Суб’єктивно про об’єктивні події у Львові на vorobus.com
Щойно православний люд урочисто відзначив Пресвяту Трійцю. На кінець клечального тижня приходилися іменини дружини головного редактора газети «Н.» Елеонори Аркадіївни, коротко стриженої повновидої жінки з блукаючою посмішкою на губах, що відала рекламним відділом цього ж часопису та водія редакційної «сімки» Юзефа Антоновича Шандиби, флегматика з голубими очима. Елеонорі Аркадіївні стукнуло сорок дев’ять, а Юзику, як його любовно називали в колективі – сорок.
Головред часопису Аполлінарій Вадимович Біденко завжди розсудливий та обережний, мав сіро-зелені очі, буро-малинові щоки і темне густо помережане сивиною волосся, заснувавши десять років тому першу приватну газету в регіоні, ще з малих літ сповідував затаєну релігію празника, і це поклоніння святу він переніс у друковане видання. У колективі відзначали дні Ангела, дні народження всіх без винятку співробітників, християнські: Різдво, Великдень, Трійцю, професійні свята пов’язані з поліграфією та журналістикою. Новий рік відзначали двічі, за старим та новим стилем, а також деякі єврейські: Пурім, Песах, виправдовуючи це єврейською кров’ю бабусі його другої дружини, яка була зі Львова. Не пропускали Восьме березня, Перше травня, День перемоги, 28 червня та День незалежності, шанував редактор і Сьоме листопада. По можливості, у теплу пору року редакція виїжджала на лоно природи.
Сам Аполлінарій Вадимович на свій день народження, яке припадало на середину літа, додержувався певних ритуалів. Святкування розпочиналося з самого ранку. Спочатку вітала родина, потім колектив, далі – колеги з інших видань, керівники різних підприємств, організацій та установ. Редактор полюбляв розповідати яскраві скандальні історії своєї ранньої юності та не менш пікантні події свого зрілого віку. Після обіду персонал часопису виїжджав на його заміську дачу. Там, коли доза вжитого алкоголю досягала апогею, включали на повну котушку магнітофон, звідки лунали його улюблені блюз та кантрі. Опісля, пізно увечері, підпиле товариство, йшло до ріки, яка протікала недалеко від садиби і занурювалося у вигріту за день воду. Після купання, випивали «на коня» і поверталися у місто…
Подвійний день народження, за традицією, вирішили відсвяткувати на природі. Зранку у суботу, у день виїзду, відповідальний секретар, дама геркулесової тілобудови разом з двома іншими співробітницями докупили зелені, овочів, напоїв (горілка, вино, м’ясо настояне у пряному розсолі, ковбаси, консерви були заготовлені заздалегідь), і об одинадцятій медійники повсідалися у «бусик».
Стояв напрочуд світлий та чистий червневий день. У блакитному небі – ні хмаринки, по-літньому світило сонце, повівав легенький вітерець. Виїхавши з міста, десь на дев’ятому кілометрі, мікроавтобус звернув з шосе на ґрунтову дорогу. Довго тряслися по ній, в салоні стало жарко, Біденко розповідав анекдоти, які переривалися голосним заливчастим сміхом. Під’їхали до невеликого села і метрів через двісті від нього зупинилися на невисокому узгір’ї. У долині виблискувала сага Дністра. Неподалік розташовувалася незавершена і закинута будова дитячого табору відпочинку. До села підступав грабовий в впереміжку з дубами ліс та людські городи.
