Нелегельне життя куркульського недобитка

іван марунчак 450

Шановний читачу!

Ти тримаєш у своїх руках друге видання книги — автобіографічної сповіді Івана Марунчака “Нелегальне життя куркульського недобитка”. Перше видання книги під назвою “Куркульський недобиток” вийшло в 2002 році у Києві за сприяння Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих (упорядник Леоніда Григоренко).

Автор, уродженець села Гуменці, що на Хмельниччині, на основі своїх спогадів розповідає про те, як сталінський режим у 30-х роках ХХ століття фактично знищив заможну селянську родину Марунчаків. Сам Іван Марунчак і його сім’я випили до дна гірку чашу нелюдських випробувань. Прикриваючись гаслом “Знищимо куркулів як клас”, правляча кремлівська верхівка та її пособники на місцях провели варварську акцію під назвою “розкуркулення”, яка за своєю суттю означала фізичне винищення або виселення на північ
мільйонів селян разом з їх родинами. Через це пекло, читай – розкуркулення, пройшла і родина Марунчаків та сам Іван Марунчак.

Вражає широка географія подій, відображених у творі – Поділля, Київ, Одеса, Донбас, Північний Кавказ, Урал, Західний і Східний Сибір, Далекий Схід, Галичина, Карпати, Румунія, Словаччина, Польща, Німеччина та Англія.

Спогади Івана Марунчака повчальні тим, що читачі можуть з перших уст пізнавати власну правдиву історію і не забували злодіянь тоталітарного більшовицького режиму.

У книзі витримано мову і стиль автора з невеликими уточненнями та додатками.

Іван МАРУНЧАК

СПОГАДИ

ВІД АВТОРА

Усе, що тут написано, було насправді. Це мала частина того, що я бачив і пережив, де бував протягом свого життя від 13 років.
Я народився 23 червня 1916 року у православній сім’ї в селі Гуменці біля Кам’янця-Подільського. Починаю від того, що пам’ятаю.
Від 1928 року, після Ленінового непу (нової економічної політики), почалися репресії проти заможних селян. Це була політична програма комуністичної влади в Москві під керівництвом кривавого Сталіна: знищити заможних селян не тільки економічно чи політично, але й фізично. Якраз тих господарів, що годували державу. Від яких був стабільний прибуток харчових продуктів. Скрізь велася пропаганда: на мітингах, у газетах, на радіо. Писалися великі лозунги й розвішувалися на вулицях міст, у сільських клубах, у залізничних залах:

Знищити куркулів як клас

Тоді почали відбирати в заможних селян усе, що вони мали, виганяти їх із рідних осель і висилати на північ совітської імперії. Їхні господарства безпощадно руйнували. Це була така програма тодішніх лідерів СРСР. Це був початок творення невільничих созів-колгоспів і початок нещастя для трудових селян. Тут описую, як усе це відбувалося, бо мені доля судила все це бачити, пережити, бути одним із мільйонів, яких людиноненависницький режим нищив терором і голодом.

МОЯ СІМ’Я

Батьки мої були хлібороби-господарі з діда-прадіда. Сіяли багато зернових культур: жито, пшеницю, ячмінь, кукурудзу… Вирощували кавуни, мальони та іншу городину. Мали велике господарство та сад і поле. Усе вирощене збували в Кам’янці-Подільському – за сім кілометрів від нашого села Гуменці. Збіжжя вивозили на станцію, де були зернові склади. Овочі й городину продавали на базарі, який відбувався два рази в тиждень: у четвер і в неділю.
Попри нашу садибу протікає мала річка Мікша [на сучасних картах – Мукша. – Прим. ред.]. Мої батьки побудували водяний млин, коло млина олійню. Там видушували олію із соняшникового насіння, із конопляного зерна, із льону та з ріпаку. Усе це робили власними силами, бо наша сім’я була велика.
Нас дітей було восьмеро: п’ять братів і три сестри. Я був сьомий по народженню в сім’ї. Найстарша сестра мала ім’я Параскевія, друга – Франка, а третя – Ольга. Мої брати були: Сергій, Юстин, Яків, Петро. Найстарший брат Сергій прийшов з армії у 1923 році, був нездоровим і в 1924 році помер. Наші батьки були: тато Олександр Семенович Марунчак, мама Марія Панасівна Марунчак (із роду Островська). Не знаю, чи це правда, але говорили, що моя бабуся прожила 113 років.
Батько й старші брати мали багато праці в господарстві та коло млина й олійні. Мама увесь час мали турботу в хаті та на кухні. До нашого млина приїжджали із сусідніх сіл: із Вербки, Колубаєвець, Слобідки, Мікші та інших.
Найстарша сестра Пася вже була замужем. Також мали сім’ї брати Юстин та Яків і жили окремо. Але господарство було одне.
Я влітку пас худобу, а взимку ходив до школи, яка мала чотири класи в одній кімнаті. Учитель був один – Дем’ян Григорович Стадник. Моє село Гуменці мало в той час 355 дворів. Узимку для всіх дітей не було місця сидіти на партах, то сиділи на долівці під стінами. Усіх парт було 15: перший клас мав 5 парт, другий – 4, третій і четвертий – по 3.
Узимку кілька місяців ходив до школи. А тільки злазив сніг, то знову йшов пасти худобу. Це вже так було заведено, що як дитина навчиться ходити, то має роботу в господарстві. Пасе худобу, вівці чи гуси, але без діла не буває, забавок ніяких не знає, бо таких не було. Забавлялися біганням і скаканням на палиці між ногами – буцім на коні. Улітку купалися в ставу й ховалися, бо батьки відразу змушували щось робити.

АРЕШТ БАТЬКА

У 1928 році почали організовувати СОЗи (спільну обробку землі) – так тоді називали майбутні колгоспи. Мого батька силували, щоб він віддав млин і поле для созу. Але він казав, що задаром не віддасть, бо це все надбав власним трудом. Його щоночі викликали до сільради, де були сільські активісти та приїжджали з Кам’янця пропагандисти-пролетарі. Мучили страхом і побоями, щоб тато віддав усе до созу. Завжди була якась причина, щоб тато з’явився до сільради.
Одного разу, як тата тримали в сільраді, то сільського коваля змусили зробити новий замок до дверей млина. Від того дня вже господарем млина став якийсь зайда, що його привезли з Кам’янця-Подільського. Тато не міг цього переносити й обірвав замок, а цього пролетаря вигнав із млина. На другий день батька арештувало ГПУ й забрало в Кам’янець у тюрму.
Того ж 1928 року його судили як ворога народу й засудили на п’ять років тюрми. Я два рази в тиждень носив харчі для тата. Під тюрмою стояла дуже велика черга, так що одного дня було неможливо дійти до вікна, де приймали передачу. Часом треба було ночувати, але міліція розганяла людей з-під тюрми. Тоді ми йшли під церкву на цвинтарі, який був через дорогу від тюрми, і там чекали ранку, а тоді знову в чергу ставали. І так доходили туди, де приймали харчі в тюрму.
Тата вивезли з кам’янецької в’язниці в Одесу, де він відбував кару на молочній фермі на хуторі Шіцле. І мені вже не було потреби ходити з передачами.
Пам’ятаю, як у 1929 році святкували Воскресіння Христове. Тоді погнали духовий оркестр під церкву, щоби заглушити спів у церкві. І так музика грала голосно, а в церкві співали та святили паски.

ГОЛІ СТІНИ

У 1929 році від нас відібрали поле, а на наше господарство стали накладати великі податки. Було так, що того самого дня приходило повідомлення по кілька разів. Наше прізвище написали на чорній дошці. Дощок, які висіли на сільському кооперативі в центрі села, було дві. На червоній записували тих, хто вступив до СОЗу (звичайно, ті нічого не мали). Ми не мали права голосу: так тоді називали тих, хто не мав ніякого права.
Головою сільради в 1929–1930 роках був Веретьонов, його заступником – Іван Поліщук (він був у той час і головою комнезаму), а секретарем – Олекса Грек. Вони були тоді господарями села, а головою созу був Недопитанський.
Мама далі не мала чим виплачувати податки, які спеціально накладали, щоб була причина присікатися до нас. І так, нарешті, відібрали від нас усе, що було на господарстві й у хаті. Коні, корови, всю птицю (гуси, качки, кури), увесь господарський інвентар.
Я закінчив сільську школу (чотири класи) і хотів вступити в семилітку в Кам’янці-Подільському або в селі Маків, але в обох школах мені відмовили. Причина – не підходив через соціальний стан, бо був сином куркуля (так тоді називали заможних селян).
Почали з’являтися гасла по сільських установах і в містах: “Знищити куркуля як клас!” Місцеві газети тільки й писали, що куркулі – вороги совітської влади, тож їх усіх треба якнайскоріше знищити, а тоді буде рай у Совєтському Союзі. І тому нас розкуркулили, забрали все, що було в нашій хаті. Навіть макогін, качалку, горшки, макітру, всі стільці, лави, верети з ліжка. Залишилися голі стіни, бо й образи позабирали. А образи в нас були дуже давні – із Київської лаври та з Почаївського монастиря.
Почався 1930 рік. Ми не мали нічого. Жили з того, що для нас приносила яка-небудь родина. Наше поле лишилося незасіяне. Багато таких господарів, як мої батьки, вже не дбали, щоб обробляти землю в пору, бо всіх змушували вступати до СОЗу. Усе, що від нас забрали, привезли під сільраду, яка була в домі священика Вербицького (його вигнали раніше). Думали робити публічні торги, але ніхто нічого не купляв, тож наше майно валялося, а пізніше його спалили в сільраді.

ПРОЩАЙ, РІДНА ХАТО!

Навесні 1930 року тато приїхали у відпустку на два тижні: його відпустили за добру працю. Мої дві сестри – Параскевія й Ольга – уже були замужем, а сестра Франка якраз мала виходити заміж на Зелені свята. Через кілька днів, як мій тато приїхав, уночі арештували моїх братів Юстина та Якова, а також тата. Їх забрали в Кам’янець до тюрми. Не помогли документи, що тато легально приїхав у відпустку.
У 1930 році Кам’янець-Подільська тюрма виявилася замала. І тоді зробили ще одну – у Старім місті, в так званих архієрейських палатах, а також у кам’янецькій фортеці. У той час із кожної сім’ї з усього Поділля хтось сидів у тюрмі.
Тиждень перед Зеленими святами 1930 року нам оголосили, що наша сім’я буде вислана на Урал, тож щоб приготовили на місяць харчів.
Також із нашого села на виселення була призначена вдова “Петриха” Матвійчук із сином, дочкою та невісткою. Вона не мала господарства, але мала гарну хату, в яку зразу поселився голова комнезаму Іван Поліщук.
Нашу хату цілий тиждень охороняли комсомольці, нас нікуди не пускали. Сестра Франка втекла з дому, бо їй допоміг наречений – Андрій Пилуйко, за якого вона мала виходити заміж якраз на Зелені свята.
Мама, мій молодший брат Петро та я сиділи в хаті й плакали. Мені тоді було 13 років, а братові – 9. Мама хорували на якусь хворобу та лежали на соломі, яку застелили на землю, бо в хаті не було вже нічого. Приходили сусіди та родина й помагали нам плакати, приносили дещо нам на дорогу: сухарі, сушені макарони, всякі крупи та інші продукти. Так нам нанесли цілий мішок сухарів із хліба, а другий мішок інших продуктів. Усі, хто приходив до нашої хати, то проповідували: як це так, що це все власне з діда-прадіда відібрали й не дали ні однієї копійки за це, а накінець-то ще кудись мають вивезти з рідного гнізда; хвору жінку з малими хлопчиками охороняють як великих злочинців.
Неділя, Зелені свята, 1930 рік. Приїхало два вози із созу. Комсомольці та активісти повикидали нас на один віз, а на другий – одного брата жінку, бо другого брата жінка якось втекла, бо мала три брати, які їй допомогли. Людей насходилося з усього села – та зглядалися на наше нещастя.
Як проїжджали коло церкви, мама просила, щоб їздовий зупинився, бо хочуть помолитися Богу. Але комсомолець не дозволив, та й на церкві вже хреста не було. По обох боках на возі сиділи комсомольці й уже не допускали нікого, якщо хтось хотів попрощатися. Нас привезли на станцію Кам’янець-Подільський і поселили в складах, де по жнивах засипають зерно. Ми вже застали багато людей із сусідніх сіл: із Боришковець, із Колубаївців, із Верхніх Пановець, із Пудловець, із Голоскова, із Рихти. Із сусідніх районів: Орининського, Чемеровецького, Староушицького та Дунаєвецького.

