Сьогодні день випуску. Неподалік від двоповерхового будинку школи через дорогу на невеликому взгір’ї в посадці свистіли солов’ї, в небі щебетали ластівки і чувся клекіт лелек. В садах ще де-не-де біліли латки пелюсткової пороші від яблунь та вишень.
Навколо розносився аромат від пізнього бузку та акацій, що саме доцвітали. З гучномовця линула бадьора мелодія, звуки якої поєднувалися з повівом квітів, що морем розлилися на шкільному подвір’ї. Учнівська малеча верещала та лементувала, а старшокласники повагом гомоніли між собою. Довкола панував сонцесяйний настрій, мовби на світі немає горя та журби.
А в хаті Ковалихи снував сум та гірка печаль – її одна єдина серед братів донечка, поволі згасала – лейкемія висмоктувала останні залишки життя. Даринці йшла сімнадцята весна…
— Лебедонько ти моя, за що ж мені така кара Божа – тихо стогнала мати. – Як же ми леліяли тебе, яку ж ми викохали тебе чепурненьку та гарненьку…
Материне серце шматувалося від пекельної туги. Чому? Чому саме її кровиночка? Горючими сльозами плакала, пригортаючи до себе Даринчину голову.
Підійшов до хворої суворий Арсен Коваль – на подушці розкинулася довга чорна, блискуча коса, донедавна смагляве, а тепер бліде обличчя з дражливими ямками, на якому під тонкими чорними бровами горіли колишнім жаром, як вуглинки очі – читалося невимовне страждання і, нечутно сплакнув. Спалює дотла недуга. «Бідний татусь, – подумала, – як же він карається». Через силу посміхнулася. В Арсена тільки у болісній гримасі зійшлися на переніссі брови, немов хотів щось проказати…
Сьогодні прийшли однокласники з класним керівником. Тихо повсідалися, хто де міг. Розповідали про останні шкільні новини, про підготовку до випускного вечора. Раптом десь з протилежного боку річки (хата Коваля стояла в якихось ста метрів від неї) долинула щемлива пісня, то дівчата-школярки співали вічно молоді веснянки. У Даринки мимоволі потекли пекучі сльози. «Не співати вже мені гаївок, – подумала з розпукою. – Але ж я хочу жити. Хочу узріти пишну зелень весни, почути різноголосся птахів у лісі, відчути запах квітів, вплести у коси ромашку польову … Не буде вже цього…» Тиша, що настала в кімнаті, несла в собі щось безнадійне і заразом якусь глибоку затаєну надію. Однокашники побажали одужання і пішли.
…Крізь вікно заглянула гілочка калини з ще не дозрілим кетягом. Даринка знає — на початку осені цей пучок плодів дозріє і стане яскраво-вогнистим, і згадала Шевченкове: «Зацвіла в долині червона калина, ніби засміялась дівчина-дитина».
…Настав вечір і він нагадував про давні забавки та привільність дівочу. Ковалиха тихенько сидить біля ліжка хворої, з болем дивиться у її обличчя:
— Яка ж вона хороша, як янголятко боже!
Десь на вулиці пройшли випускники які тихо наспівували мотив вальсу: «Когда уйду из школьного двора под звуки нестареюшего вальса, и учитель проведет нас до угла…»
Сьогодні вночі Даринка померла. Не довелося її закружитися у вихорі шкільного вальсу…
Назавтра Даринку вбрали у білосніжне плаття з фатою нареченої. Довкруж труни – море квітів. Не довелося її закружитися у вальсі Мендельсона…
У понеділок – поховали.
…Сьогодні Ковалиха пішла до Почаєва. Молитись перед всіма святими за її праведну душу.