Сонце піднялося над лісом. Буйним цвітом буяла щедра подільська земля. Зелень виблискувала під сонячним промінням, а з гущавини доносилося різноголосся птаства. Чоловіки зайнялися збиранням хмиззя та стебел торішньої трави – для вогнища. Жінки — дівчата, підстаркуваті менади, ангелочки та відьми розстелили на зеленій галявині покривало. Одні готували бутерброди, другі – розставляли іншу їжу та питво. Обіч запалахкотіло багаття. Розсілися. Розлили у ковзкі пластмасові стаканчики кому горілку, а кому – вино. Тости, промови: за здоров’я іменинників, неперевершеного та неповторного Аполлінарія Вадимовича, за прекрасну половину людства, за квітучу та щасливу Україну etc. Це була редакційна трапеза, яка за багато років перетворилася на серцевину всього цього обряду. За бадьорою та веселою розмовою кожен ділився своїми цікавими спогадами, які порушувалися лунким гамором та сміхом, який йшов ізнизу річкової долини, де відпочивали діти з міських шкіл…
— Ну, шановне товариство, трішки підкріпилися, зробимо антракт, ще невечір… Тобі ж Романе як спецу з печені, доручаю підготувати шашлички, – по-хазяйськи розпорядився Біденко.
Завгосп Роман Віленович Літин, сухорлявий та невисокий на зріст з невеличкою сивуватою борідкою чоловік ,був ровесником редактора, зараз же, заходився нанизувати на рожни шматочки свинини впереміжку з кільцями цибулі, розворушив вогонь, щоб той пригас, і розставив шашлики на дві дерев’яні розвилки. Через деякий час, м’ясце зашваркотіло і навколо почав розноситися смачний аромат смаженини…
— О, дивіться, тут є прогулянковий катер, – показав рукою вниз на затоку Леонід Мартинович Войтенко, заступник редактора – середнього віку, лисуватий чолов’яга, – давайте подамося у «вояж».
Пропозиція припала до душі.
— Вікторе, піди дізнайся, яка вартість «круїзу», – в унісон заступнику наказав Аполлінарій Вадимович редакційному фотографу, наймолодшому співробітнику тижневика.
Вітька миттю спустився вдолину, а перегодя доповідав: «Одна година плавання коштує десять гривень».
— Ідьот, – головний інколи полюбляв розважати русизмами.
…Здалеку на одному з городів наче у мареві маячіла біла хустина жінки. Вона стояла прямо і складалося враження, що вона пильно розглядає відпочивальників. Так воно і було. Чи не весь колектив знав, що у цьому селі мешкала шоферова коханка Рита, що працювала у місті. Юзик не дуже й крився з цим коханням і собі інколи кидав жагучі погляди на випростану постать…
Яскравий день вигравав всіма барвами веселки: від зеленого з синім до жовто-помаранчевого з фіалковим. Усі крім завгоспа, що залишився приглядати за шашликами, галасливо, немов школярі, кинулися до катера та розмістилися з обох боків палуби, яку добряче висушило сонце. Катер знявся з імпровізованої пристані і легкою ходою поплив.
У всьому просторі відчувалася урочистість. Відпочиваючі жваво між собою розмовляли та раділи чудовому сонцю, чистому і свіжому повітрю. На судні панував святковий настрій, всі перебували у передчутті вечора з його чарами біля згаслого кострища. Шандиба сидів на палубі звісивши ноги та уважно розглядав затоку, на протилежному березі якої піднімався укритий зеленню крутосхил з рідкими деревами та кущами. До нього підійшла бухгалтерша Зоя, невисока товстуля і спершись на нагріті залізні поручні, мрійливо сказала:
— Що Юзю, любуєшся красою краєвиду.
— Так. Відпочиваю душею й тілом, бо ж цілий рік, день у день за баранкою, змучився… А тут така благодать…
Проходячи повз них, зупинився літредактор Захар – високий, сухорлявий з високим опуклим чолом молодик.
— І про що воркуємо, любенькі?
— Та так, про красу матерії, – відповіла Зоя.
— І тільки…, – з хитринкою в очах підморгнув водієві Захар.
— Зарику, не передавай куті меду…, – незадоволено замахала руками жінка.
— Дивлюся Зоє, ти не виняток, як і вся братія твоєї професії – всі предмети, явища, події ти трактуєш за залізною логікою тієї самої матерії, – насмішкувато мовив Захар і направився у бік корми.
Судно подолало середину саги і наближалося до другого побережжя. Раптом благодатну годину розітнув дикий крик Зої, що розійшовся луною понад береги:
— Юзик пішов на дно! Рятуйте!..