НОВІТНІ ТАТАРИ

Пізніше привели з тюрми всіх чоловіків, заарештованих раніше. Почалися зустрічі й нові плачі. Мої брати Юстин, Яків і тато прибули також. Батько зразу ж став нарікати, що відколи ця злодійська влада, то вже насидівся досить у тюрмі – і тільки за те, що тяжко працював. Зернові склади ретельно охоронялися міськими комсомольцями з червоними пов’язками на рукавах і міліцією. До нас уже більше нікого не допускали.
Наступного дня під’їхав ешелон товарових вагонів – і стали вантажити в них людей. На станції висіли лозунги, написані великими буквами: “Знищимо куркуля як клас!” і “Хай живе дорогий і великий Сталін!” А на стовпах висіли портрети всіх тодішніх вождів.
Не всі сім’ї дочекалися батьків чи братів, які сиділи в тюрмі. У камерах тримали по 40-50 душ, так що неможливо було лежати, тож багато людей увесь час стояли на ногах або по черзі сідали на долівку, бо нари були тільки на 12 душ. Тому багато відійшло з цього світу без пори. Їхні сім’ї – малі діти та жінки – не хотіли самі заходити у вагони, увесь час домагалися, щоб їх везли разом із чоловіками. Але нічого не помагали їхні плачі, бо людей силою запихали у вагони, дурили, що їхні рідні приїдуть пізніше за ними. Ті люди, що сиділи з ними, розказували правду, що їх більше не буде, бо вони подушилися в камерах.
У кожний вагон зачиняли 40-41 душу, без різниці – чи малі, чи дорослі. Усі двері та вікна з одного боку вагонів були забиті наглухо, а з другого – заґратовані вікна, а двері відчинені тільки на перший гак, приблизно 10 сантиметрів. У вагоні були подвійні нари по обох боках. На кожний вагон дали два відра: одне – для оправлення, а друге – на воду. В моєму вагоні було 14 дітей. Було кілька таких вагонів, куди люди повантажили деякі речі, бо у вагоні не було місця все тримати при собі. Ці кілька вагонів були як багажні. В заднім вагоні перебувала охорона ГПУ з кулеметом. Також була охорона на гальмових містках.
Виїхали з Кам’янця на другий день Зелених свят. З нами у вагоні їхали Хмелюки із села Колубаївці, Брайчевський із сім’єю, два брати та сестра із села Пудлівці, Рогульський із сім’єю із села Голосків, одна вдовиця з дочкою та малим хлопчиком із села Верхні Панівці, Кузій із сім’єю із села Рихта. З Чемеровецького району їхала сім’я з одинадцяти душ: два брати-близнюки у моїм віці, решта – малі діти. Вони пасли сільську отару овець, а їх тато був кушніром: шив шапки та кожухи. До школи ніхто з їхньої сім’ї не ходив, і всі були неграмотні. Хлопці розказували, що влітку пасли вівці, а взимку допомагали татові виправляти шкіри та шити кожухи й шапки. Решта семеро дітей були менші за нас. Я мав тоді 13 років. Ми всі їхали на нижніх нарах і не бачили нічого. Батьки й старші від нас сиділи на верхніх нарах вагона. Від Проскурова здебільшого їхали вночі, а вдень заганяли потяг десь у глухий тупик і чекали знову ночі. Проїхали Жмеринку, Вінницю, Київ, Брянськ і в’їхали в Московщину. Люди весь час говорили: чому нас везуть у чужу землю, як ми маємо досить своєї. Інші казали, що це новітні татари забирають у ясир. Ще деякі казали, що це Божа кара.

ВАГОННІ МУКИ

Тим часом ми їхали далі й далі – тепер уже вдень і вночі. Їхали в чужу непривітну землю. Коли ми приїхали до Калуги під Москвою, то багато людей хворіло, бо ніякої гарячої страви не їли. Також був клопіт із водою, бо одне відро води на 41 душу зразу випивали. Діти весь час плакали, що хочуть пити. Під час дощу люди наставляли посудину через вікна й лапали дощову воду, яка стікала з даху вагона. Але ця вода була брудна – і від цього багато людей хворіло. Не помагали ні дитячі крики, ані просьба, щоб дали воду.
Оправлялись у відро, а виливати був наказ тільки за станцією на ходу потяга, в щілину коло дверей. Усе це летіло на сусідній вагон, а із сусіднього – на його сусідній: і від цього йшов сморід по всім потягові.
Діти по вагонах верещали день і ніч. Старі люди стогнали, бо не могли випростатися і качалися по нарах, як свічки. Ходити у вагоні не було місця, бо мали тільки один метр простору перед дверима, а там стояло відро для оправляння.
Коли хтось у вагоні помирав, його на станції віддавали з вагона: і це все – ніхто не знав, де його дівали. Молода дівчина в нашім вагоні встидалася сідати на відро оправлятися – вона померла на 16-й день їзди. Її мама казала, що вона вся закам’яніла. Дівчину витягли з вагона – і навіть маму не пустили подивитися, куди її понесли. У цій великій сім’ї Кушніра померло двоє дітей. Одна дитина була вмерлою у вагоні два дні, а тоді, як померла друга, то так само на якімсь полустанку їх віддали з вагона.
На станції Казань дали на кожну душу по два оселедці та 5 буханців хліба на вагон. Це був перший пайок для нас від часу, як виїхали з Кам’янця-Подільського, а йшов дев’ятнадцятий день їзди. Після цього не давали води. Люди кричали, щоб хоч для дітей давали воду. Але нічого не помагало – тож мучилися спрагою та надіялися, що може буде завтра ліпше, як сьогодні.
На якійсь станції за Казанню потяг стояв у тупику. Аж тоді дозволили приносити у вагони воду. Люди пили вже досхочу. А після цього почалося розвільнення шлунків. Багато людей хорувало, безперестанку була черга оправлятися, сідаючи на відро. Нікого не було здорового по всім потягові, тільки було чути стогін та верещання дітей.
Ось так через Свердловськ [з 1991 р. – знову Єкатеринбурґ. – Прим. ред.], Нижній Тагіл, Кушву, Верхотур’є, Надєждінськ [з 1939 р. – Сєров. – Прим. ред.] нарешті, на 20-й день нашої подорожі, притягнули наш потяг у Богословськ. І ніхто не знав, і я не знаю, скільки померло дорогою в усім потягові. А в моїм вагоні померло четверо: одна жінка, дівчина та двоє дітей.

БОГОСЛОВСЬК

Багато разів наш потяг тягнуло два паротяги. Це залежало, через яку місцевість проходила залізниця. Якщо по рівнині, то був один паротяг, а якщо в гористій, то було два паротяги. Моя мама була хвора ще з дому, але доїхала живою до кінця подорожі. Нормальною їздою товаровим потягом можна доїхати сюди, на північ Уралу, за один тиждень, а нас везли 20 днів і ночей.
Богословськ [з 1941 р. – Карпінськ. – Прим. ред.] розташований над великим озером Пруд, між високими горами. А навколо безмежна тайга.
Нас із потяга виганяли, декого витягали, бо не всі могли вилазити самі, і заганяли у дуже велику церкву, яка була недалеко від станції. Нами набили церкву, мов оселедцями бочку. Тут і оправлялися в огорожі церковній. А місцеві зиряни та вогули [застарілі назви народів комі та мансі. – Прим. ред.] охороняли нас – і не можна було виходити за церковну огорожу.
Пізніше ми взнали, що цю церкву збудували царські каторжники, яких сюди привозили добувати мідь, залізну руду, марганець та інше. Тут була сталеварня (ливарний завод). Метал добували відкритим способом у горах.
Багажні вагони, що їхали ще з Кам’янця, зиряни відчепили та загнали в тупик. Вони не допускали людей забрати свої речі, грабуючи їх для себе. Але люди взнали про це – і молоді хлопці штурмом накинулися на цих дикунів. Ті стали стріляти, але це нікого не спинило – і люди повідбирали деякі речі, що вже були зібрані, але ще були коло вагонів. Тоді застрілили чоловіка та кілька поранили. Цього забитого поховали в церковнім дворі. Між людьми був священик, який відправив над ним похоронну молитву та промовив до людей, вказуючи, що ця церква є великим свідком, що тут, далеко на півночі, жили християни дуже давно перед нами, які збудували цей Божий храм, тож нащо його нищити – це є жива історія. Він проповідував, плакав, а за ним усі люди.
Я не пам’ятаю, скільки нас тоді доїхало до Богословська. Багато людей опухло від недоїдання. Кілька людей померло в церкві – і їх поховали в церковній огорожі без домовини.

НА ШАРАБАНІ

Через кілька днів почали переписувати людей і призначати, хто на який посьолок буде відправлятися. Нашу сім’ю призначили виїжджати на Ісаківський посьолок (так там називали табори). Наша односельчанка Петриха Матвійчук (Кучер) просила, щоб її призначили з нами. Але якийсь начальник сказав, що не можна.
Нарешті, діждалися: приїхали “підводи” та почали викликати людей. Цей транспорт був такий: шарабан на двох колесах і один кінь. У цей ящик ми не могли повантажити всі наші речі, а посадили хвору маму та дещо поставили коло неї. І це все, а решту мусили брати на себе та дещо залишити.
Багато людей лишали свої речі, бо давали тільки одну тачанку на сім’ю. Це тому, щоб лишалося більше для диких зирян. Вони були тут господарями й робили, що хотіли – влада була в їх руках.
Дорога була викладена деревом, її прорубали лісом люди, що їх привезли рік перед нами. Улітку в тайзі зверху розтоплюється: і якщо звернути з дороги, то зразу вода. За три місяці літа тайга оживає, ростуть трава й дерева.
Їхали як по качалках. Наш фурман нічого не хотів говорити з нами, тільки сказав, що маємо їхати 20 кілометрів.
На півдорозі, як виїхали з Богословська, зупинилися погодувати коня. На Уралі їздять одним конем, а не так, як у нас, в Україні, двома. Фурман не хотів нічого розказувати, увесь час мовчав, але, нарешті, сказав, що ми їдемо в посьолок Ісаківський. Тато став його просити, щоб він нам розказав дещо. Тоді фурман розповів, що торік (1929 р.) привезли сюди людей донських і кубанських і кримських татар – усього десь дві тисячі. Вони збудували цей посьолок, до якого ми їдемо, а також дорогу, якою їдемо.
Пізно ввечері ми доїхали до табору. Тут улітку ночі немає, бо світить північне сяйво, тож о 12-й годині ніч така ясна, що можна читати надворі.

ОСЬ І НАШ БАРАК

Ще здалека було чути якийсь страшний запах диму та було дуже-дуже тихо. Коли в’їхали в табір, начальство стало розподіляти нас по бараках. Прийшла черга для нас. Під’їхали під барак, і нам сказали, що це є наша квартира. Ми та ще одна сім’я Матковського (він був удівець і мав із собою троє дітей – два сини й дочку) увійшли в цей барак, де застали старого татарина з маленьким хлопчиком. У бараку по обох боках стояли дерев’яні нари, а посередині – залізна піч. І це все. Вікон не було.
Стали розпитувати татарина, як тут проходить життя. Він розказував і плакав. Каже, що торік привезли сюди донських і кубанських козаків і кримських татар – кілька тисяч. Це вони рубали ліс і будували нашвидку бараки. Ніяких інструментів не мали, крім пилок. Різали сосни й клали одну на одну, перекладаючи мохом, і так робили стіни. Ніякої помочі від начальства не було. Як прийшла зима, почали вмирати. Хто міг – утікав, сам не знаючи куди. Отак із кількох тисяч залишилося може три сотні.
Татарин мав дві жінки й багато дітей, а оце залишився з цим малим хлопчиком. Ми пізніше взнали, що татарина звати Мустафа Бурдакли. Він був найбагатший у Бахчисараї, що в Криму. А синок, якому було, може, чотири роки, мав ім’я Скурі. Уся сім’я Мустафи вимерла з холоду й голоду.
– Нащо вас сюди привезли: усе одно всі загинете тут, бо на це сюди й везуть, – говорив нам татарин.

МІТИНГ

Наступного дня всіх новоприбулих вигнали з бараків на мітинг. Комендант табору – корявий і п’яний Шадрін, хитаючись, виліз на пень зрізаної сосни. З довгим маузером при боці та з прив’язаною до руки нагайкою, він почав кричати та матюкатись у Христа-Бога:
– Вас, сукиних синів, привезли сюди як ворогів совітської влади, щоб ви всі видохли тут, як собаки! – такими та багатьма іншими образливими словами пересипав свою промову комендант. – Не думайте, що хтось із вас залишиться живим до другого літа!
Усе начальство й охорона були місцеві зиряни. Це змосковщені азіатські племена, які дуже вірно служили совітському режимові. Тож нещасних людей, що сюди привозили, віддавали в руки цим противним істотам, бо в той час не можна було їх назвати людьми.
Після такого мітингу батько сказав до нас:
– Робіть із собою, діти, що хочете, я вам уже нічим не допоможу. Ви чули, що цей антихрист-сатана гавкав.
Ісаківський посьолок мав числовий номер поверх сотні, я не пам’ятаю точно який, бо по всій тайзі їх було сотні – і кожний табір мав назву й число. Ісаківський табір було побудовано над річкою Каква.

ХТО НЕ РОБИТЬ, ТОЙ НЕ ЇСТЬ

На третій день, як нас привезли, почали виганяти на роботу. Усі чоловіки від 14 років до 70 мусять іти різати дерева. Робота була тільки в лісі, різали дерева та пускали по качалках до річки. Це були качалки, які своїми кінцями вкладені між дерев’яні бруси. І по них пускали, пхаючи руками, зрізані дерева. На річці робили сплави й пускали по течії на південь. Усі такі як я підлітки палили гіляки, що їх обрізували від грубого матеріалу. До роботи виганяли всіх із бараків, хіба залишалися тільки такі, що не могли рухатись або опухлі.
Батько з моїми старшими братами різали дошки, бо знали цей спосіб ще з дому. За це діставали кілька грамів соленої риби та круп. Але це ті, хто виконував норму. А хто до роботи не міг іти, то комендант Шадрін казав, що хай здихає, бо все одно вас сюди привезли на це.

СТРАШНА ЗНАХІДКА

Одного дня я та молодший брат збирали ягідки в лісі, які тут є влітку (правда, надто кислі), і натрапили на дуже багато людських скелетів. Ми прибігли в барак і стали розказувати про знахідку. На це старий татарин відповів, що минулої зими вмирали люди, а копати ями не було чим, бо були тільки дерев’яні лопати, щоб відкидати сніг, а льодову землю не було чим продовбати. Та й сили не було в людей, які це робили. Тож усіх померлих забуртували в сніг. Це і є кладовище, там поховано близько двох тисяч.
Копати ями неможливо навіть улітку, бо земля розтає тільки на півметра, а глибше – вічний лід. Дерева ростуть на поверхні мерзлоти, на мохові та загнилім дереві, а тримаються верхами одне одного. Як упаде одне дерево, то валить із собою десятки дерев. Це все соснові ліси. Улітку вода в землю не входить. Правда, на підгір’ї вода стікає в долину, а на рівнині мокро аж до зими, коли знову все замерзає.

УТІКАЙТЕ, ДІТИ, ПОКИ Є ЩЕ СИЛА!

Усі продукти, які привезли сюди з Богословська, пожирала таборова шайка, яка ділила між собою все. Вони мали окремо за табором кілька бараків, де були склади, каталажка (маленька тюрма), в якій знущалися над тими, хто чогось домагався. Таборова охорона та начальство, як я вже казав, були з місцевих зирян і вогулів. Не можна було нічого домагатися, усе рішав Шадрін та його прислужники.
Мій тато вмів робити дерев’яні цигарнички. І одного разу поніс до Богословська, щоб що-небудь за них заміняти для їжі. Його зиряни замкнули в каталажку, цигарнички відібрали, а через два дні голодного притягнули на посьолок. Зирянин їхав на коні з рушницею, а тата, прив’язаного за шию та зі зв’язаними руками, тягнув за собою. І так насилу ледве живого та збитого приволочив до табору. За це Шадрін заплатив зирянинові три карбованці. Тата знову в таборі замкнули в каталажку на два дні.
Коли тата випустили, він сказав нам:
– Утікайте, діти, поки є ще сила. Краще згинути десь у дорозі, ніж у цьому проклятому барлогові. Краще помирати десь, але не на очах цих антихристів.
Найближче від нашого табору був табір Тавда. Над цією самою річкою, що й наш. А ще один сусідній табір був на річці Ложва. І по всіх таборах робилося все так само. Один раз зиряни привели дуже побитого чоловіка й жінку. Їм комендант табору Шадрін заплатив по три карбованці й сказав, що завжди так платитиме, якщо злапають спецпереселенця й приведуть у табір. І знову того чоловіка побили. А на ніч Шадрін наказав, щоб чоловіка напівголого, без сорочки, прив’язали до сосни. Тут на Уралі влітку стільки комарів і всякої мошкари, що гола людина не витримає більше як дві години. Ось так цей нещасний помер мученицькою смертю.
Я палив гілки й діставав половину того пайка, що дорослі. Мені сповнилося тут, на посьолку, 14 років наприкінці червня 1930 року . Хвора мама та молодший брат не діставали нічого, бо не робили в лісі. Ще мали трохи пшоняних круп, то тримали для хворої мами на суп. Хто не йшов до роботи, того брали в комендатуру та дуже били. Тож, як не вмер із голоду, то від побоїв мав би вмерти. Начальство вважало всіх людей великими й лютими ворогами совітської влади. Ми щодня писали листи в Україну, але до нас не було жодного. За роботу нічого не платили – й люди не знали, чи їм належить яка-небудь платня.

УТЕЧА

Мої старші брати Юстин та Яків договорилися з Брайчевським і Рогульським, що жили на сусіднім посьолку Тавда, що будуть утікати. Батько підтримував їх, але мама не хотіла, щоб утікали, бо боялася, що як злапають, то будуть дуже знущатися. Я впросив старшого брата, щоб мене взяли із собою, і він погодився. Якраз перед цим днем, як ми мали втікати, привели в посьолок чотири чоловіки й три жінки. Вони були дуже побиті, бо над ними знущалися як хотіли. Їх комендант табору Шадрін ще власноручно бив і наказав замкнути в каталажку.
Нарешті, ми зібралися вночі, наступний день був субота. Ми лишили батьків і меншого брата й рушили в невідому дорогу. Нас було четверо: я, моїх два брати та одного брата жінка, а перед Богословськом зійшлися з Брайчевськими і Рогульськими. У Брайчевських утікали два брати та сестра, а Рогульський був із жінкою. Отже, всіх разом – дев’ять душ.
Тайгою обійшли Богословськ і попри залізницю подались у бік Надеждінська. Удень більше пересиджували, а вночі йшли.
Недовго нам довелося йти разом, бо через кілька днів, так ніби нас уже чекали, вдосвіта нас усіх оточили зиряни та міліція. Ми кинулися втікати, хто куди міг. Стали стріляти по нас. Рогульського застрілили, а його жінку злапали, бо вона вже не втікала, як він упав. Ми всі погубилися. Я зостався з братом Юстином і його жінкою. З високого обриву над річкою ми зсунулися у воду, через річку переплили на другий бік, так що пси загубили наш слід.
Не знаю, чи добре таке згадувати, але правду потрібно писати. В тайзі на поляні знайшли молодих чоловіка та жінку, які вже померли, а маленька дитина між ними була ще жива. Ми втікали і не могли допомогти, бо слідом за нами гналися напівдикі зиряни із псами. Це мені на довгі роки було в пам’яті – і не міг збутися з голови тої події. Напевно, зиряни підібрали ту дитину й виростили з неї зирянина.
На другий день ми натрапили на старий шлях, що колись, як не було ще залізниці, ним довозили каторжників і вивозили дорогоцінні метали. Цим шляхом користувалися місцеві зиряни, які жили тут. Нас залишилося троє: я та брат із жінкою. Уже трохи обсушилися. Та й легше йти дорогою, ніж лісом. Нас знову почали лапати, бо якраз ми натрапили на сінокоси, де були зиряни із псами. І таки полапали. Вони зв’язали руки назад братові, мені, а на шию закинули мотузки.
Я вже думав, що нас вішатимуть, але нас привели в міліцію. Це було в Новій Лялі. Тут добувають золото. Є ще Стара Ляля, де невільники також добувають золото. Якийсь начальник почав кричати й матюкатися в Христа-Бога, що нас так багато по тайзі ходить і не можна всіх перелапати. Він нас замкнув у каталажку, де не було ні вікон, ні світла, а сам десь пішов. Тут, на Уралі, всі будови дерев’яні та ще підлога з півметра над землею, тому що земля завжди мокра.
Брат Юстин став драпати дошки в підлозі та знайшов щілину, що міг запхати пальці, й відірвав кілька дощок. Ми спробували вилізти. Нам пощастило, бо якраз була ніч. Ми всі троє вилізли і подались у ту сторону, де нас полапали, бо інакше ми не знали куди іти.
Звідтіля ми знову рушили попри старий шлях у бік Верхотур’ї. Їсти ми не мали нічого, а їли дуже кислі ягідки, які у тайзі ростуть улітку, та молоденькі вершки сосни. Все, що ми пережили дорогою, я описувати не буду. Голод, комарі – це було найгірше. Життя є життя: раз живим залишився, то різниці немає, як жив.
Так увесь час і йшли тайгою попри шлях, мокрі по шию, бо як тільки ступиш на мох, то зразу по коліна у воді. Нарешті ми дібралися до Верхотур’ї. Я не знаю, скільки кілометрів ми пройшли, але це забрало 10 днів. Цілий день сиділи в лісі перед станцією, чекали ночі, щоб причепитися на потяг. Почали прибиратися, бо братова жінка виглядала, як відьма, адже за весь час не було можливості розчесатися. А брат Юстин виглядав, мов кацап, бо не голився ні разу за ці десять днів. І так, приблизно, стали подібні до людей після цілоденного прибирання. Не знаю, яка година була, але десь по опівночі ми почули, що їде потяг, тож побігли на платформу й сіли у вагон. Я зразу поліз на верхню полицю, що мені й не було видно, де я є.