Захар оглянувся, побачив бліде як крейда Зоїне обличчя , її безтямний погляд на водну гладь, де розійшлося глибоке коло-хвиля, що швидко втратила свої контури. Він моментально все зрозумів: нашвидкуруч скинув кросівки і плигнув у воду. За ним, зорієнтувавшись в ситуації, стрибнув Леонід Мартинович, досвідчений плавець. Почувши крики, моторист зупинив судно. Час, відколи чоловіки скочили у глибінь, тягнувся неймовірно довго. На палубі запала мовчанка, багато хто не міг збагнути, що ж насправді сталося.
Нарешті винирнув Захар, тяжко відсапуючись, а трохи згодом Войтенко, шумно відпльовуючи воду. Шофера ніде не було видно. Літредактор піднявся на борт катера, а Леонід Мартинович, набравши повні легені повітря, знову пірнув у глибину. На цей раз, він чималий час перебував під водою, що у всіх виникло занепокоєння. Аж ось з’явилася голова зама. Він тяжко дихаючи підійнявся на палубу. На нього втупилися десятки цікавих очей з мовчазним запитанням: «Де Юзик?» Він знесилено розвів руками:
— Нічого не бачив. Тут дуже глибоко…
Судно продовжувало стояти на місці. Хтось висунув думку, що, мовляв, Юзик вирішив пожартувати, і якось непомітно доплив до берега, і там переховується. У таке міркування ніхто не вірив, бо Шандибу знали як серйозного чоловіка, що не любив подібних витівок, але подумки хапалися за цю заспокійливу мисль. Аніхто не бажав вірити у фатальну рокованість. Пройшло ще півгодини. Водій так і не об’явився. Кожен перебував у якомусь заціпенінні і лише тихе плесо відбивало призахідне проміння сонця, наче нічого й не трапилося. Біденко сказав судноробітнику рушати, катер розвернувся і поплив до місця стоянки. Газетярі зійшли на берег.
— Що будемо робити з шашликами, – запитав Літин у головного.
— Га? – Аполлінарій Вадимович про щось посилено думав і було видно, як на його лобі виступили дві глибокі дугоподібні борозни і він не відразу второпав про що його запитують.
— Я про шашлики, Аполлінарію – повторився Роман Віленович.
— Треба з’їсти. Мо’ і Юзик підійде до нас… Сідаємо…
На нього здивовано подивилися, було зрозуміло: скоїлося непоправне – шофер утопився. Однак, не показуючи виду всі безшумно зайняли свої місця. Кожен негучно жував їжу і вряди-годи хтось упівголоса перекидався з кимось словами. У придолинку затоки розважалися діти і чути було їхній дзвінкий сміх.
Сонце завернуло за крутосхил. Звечоріло. Редактор розпорядився зібрати пожитки та прибрати місце відпочинку. Іменинниця з напускною скорботою на обличчі велично походжувала і одному, то другому грізно нашіптувала: «Це все Захар… Це він зіштовхнув…».
Елеонора Аркадіївна незлюбила хлопця, відколи той прийшов у часопис. Вона ревнувала його до Аполлінарія Вадимовича, і все через те, що головний редактор всюди та завжди перебував у товаристві Захара. Чого лишень вона не видумувала, щоб хоч якось відвадити чоловіка від літредактора: казала Біденку, що Захар негарно висловлюється на його адресу, матюкається сороміцькими словами, волочиться чи не за кожною співробітницею, часто напивається до безтями etс. Але Аполлінарій Вадимович вперто не звертав на це уваги, чи вдавав, що його не турбують такі дрібниці. Він цінував Захара за те, що той мав виняткову працездатність, міг виконати будь-яке доручення у будь-яку пору доби і частенько повторював: «З ним я би пішов у розвідку і він вартніший всіх моїх працівників…»
Проте дружина редактора використовувала всякий раз зручну нагоду для того, щоб дискредитувати та звинуватити хлопця у всіх смертних гріхах. І цю подію, вона хотіла обернути з максимальною користю для себе: інкримінувати молодику потоплення людини. Плітка ширилися, але швидко затухла, як круги від кинутого камінця у воду — глуха неприязнь Елеонори Аркадіївни до літредактора було ходячою аксіомою в тижневику…
Дещо зачекавши, газетники мовчки зайшли у «бус». Дорогою майже не розмовляли, кожний заглибився у свої думки. Одразу по прибутті, Біденко зателефонував у міське управління з надзвичайних ситуацій – вийшов прямо на керівника. Той порадив звернутися в область: тільки там рятувальна служба має водолазів відповідної кваліфікації і дав телефон відповідального працівника.