РЯТІВНА ДІРКА У ШТАХЕТАХ

Десь через кілька годин почав перевіряти білети інспектор. Брат Юстин всунув йому в руки 10 карбованців – і той щез із нашого вагона. Я спав як убитий аж до Свердловська, де почали вилізати всі пасажири. Цей потяг їздив між Свердловськом і Надеждінськом. На станції Свердловськ, коли я пішов дістати гарячої води, мене злапали як безпритульного й замкнули на станції у вагон, де було таких як я, може, з десяток або більше. Начальник, що сидів за столом, встав та почав обшукувати мене – і відразу знайшов 10 карбованців, що мені мама зашили в пояс і наказували, що це буде на гарячу воду в дорозі. Він мені лупанув поза вуха за те, що я мав заховані 10 карбованців. Не знаю, що мали робити з нами, але всі, що тут були, говорили, що нас десь відправлятимуть.
Станція Свердловськ дуже велика. Вокзал, де розміщені каси та зала для пасажирів і ресторан, збудовано на 15-20 метрів нижче від рівня платформ станції. Вздовж понад вокзалом від платформ станції загорожено залізничними штахетами. Деякі будинки дахами припираються до огорожі від платформів, де прибувають і відправляються потяги.
Увечері всіх нас вели на вечерю у вокзальний дім. Ми йшли першою платформою попри штахети, де я запримітив проламану одну. Ми йшли під охороною: по обох боках по три міліціонери, а старший попереду, який розганяв людей, щоб дали для нас прохід. Я поїв дуже добре. Згадалося, що так їв ще в Україні, як мені мама давали їсти.
При вечері я увесь час думав про ту дірку в штахетах і планував: якщо знову будемо йти по тій платформі, то я використаю момент. На щастя, після вечері нас вели назад по тій самій платформі, і якраз, коли тільки зрівнявся з тією діркою, я, мов куля, шмигнув у діру. За мною пустився один, але не міг влізти в ту діру. Я був тоненький, як цвях, і проліз без труда й опинився на даху будинку, який припирався дахом до штахетів метрів 10 від верху. Проломивши дерев’яний дах і пощубруючи ноги, я скоро по водостічній трубі опустився на землю.
Через хвилину я вже був у вокзалі між пасажирами, яких там було сотні. Люди лежали на своїх речах-багажах, інші сиділи на лавах, чекаючи потягів. Я заліз під лаву, на якій сиділо дві баби зі своїми торбами, та так, що вони мене не бачили. Лава була притулена задом до стіни, а попереду їхні ноги та речі. Через кілька хвилин я чув, як ходили по залі ті, від яких я втік. Матюкаючись, вони говорили, що я десь тут, у залі, але не заглядали ні разу під лави, де я пролежав на цементовій долівці цілу ніч. Я був щасливий – мене не знайшли, а баби мене не бачили і не чули. Чув, як люди говорили, нарікали на владу, що немає нігде порядку.
У Совєтському Союзі не важно, що ви купили білет на потяг, але важно закомпостирувати той білет: виколюється штамп, число потяга й дата, коли маєте їхати. Закомпостирувати можна тільки по блату, якщо дасте кілька карбованців носильнику, а він уже з касиром ділиться цим. Нічого не поможе, ніяка черга, бо відповідь при касі завжди одна: нема місця у потягові. І так люди валяються тижнями, щоб закомпостирувати білет. Коли приходить потяг, то двері тільки одні відчинені, де стоїть провідник вагона з ліхтарем у руках, штовхає ногою по голові кожного, хто пхається у вагон з некомпостированим білетом. Якщо не дасте червінця (10 крб.) або буханець хліба, то й не пробуйте зайти, хоч і у вагоні є досить місця. Адже провідник є господарем вагона і живе з хабарництва. Чи це чоловік, чи жінка – однакове поводження в них, бо на цю службу підбирають таких, що мають собачий характер. Отож, багато людей повертаються у вокзал і знову стоять у черзі за тим самим.

БІЛА ТІНЬ

Я залишився сам, братів загубив, батьків залишив. До України й рідного Поділля далеко. Не маю ані копійки. Почув, що на Москву їде потяг ”Владивосток – Москва”. Пасажири почали готуватися до виходу на платформу, з якої потяг буде відпралятися на Москву. Я виліз з-під лави, аж баби перехрестилися від страху, бо вони знали, що за кимось шукали увесь час, але не знали, що я під ними.
Зупинився потяг. Почалася боротьба при вході до вагонів. Люди пхалися, а провідники товкли по головах тих, хто не мав закомпостированого білета. Я чекав, щоб потяг рушив, тоді причепився коло поштового вагона на східці (цей вагон є перший від паротяга), і так я їхав на східці лежачи, бо це є довга східка перед широкими дверима. Коли потяг зупинявся, я зіскакував і відходив на бік, дивлячись на паротяг, а коли потяг рушав, я знову чіплявся на східку. Такі зручні східки є тільки коло поштового вагона.
Їхав так довго, аж доки мене хтось не потягнув за комір у вагон. То був поштовий робітник, який сортував листи та пакунки. Він мене розпитав, куди я їду, дав мені хліба й сказав, щоб на наступній зупинці я пішов у вагон, там, де є котел, що взимку нагріває вагон. Мені там буде безпечно, бо туди не заглядає ніхто. Я так і зробив: заліз через буфер у вагон, так що провідник мене не бачив.
Совітські пасажирські вагони далекого перевезення дуже великі та двох сортів: так звані плацкарти (першого класу) та звичайні. Довго мені не довелося їхати так, як мене намовив той у поштовім вагоні, але його наука мені пригодилася. Як тільки мене викинув із вагона провідник, то я причепився на другий потяг і їхав так само. Багато часу йшов пішки вслід за потягом. Де вдавалося, то чіплявся до потяга, а як ні, то ішов по шпалах. Часом чіплявся до товарового, часом – до пасажирського.
Раз мені показалося диво. Це було однієї темної ночі. Мене викинули з потяга на якомусь маленькому полустанку. Черговий мені сказав, щоб я забрався геть звідтіль, він мене не хоче бачити тут уночі. Ну що ж, як забратись, то забратись: я рушив у той бік, куди поїхав потяг. Коли я йшов, мені було видно мою білу тінь, так як вдень від сонця темну тінь. Ніч була хмарна і темна. Коли я зупинюся, тінь зупиниться, коли я рушу, тінь рушає. Головне, що це була біла тінь. Багато разів я пробував відгадати, від чого це, але не міг. У ту пору року вже не світить північне сяйво, і це вже було в листопаді. Нарешті я подумав, що тут так має бути, і заліз під щити, складені над виямкою, та й заснув. Проснувся, вже був білий день. Та дуже змерз, бо вже були морози почалися. Ну і рушив знову в дорогу. Увесь день я роздумував, як це так, що в темноті видно білу тінь. Після цього я вже багато разів ішов уночі не по шпалах, але вже цього не бачив.

ЗНОВУ НА СВЕРДЛОВСЬК І ЗНОВУ НА МОСКВУ

Перед Москвою, на станції Муром, мене злапали на сходах поштового вагона. Кондуктор мене побачив ще на ходу потяга. На станції він мене передав міліціонерові, той привів мене до начальника, який почав розпитувати, куди я їду та хто я є. В мене з’явився інстинкт, що вже не можна правди казати. Я йому відповів, що їду в Свердловськ. Той, що мене привів, був певний, що я їду в Москву, але коли почув, що я сказав, то став вважати мене дурнем. Їх було в кімнаті двоє, вони почали сміятися. Я не подавав виду, з чого вони сміються. Нарешті, він до мене каже:
– Ти дурень чи що? Цей потяг, що ти ним їхав, пішов на Москву. Ти не на той сів, що треба. До кого і чому ти їдеш у Свердловськ? І чому без білета?
Я йому сказав, що гроші й білет у мене вкрали в Москві, як я стояв у черзі до мавзолея подивитися на Леніна. Отже, мені якось треба добратись до брата, то я рішив їхати без білета. Мені все це повірили, і коли надійшов потяг на Свердловськ, то ці міліціонери мене посадили у вагон і сказали кондукторові, щоб він мене не викидав аж до Свердловська.
Дуже мені жалко було їхати назад, але радий, що мене посадили. Це був скорий потяг – і на кожній станції не зупинявся. Коли потяг зупинився, я зразу вискочив із вагона, бо за мною і так той кондуктор не дивився. Це була станція Сергач. На цій станції мені вдалося причепитися на потяг знову, який їхав на Москву. Увесь час думав: якщо знову попадусь до тих самих міліціонерів, то скажу, що вагона обернули.
Так я доїхав аж до станції Шатура, де знову викинув мене кондуктор, але я радий був, що не на станції Муром, де я вже був. Я пішов знову услід за потягом.
Уночі, коли проходив коло будови, де живе залізничник, я задумав щось поїсти, бо побачив курник і думав, що дістану кілька яєць, бо в нім є кури. Коли я вліз всередину, то намацав дуже здорового пса, але він чомусь навіть не гавкнув на мене. Я найшов кілька яєчок і давай втікати, бо якщо би пес гавкнув, то, напевно, мені не обійшлося б насухо. І так я випив цих пару яєчок і подався в сторону Москви.
Тут уже перед Москвою є дуже багато ліній, і потяги ходять безпереривно. Я доночував під якимось домом, а вранці дійшов до станції і знову причепився до потяга. Звичайно, зайцем, як у нас тоді говорили, доїхав до Москви.
Якраз увечері я прибув у Москву та почав допитуватися до Брянського вокзалу, з якого відходять потяги на Київ. Тепер цей вокзал називається Київським. Почав чіплятися до трамваїв, на яких люди висіли кругом, як на каруселі, хоч у трамваї є місця досить, але якщо ви влізете в середину, то ніяк не вилізете там, де вам треба. Отже, всі чіплялися кругом трамвая на площадках та на східцях. Я причепився спереду, на буфері, але мене провідник трамвая шарпнув корбою по крижах чи плечах — і я полетів на брук від трамвая.
Ніхто мене не підносив, всі переступали через мене і не звертали ніякої уваги. Я думав, що так має бути в столиці: хто буде ходити та підносити, як тут так багато людей, трамваїв і таких як я. Тут мусить бути дисципліна, на те кондукторам чи водіям трамваїв дають корбу в руки, щоб нею щось робили.
Більше я вже не пробував чіплятися до трамвая в Москві, але піхотою добрався до Брянського вокзалу. Ще один день покрутився в Москві, бо дуже мені було цікаво все. Я бачив, як розширяли вулицю, а доми цілими пересували в інше місце, обведені залізними рамами. У Москві було в магазинах досить усього до їжі, і як я просив кусок хліба, то мені давали.

БІЛІ ХАТИ – ТО УКРАЇНА

Ночував на станції, забитій народом, що кудись їхав. Важко було закомпостирувати білет, тож люди валялися тут так само, як я бачив у Свердловську. Після двох днів у Москві я проліз у товаровий вагон, де були відчинені двері. І попав на спекулянтів, що везли муку в Україну. Я заховався межи мішки і доїхав до Брянська. Перед станцією мене побачили ці шахраї і викопали з вагона.
Я знову подався пішки вслід за потягом. По дорозі мене здибав старий чоловік і став розпитувати, куди я йду та хто я є. Я розказав йому всю правду, бо він говорив до мене українською мовою. Він мене закликав до своєї хати. Він жив із дочкою, а її чоловік був висланий десь – і вони про нього нічого не чули. Мене переоділи, дали чисту білизну після мого миття. Я був у них два дні, і вони мене дуже жаліли й доглядали. Просили, щоб я був у них. У мене ж була одна мета – добратися до рідного Поділля, до рідного села. Я за все дуже їм подякував і пішов на станцію. Знову причепився на потяг і доїхав аж до Дарниці.
Після Брянська вже було на душі веселіше, бо видно білі хати. Це вже Україна. Тут знову кондуктор мене передав міліціонерові. Коли мене питали, куди я їду, то казав, що не їду нікуда, а тільки дивився на потяга, а кондуктор думав, що я хочу причепитися до вагона. Питали мене, де я живу. Я казав, що тут, за станцією, а мій тато працює на залізниці. Вони мене вигнали від себе та сказали, щоб я більше не шлявся на станції. Я зразу погнався на платформу, з якої ішов потяг на головну станцію Київ, через Дніпро. І так добрався до свого Києва.
Почуття дуже веселі: почув рідну мову та побачив дуже багато людей. Всі кудась їдуть. Велика черга коло кас, щоб закомпостирувати білет. Знову побачив лозунги: ”За суцільну колективізацію”, “Знищити куркуля як клас”, “Хай живе мудрий Сталін”, а також на стовпах висіли великі портрети сталінових соратників: Молотов, Бухарін, Чубар, Тухачевський, Гамарник, Каганович, Каменєв, Зінов’єв та вся інша більшовицька наволоч. Все так само, як я бачив у Кам’янці-Подільськім.
У той час потяг ходив раз на добу з Києва в Кам’янець-Подільський. Два дні налазився по Києву. Тоді дістати їжу можна було в кожній столовці, бо в 1930 році в Києві харчів було досить. Мені було цікаво бачити то, що в нашій хаті було на образах-іконах – Києво-Печерська Успенська Лавра, князь Володимир Великий, свята Софія. Побачив Дніпро та інше.

ЗДРАСТУЙТЕ, ТОВТРИ!

Отож, від Ісаківського табору на Уралі їхав під вагонами, у вагонах, на вагонах, піхотою – і я знову на Україні. Нарешті, рушив у дальшу подорож до рідного Поділля. Я причепився на тендері паротяга – і так доїхав аж до Жмеринки. У Жмеринці я згубив цей потяг, бо паротяг заїхав у депо. Зі Жмеринки аж до Проскурова [з 1954 р. – Хмельницький. – Прим. ред.] їхав на товаровім потягові. До станції Гречани йшов пішки. У Гречанах сів на пасажирський потяг, який їхав до Кам’янця-Подільського.
На станції Балин мене викинув ревізор, який перевіряв квитки. Тут уже я відчув себе, мов у рідному селі, бо лишилося йти недалеко. Пішов по шпалах пішки до станції Нігин. Звідти всього шість кілометрів до мого села. Коли вийшов із Нігина, то вже побачив рідні Товтри й гори Збручевицю, Деренівку та Кармалюкову. Це все рідне, де я ріс, що бачив, тож чомусь мені так стало легко, що забув, звідкіля я йду.
Увесь час подорожі з Уралу на Україну живився, якщо хтось що-небудь давав, або знаходив які-небудь відпадки коло їдальні або буфета. Красти не умів, бо батьки вчили змалечку: не бери нічого ніколи, що не твоє, бо це великий гріх від Бога. Мої батьки були дуже релігійні, змалку нас усіх учили молитися два рази на день, рано й увечері: за фараона, за Іродові гріхи, за Папу Римського, за царя та за всіх святих. Я думаю, те, що я віруючий, допомогло мені дібратися в рідний край.

ДОБРИДЕНЬ, СЕСТРИ!

Нарешті, в кінці грудня 1930 року, я дібрався до хати, де жила сестра Параскевія, бо її хата була недалеко від залізниці. В неї було четверо дітей, всі мене радо стрітили, насамперед почали питати, чому ми жодного листа не написали до них. Дивувались, як я казав, що ми писали багато листів. А тоді я розказав, що там робиться, де ми були вислані, як із нами поводилися під час подорожі на Урал. Сестра мені сказала, що брат Юстин, з яким я розлучився в Свердловську, вже тиждень як прийшов із жінкою і живе в її батьків у сусідньому селі Великі Вірмени [з 1946 р. – Великозалісся. – Прим. ред.].
Мене викликали до сільради й розпитували, чи ще хтось повернувся зі мною. Я казав, що загубився від потяга і не знаю, де поїхали мої батьки й брати. Мені не вірили й розпитували, де я був ціле літо. Я казав, що йшов пішки, а трохи, де можливо, працював, щоб було за що доїхати до рідного села. Тоді головою сільради був Веретьонов, а його заступником Іван Поліщук (він був і головою комнезаму), а секретарем був Олекса Грек. Ця банда тоді правила селом.
Брата Юстина арештували в селі Великі Вірмени, де він жив у жінчиних батьків, і забрали до тюрми. Через кілька тижнів уже не було чути про нього нічого, де він подівся. Це було в січні 1931 року. Я проживав далі у своєї сестри, як не в одної, то в другої. Сестра Параскевія мала четверо дітей: старший син звався Степан, другий син Олександр і дві дочки – Ганя і Люся. Їхнє прізвище було таке саме, як наше. Її чоловік мав ім’я Тарас Марунчак. Він був у СОЗі агрономом. Друга сестра Ольга була замужем за Іваном Холодюком, мала два сини: старший Петро та Василь. Сестра Франка була одружена з Андрієм Пилуйком, у котрого заховалася, як нас висилали. Була в неї одна дочка, але чомусь померла. Брат Юстин мав одного сина Сергія. Брат Яків мав дві дочки. Старша Віра, а молодша Люся, яка померла дитиною. Його жінка з дочкою жили в її родичів. Я був малолітній, тож не ховався, а брат Юстин у село не приходив, поки не арештували його.

КОЖНИЙ ІДІОТ МАЄ ПРАВО

З нашої хати зробили міліційну станцію, а з комори — сільську тюрму. Начальником був Алексєєв, а його заступником Римарчук. Коли я прожив якийсь час у сестри, то на зборах стали допікати моїм шваграм, що утримують куркульського недобитка. Тоді скрізь писалося в публічних місцях і в газетах, щоб знищити куркулів як клас. Я помітив, що мої швагри вже дивляться на мене нерадо, а сестри кажуть, щоб я знайшов собі якусь роботу. Просився, щоб прийняли до СОЗу, але голова Недопитанський не захотів. Якось мені вдалося вступити на працю на вапняковий завод, який був у моїм селі під Кармалюковою горою.
Тут, під Кармалюковою горою, недалеко від вапнякового заводу, був так званий “курячий камінь”. Це люди так назвали, бо завжди, як мав падати дощ, то з того каменя курилася, виходила якась пара. На заводі був технорук (технічний руководитель), якийсь із пролетарів. Він наказав висадити в повітря той камінь. Місцеві люди дуже жаліли за цим “курячим каменем”, але при совітській владі кожний ідіот мав право щось знищити, бо він є комсомолець або член комуністичної партії. Цей пролетар не мав до чого вчепитися тут, у скалі, то вирішив хоч цей дорогий людям “курячий камінь” знищити. У той час усе нищилося, що було дороге людям української землі.
Директором на заводі був німець Родер, а інженером Микола Жилін, родом із Молдавії. Я возив кіньми вапно на станцію і мав там обід, але спати мусів шукати кожну ніч іншого місця. Часом ночував у наших колишніх сусідів Пащуків або Мостових. Часом ночував у самоті коло коней на заводі. Цілий день працював, а тоді треба було вганяти по селі, щоб десь переночувати. Мої швагри не хотіли, щоб я до них заходив.

КРУК КРУКОВІ ОКА НЕ ВИБЕРЕ

Одного разу прийшов на завод міліціонер, арештував мене та завіз у Кам’янець-Подільський – у Старе місто. Там замкнули мене в комору в міліції. Уночі зробили допит і взяли відбитки пальців. Там тоді було якихось пару злодіїв, яких випустили на другий день. Я залишився з ”петлюрівцями” й “куркулями”, яких була повна комора. Їх кожну ніч викликали на допит і довго мучили там. Я сидів із цими людьми, які розказували, що під час революції служили скрізь: в армії, в партизанах. Одних забирали кудись, інших приводили. Усе відбувалося вночі. Тоді з мого села сидів кілька днів зі мною Віктор Фурманчук, але його кудись забрали, а все нові приходили. Начальники чи слідчі, як їх тоді називали, не дуже вміли говорити українською чи російською мовою.
Я сидів там два тижні. Кілька разів мене змушували признаватися, куди ми були вислані та де мій брат Юстин. Нарешті, мене покликали й повели до начальника, який дав мені в руки лист у конверті, сказав, щоб я це передав голові сільради Стрежелецькому. Це вже був новий голова мого села. Начальник звелів: ”Тебе я пускаю – і ти мусиш робити те, що я тобі скажу: ти будеш узнавати в селі, хто що говорить на совітську владу, в кого є зброя, все це будеш доносити голові сільради”. Далі він покликав вартового, щоб він мене вивів за двері на вулицю.
До людей, котрі ненавиділи совітську владу, я ніколи не заходив, бо знав, що для них було би за те, що приймають куркульського недобитка. Один раз я зайшов до голови комнезаму, який дуже поганими словами назвав і перезвав Стрежелецького. Це був такий, що жив у чужій хаті, бо своєї не мав. Ну, я і подумав, що треба щось донести голові. Зайшов до нього та й став розказувати, що про нього товариш казав: “що Ви сучий син і пройдисвіт, що Ви живете з чужого труда, що Ви є сволота й паразит”. За це нічого не було, бо він був такий самий як Стрежелецький. Крук крукові ока не вибере.

РІДНА КОМОРА-ТЮРМА

Я ходив до Кам’янця кілька разів на тиждень, бачив, як розібрали дуже старий цвинтар [на Польських фільварках. – Прим. ред.], а плитами з гробів, де були написи з XVI–XVII століть, повикладали хідники в місті. Також розібрали найкращу церкву на Шевченківській вулиці – св. Івана Пророка [помилка пам’яті: насправді, на Шевченківській вулиці стояла найвеличніша в місті церква Олександра Невського, а колишній собор Івана Предтечі (Пророка) був у Старому місті; утім, його теж розібрали. – Прим. ред.]. З цієї церкви текла вода [очевидно, мова йде про Гунські криниці. – Прим. ред.], і люди з усього Поділля приходили брати ту воду, бо вона допомагала на всякі хвороби: на очі, на шкірні та інші. На тім місці побудували буфет, де пролетарі продавали піну з пива [очевидно, мова йде про знамените колись літнє кафе “Чайка”. – Прим. ред.].
Я пробував знайти якусь роботу. Якщо знаходив, то через кілька днів відправляли. Нарешті, 1931 року мені сповнилося 15 років. Знову мене покликали до міліції, де Алексєєв щось мене розпитував і казав розписатися, а тоді наказав замкнути мене. Отак я потрапив до своєї комори, із якої зробили маленьку сільську тюрму та тримали сільських парубків, яких змушували признаватися, де є їхня зброя: обрізи чи револьвери. Кілька разів мене змушували признатися, де я був висланий і хто ще зі мною приїхав. Я щоразу казав те саме.
Чомусь мені так добре було сидіти в нашій коморі-тюрмі. Почуття були, що я стою на своєму подвір’ї, бачу через вікно свою хату, двері, в які я ще недавно бігав десятки разів щоденно. Тепер над дверима висить напис: “Гуменецький відділ міліції”, а зверху серп і молот.