Редактор набрав вказаний номер, на протилежному боці лінії підняли трубку:
— Черговий Синельников. Слухаю вас.
— Вас турбує головний редактор газети «Н.» Біденко. У нас стряслася біда: утопився наш співробітник у річковій затоці. Там дуже глибоко, потрібні водолази.
— На жаль, на вихідні, наші хлопці перебувають у відрядженні і їх неможливо викликати на збір.
Аполлінарій Вадимович обурився:
— Та ви що? По вашому виходить, що людина дві доби лежатиме на дні водоймища!? Це справжнісіньке неподобство…
— Не гарячкуйте, ми розуміємо ваші почуття, однак, нічого не можемо вдіяти, подзвоніть у понеділок, – твердим голосом промовив черговий і поклав трубку.
Головний з досади жбурнув слухавкою так, що та аж злетіла з апарата. Захар, який був поруч, дбайливо її поставив на місце.
— Будемо чекати до понеділка, що ж поробиш …,– сумно прорік Біденко. Він виглядав пригніченим, завжди живі очі згасли, посмутніли, постать його зсутулилася і стала ніби меншою…
У понеділок, з обласного центру прибули два водолази з необхідним спорядженням, їх одразу ж відвезли на місце трагедії. Пошуки за день не дали результатів: тіло, майже на дев’ятиметровій глибині, очевидно, віднесло слабкою підводною течією кудись убік. На другий день розшуків після полудня, утопленика знайшли і витягли на берег.
Шандибу поклали горілиць на вологу зелену траву і він лежав безживно розпростертий на весь ріст. До його тіла щільно прилипли голубі джинси та біла футболка, кінцівки рук мали фіолетово-синюшний відтінок, а обличчя дещо розпухло і набрало темно-багряного кольору, обезбарвлені водою очі були покриті тьмяним блиском.
Зненацька пронизливий жахливий жіночий зойк розітнув тишу. Це у відчаї впавши на землю страшно і зловісно голосила Рита. Її моторошний, зловісний, божевільний зойк розлягся над річковою долиною і понісся до села …
Приїхала швидка. Тіло відвезли до моргу, а звідти його рідні забрали до батьківської оселі на село, де Юзеф Антонович народився…
Закінчувалася перша декада червня. Не дивлячись на початок літа, сонце пекло немилосердно, стояла нестерпна духота. У прибраній вітальні у труні лежав Юзик. У його схрещених руках на грудях стриміла свічка. Віск, краплинами, наче сльозинки повільно скочувався по свічі. Стояв гострий запах ладану та васильків…
Після обіду гріб з покійником винесли і розмістили на колгоспний «газик». На автомобіль з відкинутими бортами піднялися старий Шандиба з жінкою, колишня Юзикова дружина з малолітнім сином, його шістнадцятирічна сестра. Печальна процесія з понад трьохсот чоловік поволі рушила з садиби у напрямку церкви, яка розташовувалася поряд з кладовищем, за два кілометри від Шандибиної хати.