ХТО Є СТАЛІН?

Я просидів із сільськими парубками чотири дні. Тоді міліціонер мене покликав і сказав, що поїдемо в Кам’янець. Я взяв свою опанчину [старовинний верхній одяг, що мав вигляд широкого плаща. – Прим. ред.] та кусок хліба, що мені дали ті, із якими я сидів. Міліціонер посадив мене на бричку – і ми поїхали в Кам’янець. Привіз мене до відділу ГПУ на вулицю Шевченка, напроти бульвару. Мене передали якомусь пролетареві, той записав мене в книгу, зробив відбитки пальців, обшукав мене, забрав хліб із кишені та казав розписатися. Завів мене по сходах у підвал, відчинив залізні двері, пхнув мене всередину, в якусь темну діру, і замкнув за мною двері. Була тільки маленька дірка, що нею проходило світло знадвору. Я нікого не бачив, але хтось заговорив – і я взнав, що не сам тут. Почув, що це молода людина. Через кілька хвилин мені в темноті розвиднилося, і я побачив хлопця – трохи більшого й старшого за мене. Він сказав, що сидить тут уже два дні. Удень видно через діру, що колись для чогось вживали, а тепер зробили ґрати. І це тільки світла вдень.
Цей хлопець став розказувати, що втік із Жванця до Хотина, переплив Дністер на коні, але його румуни передали назад совітським прикордонникам – і це вже другий тиждень він під арештом. Зразу був у пограничній заставі, а це привезли сюди. Тут застав двох чоловіків, вони розказали, що у дворі є бойня, де немає ні вікон, ні дверей, і хто сюди попаде, то вже світа Божого не побачить. Їх минулої ночі забрали, і хлопець був сам тут після них. Більше вже нічого не говорив, а мовчав. Я йому розказав про себе, та й більше вже не було про що говорити. У цім підвалі не було ані стільця, ані нар, а сидіти чи лежати треба було на долівці. Уночі цього хлопця забрали – і він не повернувся.
На другу ніч мене вивели аж на верхній поверх, де слідчий мене розпитував про те саме: із ким я повернувся з Уралу, де мої брати. Я все твердив однаково, що загубився і не знаю нічого ні про кого. Нарешті, він мене запитав, чи я знаю, хто є Сталін. Я відповів, що це той, що нас вигнав із рідної оселі і нищить куркулів як клас. Не знаю, як мені це вирвалося сказати, але я помітив, що йому це сподобалося. Хоч, може, моя голова думала інше, а язик говорив своє, або язик говорив те, що голова думала. Він подивився на мене весело, а я жалів, що таке сказав. Після цього вартовий знову вкинув мене у підвал, де я скоро заснув…

КАМЕРА №47

Почув, як відчинилися двері – і вартовий потягнув мене за комір по східцях уверх, пихнув у двері. У дворі стояло чорне авто, на якім було написано “Церабкооп” [“Центральный рабочий кооператив”. – Прим.ред.]. Це так маскували авто, яким возили арештованих. Я побачив двох старших чоловіків. Авто поїхало на вулицю і повернуло направо. Я думав, що це везуть знову в моє село. Привезли до тюрми на передмісті Кам’янця – в Біланівці. Тут, де сиділи мої брати та тато. У дворі нас витягли з “Церабкоопу” і передали вартовому в конторі. Тут знову обшукали, зробили відбитки пальців і повели за другу браму.
Коли я ввійшов у саму тюрму, то мені здалося, ніби все тут зроблено для велетенських курей. Уся будова всередині була в клітках і було дуже багато дверей. До того часу я ніколи не бачив, як виглядає тюрма зсередини. Мене завели в камеру № 47.
У камері тієї ночі, як я прибув, було 28 душ. Усі селяни, господарі із сусідніх сіл і районів. Дуже дивувалися, що вже малолітніх замикають. Інші думали, що я є якийсь злодій, або що… Почали мене розпитувати, хто я є і звідки. Я розказав усе. Там було два чи три чоловіки, що знали мого тата. Це були Григорій Олинець, Іван Калинюк із села Вербка, Зозуляк із села Боришківці та Ясінський зі Слобідки.
Мені повеселішало, що тут є люди, які знають мого тата, бо привозили до млина збіжжя або робити олій. Усі люди спали чи лежали на дерев’яних нарах, а решта сиділи під стінами, бо місця для всіх не було. Нар хватало до лежання на десять душ, а під нарами інших десять могли лежати. Завжди вночі викликали збиратися з речами. І ті люди більше не поверталися в камеру. Наступної ночі приводили нових. Завжди в камері було 25-30 душ, залежно від того, скільки забирали. На їх місце приводили нових. Усе це були як не “петлюрівці”, то “куркулі”. Так цих людей звали тоді. Якщо однієї ночі викликали на допит, то другої ночі викликали, щоб збирався з речами.
Я чув багато разів від господарів, яких викликали на допит, що їх намовляли віддати золоті гроші чи речі, тоді їх пустять додому. Більшість говорили, що вони ніколи не мали нічого золотого, всі хатні речі були дерев’яні, а золоті гроші були за непу, то вони їх давно забули. Інші розказували, що їх силували признатися, де вони заховали зброю.
Я був наймолодший у камері. Мені пройшов 15-й рік. Одного разу пан Олинець розказав мені, що як були на прогулянці в тюремнім дворі, то він здибав знайомого з мого села. Він звався Домінько (Домінік) Кшемінський. Він був утік за границю в Румунію – і його знову повернули совітам. У них із румунами був договір про екстрадицію. І всіх, хто втікав туди, віддавали назад до совітів. Я йому сказав, що знаю його і трьох його братів. У тюрмі люди знали все. Не всіх, кого викликали вночі, щоб збирався з речами, везли на заслання. Дуже багато везли на хутір Загальського, який був за містом. Там пускали мотор, який пихкав, а в той час пускали кулю в потилицю. [Тепер на колишньому хуторі Загальського, поблизу консервного заводу (ВАТ “Адамс”), встановлено пам’ятний знак жертвам репресій. – Прим. ред.]. А інших брали в ГПУ, де була будова без вікон, і там кінчали життя людей. Як бувало прогулянка, то завжди видно, кого вже нема.
Я заглядав за своїм земляком Кшемінським, але його вже не було. Пізніше мені Олинець сказав, що його вивезли на хутір Загальського. Того 1931 року шаліла дизентерія, на яку хорувало багато людей. Я також хорував. У Старому місті Кам’янця каналізації не було, але вночі вивозили спеціальними бачками людські відпадки, і тут коло тюрми розливали, бо це була порожня площа. Від цього йшов дуже великий сморід, що не було чим дихати. Люди мучилися. На це тюремне начальство не звертало жодної уваги.

НОВИНИ ПРИХОДИЛИ З НОВИМИ ЛЮДЬМИ

Так пройшло літо. Наслухався всіляких нарікань від господарів, що така пора року, найбільше праці в полі й на господарстві, а тут замкнули, мучать і питають, чи маю золото, а золото ж на полі при праці.
Якоїсь ночі викликали Зозуляка та Ясінського. Їх більше не видно було. Казали, що їх вивезли на хутір Загальського. Зозуляк був найбагатший господар у Боришківцях, вигодовував багато худоби, свиней, коней, всякої птиці. І це все від нього забрали, а його тут тримали ціле літо. А оце вивезли на хутір.
Багато вікон у тюрмі забили дошками знадвору, а на чотирьох кутках тюрми були башти, де кожних дві години мінялися вартові. Більшість тюремної охорони були «нацмени-азіати». Вони служили в Червоній армії, казарми були недалеко від тюрми. Був також собачий розплідник, де вигодовували й навчали псів для прикордонних застав.
Узимку було дуже зимно в камері. Розвелося стільки вошей, що весь час треба було шкрябатися. Як гонили в ”баню” (лазню), то давали таке мило, що від нього дуже смерділо й не було милиння.
Ніяких газет чи книжок не можна було мати. Новини приходили з новими людьми. Багато людей перейшло через мою камеру, які служили в українській армії, інші – в царській, ще інші – в повстанських загонах, а тут доля для всіх однакова. Начальником тюрми був якийсь пролетар, а старшим наглядачем – Аркашка.

У НОВІЙ КАМЕРІ

Почався 1932 рік. Мене перевели в іншу камеру, де мені було видно гору Збручевицю, Деренівку та Кармалюкову гору. Це було понад моє село. Дивився та завидував старим людям, що вони прожили на волі й уже можуть вмирати. А мені, якщо доведеться жити до старого віку в такім положенні, то я бажав би бути вже старим тепер. У той час було мало місця в цій головній тюрмі, то зробили ще одну – в Старому місті, в архієрейських палатах (так називалася та будова), а також у частині Кам’янець-Подільської фортеці. Там, де колись сидів Кармалюк. Тоді не було жодної сім’ї, щоб хтось не був арештований.
У цій камері, куди мене перевели, мені було веселіше, бо бачив рідні гори та ліс, де я виріс та пас худобу. Це вже була весна, і нарешті мене покликали збиратися з речами. У мене не було нічого, крім опанчини, повної вошей, яку я одягнув і вийшов за двері. Це був березень 1932 року. Після місяців, відколи мене арештували, разом зі мною вивели ще пару людей з моєї камери: один був із містечка Шатава, звався Дорошкевич, а другий – із села Супрунківці.
Нас привели в тюремний двір і посадили у відкрите вантажне авто, де вже було чотири чоловіки. Ми сіли плечима один до другого, а руки тримали на колінах. По обох боках – по два ГПУсти. І знову приїхав на Шевченківську вулицю, в управління ГПУ. Мене відлучили від тих людей, з якими я їхав, повели по сходах на верхній поверх і впустили в кімнату.
За столом сидів гарний на вигляд чоловік старшого віку і дивився на якісь папери. Вартовий зачинив двері, і я стояв перед ним, нічого не чекаючи. Нарешті він каже до мене, що ти не мусиш сідати, ти і так досить насидівся. Тоді питає мене, чи я йому пообіцяю, що більше у своє село не піду. І він мене пустить на волю. Але якщо я піду у своє село і мене знову приведуть сюди, то вже більше я світа не побачу, а не тільки свого села. Я йому відповів, що так зроблю, як він каже, і більше у своє село не піду. Він мене ще раз запитав:
– Зрозумів, Іване, що я до тебе говорю?
Я сказав, що так. Вартовому, якого покликав, дав кусок паперу і той мене повів по сходах униз. У вартівні я розписався о другій годині ночі, і мене цей ГПУст вивів за двері і пустив на вулицю.

У СКИРТІ

Після стількох місяців за ґратами мені не вірилося, що такого “страшного ворога”, куркульського недобитка пустили на волю. Але куди йти? Де подітися? Я був висох, що на мені була тільки шкіра та кості. Чогось мені було жалко і весело, коли подумав, що є добрі люди. Про рідне село не було навіть думки. Як тільки подумав, що мені сказав слідчий, то хотілося забути за все: за сестер, за село, за родичів.
З Кам’янця я пішов до радгоспу імені Якова Чубара, який був за два кілометри від Кам’янця. Тут до революції був свічковий завод, а оце зробили радгосп, де вирощували городину та птицю для ГПУ та прикордонників. Через півгодини я вже був у радгоспі, заліз у скирту соломи й міцно заснув.
Мене розбудили конюхи, які вранці брали солому чи сіно для коней. Ледве мене вилами не прокололи. Вони настрашилися, що жива істота є в сіні. Я їм розказав, що прийшов до радгоспу, щоб вступити на роботу, але ще було рано, то я тут, у скирті, чекав дня. Я виглядав як скелет, то вони дуже цікавилися тим, що я говорив. Вони набрали сіна і поїхали до конюшні.

У РАДГОСПІ

Як почався робочий день, я пішов до контори проситися, щоб мене прийняли до роботи. Начальник мене розпитав, чи я часом не хворий. Я сказав, що ні. Я є такої нещасної породи, і тому виглядаю так погано. Мене він прийняв працювати на городі. Дуже був радий цим, бо мешкати було де і два рази давали їжу – обід і вечерю. А за це вираховували від платні.
Однієї ночі я надумав довідатися до сестри та показатися, що на волі й працюю. Коли я прийшов до сестри, то вона настрашилася. Вона розказала мені, що тато й брат Петро втекли з Уралу. Мама померла там, де ми були вислані. Вони тепер живуть в Одесі. І дала мені адресу й листа прочитати. Тато пишеться Прокіп Холодюк. Він був у селі кілька днів, дістав якісь довідки від нашого свата Холодюка і оце опинився в Одесі.
Тієї самої ночі я повернувся до радгоспу, щоб на час бути на роботі. Працював добре, щоб усі бачили, який я є. Працюючи, я думав, що закінчив семилітку, бо все знаю після тюремного життя. Через кілька тижнів мене відправили з роботи, не сказавши чому. Тож тепер я вирішив їхати в Одесу. Маю татову адресу, а більше нічого мені не потрібно.

ЗАЙЦЕМ ВІД ВАПНЯРКИ ДО ОДЕСИ

Я пішов на станцію, купив квиток, але тільки до станції Вапнярки, бо до Одеси не хватало грошей. З Кам’янця-Подільського потяг, який курсував між Кам’янцем і Києвом, відходив тільки один раз на добу – ввечері. У Жмеринці я пересів на другий потяг, який їхав із Києва до Одеси. Цей потяг був перевантажений людьми. Я не міг зрозуміти, куди ці люди їдуть.
Від Вапнярки я вже їхав зайцем. Приїхав в Одесу вдень. Я побачив дуже багато людей: повні зали, на платформах, на виходах із вокзалу. Усе жінки з малими дітьми та дуже багато речей, всілякі мішки та інші багажі. Багато лежало на долівці, інші переступали через них. Діти верещали, хотіли їсти чи пити, але нічого в залі не було: ані до їжі, ані до пиття. Хіба гаряча вода в крані і мідна кварта, прив’язана ланцюгом, там товпилося багато людей, щоб дістати гарячої води. Голосники від радіо ревіли на всю залу, співали саратовські частушки, страдання:
Загудели, заиграли провода.
Мы такого не видали никогда…

Я – ХОЛОДЮК, А ТИ – МАРУНЧАК

На стінах висіли лозунги: “Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство”, “Знищити куркулів як клас”, “Жити стало ліпше, товариші, жити стало веселіше (Сталін)”. Я взнав, що це все люди голодні, яких повиганяли з їхніх хатів, а ці тлумаки, які тягали із собою, то хочуть щось виміняти за них до їжі. Почув всілякі приповідки між людьми, наприклад: “Тато в СОЗі, мама в СОЗі, діти пухлі на дорозі”. Якийсь неборака випивав спирт, сидячи в куті, та приспівував: “Сидить Сталін на вербі, а Ленін – в болоті, дісталося куркулям, а тепер – голоті”.
Призвичаївся вже до цього лиха, то байдуже на це все дивився, бо вважав, що інакше не може бути існування людини. Одеса в той час називалась Одеса-мама, де всі бездомні знаходили собі притулок.
Я дібрався до батьківської адреси: №34, Комсомольська вулиця, клуб хіміків. Тата не було, бо ще не повернувся з праці. Сторож цього дому мене не розумів, за ким я питаю та казав зачекати надворі, як будуть повертатися з праці робітники. Змучений, я сів на сходах і заснув, аж розбудив мене батько. Дуже врадувався, що такий довгий час я побачив тата, та почав розпитувати за це, за те. Але тато насамперед каже мені, щоб я не казав, що він є мій тато, але вуйко, бо в нього документ є, що він Прокіп Холодюк, а в мене є довідка й метрика народження, що я Марунчак.
Тут, в Одесі, не розуміли, що таке вуйко, бо в нас на Поділлі був стрий і вуйко, а тут все дядько – і татів брат, і мамин брат. Цей дім належав до суперфосфатного заводу на третій заставі. Там батько працював, а брат Петро (йому було одинадцять років) вганяв по місті цілий день, поки тато не вернеться з роботи. В цім домі була велика зала для мітингів, гуртожиток та школа ФЗУ (фабрично-заводське училище). Сторожем цього дому був пан Якимів. Він жив із жінкою і сином, який звавсь Кость, у підвалі. Дочка їхня вже була замужем і жила в іншім кінці міста. Тато працював на зміни. Доїжджати треба було трамваєм. Я примістився жити з батьком. Через кілька днів татові вдалося випросити в директора школи ФЗУ, щоб мене прийняли до науки.

ГОЛОД – НЕ ТІТКА

У школі було чотири години навчання, а ще чотири години практики на заводі, в механічному цеху. Там виробляли та шліфували всякі інструменти: циркулі, викрутки, ножиці, трансмітери, плоскогубці та ін. Я мав велику охоту вчитися, бо мріяв, що від цього залежить моя будучність. Одержував 20 карбованців на місяць – два рази по 10 крб. Цих грошей було дуже мало. Батько докладав усі зусилля, щоб якось сходилися кінці.
Якраз почався сталінський голод 1932 р. Чим день, то приходилося гірше. Повні вулиці людей, які носили на собі здорові міхи з кожухами та веретами, шукаючи, щоб виміняти за кусок хліба чи мамалиги. В заводській їдальні, де ми їли два рази денно, почали давати їжу тільки раз і то тільки для тих, хто є на роботі. А хто на іншій зміні, то не мав права на їжу, бо не мав талона. Як батько був на нічній зміні, то тоді їв, а вдень мусів терпіти. В місті абсолютно неможливо було нічого дістати. Буханець хліба коштував 12 карбованців. Так що моєї місячної платні не хватало на два буханці хліба на чорнім ринку.
Нам, учням, видавали 400 грамів чорного хліба на день і один раз їжі в заводській їдальні вранці, а другий раз – увечері. Три рази їжі не було нікому, бо видавалися спеціальні талони на це.
Коли батько випробував усі справи, що нічого не виходило, і прийдеться вмерти з голоду, то рішив залишити роботу та шукати за містом праці. Одного разу поїхав над лиман, у радгосп, і хотів вступити там на працю. Але в радгоспі ще гірше було, як на заводі. Бо там уже люди з голоду пухли, валялися по дорогах трупи.
Якраз у той час, як батько поїхав за місто, то прийшов лист від сестри, до котрої батько писав. Сестра писала, що брат Яків живе на Північнім Кавказі, в місті Адлер, і що йому після тих всіх переживань і втікань тепер живеться непогано. Коли батько прочитав цей лист, то каже, що їдемо на Кавказ. Брата Петра відправив, щоб поїхав у рідне село. До цього часу він жив із батькового заробітку, мав одинадцять років тоді. Батько сказав йому: “Їдь межи свої люди, може, врятуєшся, а ні, то пропадеш тут, як пес у ярмарок”.

РЯТІВНІ ОСЕЛЕДЦІ

Вирішили їхати кораблем, бо в той час було дешевше морем, як залізницею, і ближче. Потягом потрібно було об’їжджати Азовське море через Ростов, Новоросійськ. Як ішли ми в порт, то назустріч марширувала група комсомольців із червоними прапорами і співом пісні:
Долой, долой монахов, рабинов, попов.
Бить спекулянтов, давить кулаков.
Батько казав, що це спеціально співають для нас у дорогу. Ми сіли на теплоход “Україна”. Квиток мали третього класу, тож можна було сидіти тільки на палубі або на коридорі. Це був найкращий корабель на Чорнім морі, який курсував між Одесою й Батумі. Харчів ми не мали жодних, грошей також не було.
З Одеси виїхали ввечері, перша зупинка корабля була в Криму – в Євпаторії. Корабель заякорився далеко від берега, а пасажири доїздили човнами, бо пристані тоді там не було. У Севастополі корабель причалив до пристані, де вилазило багато людей на берег, де і ми вилізли, бо часу було досить до нового відпливу. В нас грошей не було, але хоч пройшлись в порті.
На третю ніч нашої їзди я був дуже голодний і почав лазити по всіх закутках на кораблі. На палубі корабля мене зацікавило, що закрито брезентами. Коли я поліз під брезент, то побачив багато бочок. Мене зацікавило, що в них є. Я мав ніж і почав вертіти дірку, бо бочки були з м’якого дерева. Дуже врадувався, як знайшов оселедці доброго сорту. Скоро побіг до батька, взяв кошик та набрав повний оселедців. Батько дуже врадувався. Вранці батько виміняв за оселедці хліба та мамалиги. Вже тільки пили воду цілий день та чекали ночі, щоб знову це вдалося зробити. У Балаклаві та Ялті корабель не причалював до берега. Не причалював і в Феодосії, а тільки стояв на якорі далеко від берега. Доїжджали і від’їжджали пасажири човнами.
У Керчі корабель причалив до берега. Ми вилізли і пішли на базар, бо часу було дві годині. Мали із собою досить оселедців, де за них виміняли мамалиги і горіхів. У Новоросійську було так само. Корабель стояв дві годині, і ми пішли на ярмарок. Продали багато оселедців і дістали досить хліба та троха грошей. Вже було їхати нам веселіше, бо не були голодні. В Туапсе також корабель не причалював. Це вже була наша передостання зупинка. Остання ніч була перед Сочі, де я ще раз скористався та спорожнив бочку. Пізніше я думав, що було б, якби я не знайшов бочки з оселедцями?

ДАЧА СТАЛІНА

Тоді з Одеси можна було їхати й купувати квиток на корабель найдальше, без дозволу ГПУ, до Сочі. А ось у Гагри, Сухумі й Батумі потрібно було мати дозвіл. Отже, ми мали квитки тільки до Сочі. І оце доїхали. Корабель заякорився далеко від берега, бо там пристані не було. А пасажири з берега, які допливали до корабля човнами, то тими самими човнами відпливали від корабля ті, які висаджувалися в Сочі. Ми побачили, що тут дуже багато міліції та ГПУ, де ніколи стільки не бачили. Пізніше взнали, що тут перебував Сталін, тут, у Сочі, була його дача. Людей не пускали скрізь, а були вказані напрямки: куди йти дозволено, а куди ні.
Ми пішли на станцію і купили квитки на потяг до Адлера. Тоді далі залізниці не було. Цей край показався дуже гарний, всі гори покриті зеленню, не такими деревами як в Україні. Люди виглядали дуже цікавими, із позамотуваними головами. Сівши на потяг, який мав три вагони й зупинявся на кожнім кілометрові, ми нарешті доїхали до Адлера. Почали допитуватися адресу брата Якова.