Гаряче, душне повітря наскрізь проймало все живе. Люди мліли від духоти і спеки. У натовпі з квітами та вінками йшли працівники редакції. Була тут і Рита. Недалеко від Аполлінарія Вадимовича похнюпившись ішов літредактор. Коли було пройдено більше половину шляху, враз збоку від себе, прямо над вухом Захар почув відчаєне шипіння: «Втопили, втопили іроди, мого Юзю і кажуть, що твоя є вина…» Захар від несподіванки здригнувся, але скоро прийшов до тями, здогадався, що це вже Елеонора Аркадіївна вирішила використати коханку в якості свого рупора психологічного тиску на нього. З фальшивим спокоєм відказав:
— Що ти верзеш? Ти сповна розуму, чи ні? Знайшла час і місце нісенітницю нести…
Рита не вгомонювалася і вовчим завиванням, від якого волосся дибом ставало причитала:
— Втопили мого Юзю… Втопили, іроди окаянні…
Біденко спостеріг, що колишня коханка злютовано сичала до літредактора. Він наблизився ближче і почув уривчасте: «Втопили… Іроди…» Смутний Аполлінарій Вадимович враз став суворим: «Відійди від Зарика і не шипи, наче та змія, – і безжально додав, – от мегера, вишкірила тут зуби…»
Рита відступила і відійшла…
Похід зупинився біля церкви. У храмі у присутності рідних, близьких, колег, односельчан відправляли панахиду. Захар у приміщення не зайшов, а відійшов під тінь розлогого старезного дуба, який ріс неподалік церковного подвір’я і йому здалося, що він спекався ненависної коханки.
Після заупокійної відправи гріб понесли на цвинтар. Рита знову послідувала за Захаром і жахно сипіла: «Гаспиди кляті… потопили мого Юзю…» Літредактор хоч і мав залізні нерви, але й йому голова пішла обертом…
Люди тісним колом обступили могилу, куди повільно опустили труну. Один за одним, неквапно і не штовхаючись, люди підходили до свіжої могили, хрестилися і жбурляли жменьку землі у яму. Підійшов до могили і Захар, і, коли вже зробив прощальний рух, над ним страхітливо прошипіло: «Ти винен… іроди…» Від напруженої та похмурої тиші і надмірного збудження, Захар ледь сам не звалився у яму, але його вчасно притримав за руку молодий чоловік, що був поряд з ним…
Натовп без поспіху розійшовся. Кладовище опустіло. Стало ще більш душно, та парко. Захар повертався до міста у машині головного редактора. Поруч з ним сиділа Елеонора Аркадіївна. У салоні панувала гнітюча безмовність і її ніхто не намагався порушити. Коли під’їхали до редакції на небі почали скупчуватися грозові хмари. Подув сильний південно-західний вітер. Каштани що росли біля будівлі, залопотіли своїм п’ятипалим листям.
— Буде гроза – якось байдуже промовив Аполлінарій Вадимович і повернувшись до Захара додав – Ходімо до мене в кабінет.
За ними поспішила дружина редактора.
— Я тебе не запрошував, залиши нас наодинці, – строго мовив Біденко. Елеонора Аркадіївна скривилася і демонстративно пхикнула:
— Подумаєш…
За вікном вдарив грім, небо розітнули одна за одною кілька великих блискавок і зразу ж у скло затарабанили крупні краплі зливи. У кімнаті не дивлячись на яскраве світло, яке йшло від люстри наче потемніло. Аполлінарій Вадимович підійшов до шафи, відкрив бар, вийняв пляшку коньяку і дві стопки. Поставив на робочий стіл і розлив.
— Пом’янемо Юзика, Юзефа Антоновича. Він хоч і не був журналістом, але працював з нами пліч-о-пліч, був надійним помічником… — печально проказав Біденко.
Захар підняв свою чарку:
— Нехай йому земля буде пухом.
Не цокаючись хутко випили…
Десь опівночі Захар прийшов додому. Роздягнувся і швидко заліз під ковдру. Заснув у тривожному сні. Сняться йому старі повалені хрести. Звідкілясь виринуло перекошене люттю Ритине обличчя, що несамовито волала: «Іроди … ти втопив…». Потім вона схопила його своєю кістлявою, як у смерті рукою за волосся і потягнула до розверзнутої могили, штовхнула його туди і падаючи у яму, він почув її осатанілий регіт..
Захар рвонувся і, прокинувся у слизькому поті…