ВУЙКО Й ДВА КУЗЕНИ

Ішли пішки – і вже була ніч, як ми добилися до цієї адреси: може, за три кілометри від станції. Яків нас не надіявся й був дуже здивований, як ми прийшли. Він писався по-іншому прізвищу – Микола Ільницький, це на документ його жінки брата. Тато Прокіп Холодюк, а я Іван Марунчак. Отже, тата ми кликали вуйком, а ми з братом вважалися кузенами. Усі три по-іншому прізвища писалися.
Цілу ніч говорили. В цій кімнатці ще було дві одружені пари: може, і такі самі як ми: але не признавались одні другим. Усі вони працювали в лісі. Цей дім був власністю якогось естонця. Їх тут жило дуже багато, які наїхали там ще за царя. Тут, в Адлері, був один лісрадгосп та один рибацький радгосп і один водяний млин. Брат Яків дуже сердився на тата, як його кликали Яковом, бо не могли запам’ятати його нового імені. Ми не забувались і кликали тата вуйком або дядьком.
Кілька днів покрутилися в Адлері, шукаючи роботи, але знайти було неможливо, бо скрізь повно людей, які за цим самим шукали. Ми взнали, що недалеко, всього 9 км, є місто Пілянка. Але це вже в Абхазії. А щоб туди добратися, то потрібно було мати дозвіл від ГПУ, бо то є якась автономія. Незважаючи на це, ми вирішили добратися в Абхазію за всяку ціну. Дійшовши до річки Веселівки, ми побачили вартових, що завертали людей назад. То ми рішили не підходити до них, а подалися проти течії води в гори, аж до того місця, де було можливо перейти на другий бік. Річка Веселівка місцями дуже широка, а місцями – вузька та глибока. Вода дуже бистра й зимна, бо тече зі снігових гір і впадає в Чорне море. Місто Адлер і ця сама Пілянка, до якої ми добираємось, є над самим морем. Без великих труднощів ми опинились в Абхазії.

ЯК ТОЙ ЗАЄЦЬ

Перейшовши річку, ми рішили доночовувати тут, під скалою, в лісі, бо вже була пізня пора йти далі, не знаючи куди. Ми не могли спати, бо безліч шакалів цілу ніч кричить, такими противними голосами, що неможливо слухати їхній крик. Як почалось розвиднятися, то ми рушили йти. Місто Пілянку було видно з гір, бо вона розташована на рівнині. Батько витягнув із торби кусок мамалиги, яку мали із собою, та почав промовляти, хрестячись:
– Так у мене колись не їла худобина. Та ж я був господар, у мене був хліб, було для людей, було для мене. Була хата, були діти, було господарство. Усе сталінська влада забрала, а мені на старі літа не можна в моїм ріднім краю. І тепер на маєш, їж чужу суху мамалигу та ночуй разом із шакалами, в диких дірах. Та ще бійся, що ти є голодний та переляканий як той заєць.
Почувши якийсь крик, батько перестав говорити й вийшов на дорогу, якою їхав якийсь абхазець буйволами. А той увесь час кричав: “Горіхи, горіхи”. Пізніше ми побачили, що це він співає так.

АБХАЗЬКИЙ “ЧОРНОСЛИВ”

Абхазія була так само поневолена совітами, як Україна, але якогось біса вона мала привілей у Сталіна, і в’їзд туди не був дозволений. Люди говорили, що тому, бо це батьківщина Сталіна. Населення Абхазії складало багато національностей, а саме: грузини, вірмени, черкеси, чеченці, інгуші, лезгини, осетини, курди, калмики та багато інших. Більшість жили дуже бідно, але не голодували, і не було такого переслідування, як на Україні. Та ще не було того страшного голоду, як на Україні.
Це була осінь 1932 року, як ми знайшли радгосп “Чорнослив”. З великим трудом батько впросив в конторі, щоб нас прийняли на роботу. Батько почав працювати столярем, а я пішов корчувати лісові дерева, де на тім місці насаджували фруктові дерева: сливи, абрикоси, персики, цитрини, виноград та інше. Директором радгоспа був якийсь Блюм. Він мав дуже прекрасний дім у місті Пілянка, який виглядав, як палац, коло шосейної дороги, яка проходила на Гагри та Сухумі.
Головні роботи в радгоспі були такі: корчування лісу, палення дерев’яного вугілля та насаджування фруктових дерев. Цей радгосп мав до життя кілька дерев’яних бараків. Вони були повні людей з України, Кубані та Дону. Для робітників було кілька бараків, які не мали ліжок, а тільки дерев’яні нари та солому, а кожний накривався хто чим міг. Тут було дуже багато людей, але не всі працювали в радгоспі. Більшість цілими днями вешталися по довколишніх аулах і кишлаках (так звуться села там), а на ніч приходили до радгоспу, щоб переспати та заховатися від шакалів і вовків. Ці люди балакали цілу ніч і не давали спати тим людям, що вдень працювали. Писалися не по своїх прізвищах. Хто міг дістати якусь довідку від когось, то і так писався (або міг підробити якийсь документ, що тоді було дуже в моді). Були такі, що не пам’ятали, як записалися в конторі, бо мали таких довідок кілька.

“РУСЬКИЙ НІ ХОРОШ”

Місцеве населення ставилося до нас вороже. Нас усіх вважали росіянами й казали, що “руський ні хорош”. Проте тут ще можна було сяк-так жити. Спеціально тим особам, які знайшли собі працю, їжу давали три рази денно, але чомусь не можна було ніяк наїстись. Мені здавалося, що я би з’їв за тих усіх, що ходили на роботу. Я грошей ніяких не діставав, а тільки розписувався, та казали, що вираховували за харчі. Газетам ніхто нічого не вірив, тож і не купляли. Люди говорили між собою, що все, що говорять і пишуть у газетах, то є брехня. Директор Блюм, років 45 мав тоді, ніколи в бараки не заходив, ані в їдальню. Найбільше любив навідуватися до вуглярок, де викурювали з дерева вугілля, та завжди ганьбив, що не виконують норми. На решту робіт не звертав жодної уваги.
У четвер завжди був ярмарок у місті Пілянка. Ми з батьком пішли дістати тютюну. На ярмарку можна побачити все, що є в Абхазії. Найцікавіше – усіх людей, які заселяли цей край. Багато приїжджають із гірських аулів на віслюках, буйволах, верблюдах. Черкеси всі на конях і виглядають дуже екзотично в мохнатих шапках і бурках без рукавів. На переді довгий ніж, а за плечима – рушниця. Розмовляти з нами ніхто не хотів, але тато якось розговорився, почав доказувати, що ми не росіяни (яких так не любили), а українці. Став розказувати, що він був колись господар, мав свою хату і господарював, але совітська влада все відібрала і не дала за це ні однієї копійки. Але вислали нас на Урал, звідкіля ми повтікали, бо мали вигинути там із голоду. У рідний край не повертаємось, бо там є загроза, що знову вишлють на північ або розстріляють.
Батько почав розказувати, що тепер робиться на Україні, і чому ми приїхали до них в Абхазію. Коло нас назбиралось дуже багато людей, які розуміли, що тато говорив. Увечері ми повернулися в радгосп і принесли багато тютюну та іншого добра, яким нас горці нагородили. Тоді ми взнали, чому так вороже вони ставились до всіх нас. Вони казали, що росіяни приїжджають, обманюють їх і все грабують, а нічого не дають. Пізніше місцеве населення взнало, що це не росіяни, а українці й кубанці. І стали краще ставитися до наших людей.

НАДІЯ – НАЙБІЛЬШЕ ДОБРО

Через місяць, як ми з татом пішли працювати в Абхазії, до нас приїхав брат Яків, бо робота там, де він робив, закінчилась, і він прибув сюди таким самим способом, як ми. Він вступив на роботу тут, де ми працювали. Усі три по інших прізвищах.
Батько розказував, як брата Юстина привезли знову на Урал після того, коли його злапали на Україні, в жінчиних родичів. Кілька тижнів він сидів у Кам’янець-Подільській тюрмі, а тоді – в Житомирській переселенчій тюрмі. Після того привезли в Богословськ і пустили, не даючи навіть кружки гарячої води. Юстин ішов 20 км та їв вершки молодої сосни і насилу дібрався до Ісаківського посьолка, де застав умираючу маму та ледве живих тата і малого брата Петра. Тої самої ночі Юстин узяв комендантового коня, завів у ліс і забив. І тоді почали відживати, а це все заховав у лісі, а приносив у барак тільки те, що мали з’їсти за один раз. Як тільки почувся в силі, то рішив утікати, знову сказавши батькам, що більше він сюди не попаде. І так однієї ночі Юстин знову пропав із посьолка. Пізніше батько з Петром утекли, коли вже мама померли.
Одного разу я після праці хотів відвідати брата Якова, але не вспів дійти до того місця, де пором (човен по линві) перевозить вдень людей. Але мені не вдалося дібратись на пору, бо вже той чоловік пішов додому, човна прив’язав на другім боці. Отже, мені потрібно обов’язково переїхати. Я почав їхати по линві, закинувши ногу, і висіти над бурхливою водою. До середини було ще не зле, але від середини, де були вже порвані стальні дротики, мені було дуже трудно, бо чіпляли штани і боліли руки, бо я висів над водою, яка всього 50 метрів від моря та дуже бистра гірська вода. Я насилу доповз до кінця та обірвався при березі. Але вспів причепитись до човна, який був на ланцюгові прив’язаний до берега. Коли я прийшов до Якова, то вже було пізно, і він дивувався, що я не впав у воду, хоч мав покалічену ногу під коліном і порвав ногавицю. Він почав розказувати, що один чоловік утопився: хотів перебратись таким самим способом, як я.
Оце ми тут, в Абхазії, всі три. Малий брат Петро поїхав у рідне село, про брата Юстина не знаємо нічого, де він є. Кажуть, надія – найбільше добро. Так ми і жили, і надіялись, що мусить прийти якась зміна в нашім краю. Але прийшла інша зміна…

24 ГОДИНИ НА ВИЇЗД

Це прийшла проклята паспортна система в лютому 1933 р. Усім давали звільнення з праці, а ГПУ давало 24 години часу вибратись з Абхазії. Хто це не робив, того арештовували й відправляли на корабель, який стояв на якорі за кілька кілометрів від берега міста Пілянки. Довозили моторним човном. Цей човен курсував від розваленої фортеці на побережжі до корабля. Люди говорили, що там їх викінчували, прив’язуючи до шиї кусок тягарю дротом і пускали на дно морської безодні. Це так полювали на українців по всій Абхазії. І кого ловили, що не встигав сам виїхати, то казали, що везуть на Україну морським шляхом. Але тих, що погружали на корабля, то вже їх більше ніхто не бачив.
У радгоспі “Чорнослив” ставало безлюдно, кожний день меншало людей. Хто залишався, то чекав повідомлення, яке кожному прийшло. Так дочекався батько й брат Яків, щоб вибрались з Абхазії за 24 години. Мені ще не було повідомлення, я мав тоді 17 років, і до паспортної системи не підходив.
І так усіх українців, кубанців і донців протягом місяця вилапали або вигнали. В Пілянці вже не було нікого з тих людей, що знайшли тут притулок, бо були вигнані зі своїх рідних хат або які не чекали на “чорного ворона”, що забирав щоночі батька від дітей або сина від матері. Усі вони й ми якийсь час мали спокій тут, у чужім краю. Але комуністичний хам на чолі з головним давуном ГПУ Ягодою не дав цим чесним людям, які знайшли тут притулок, спокою. Причиною була видумана паспортна система. Усім українцям приходило повідомлення: вам паспорт відмовлено. Покиньте Абхазію протягом 24 годин.

ЗАЙЦЕМ НА ОДЕСУ

Так само мій тато й брат Яків одержали повідомлення. Я не хотів залишатися сам, і ми знову виїхали разом до Адлера. Тут було повно людей, ніякої квартири чи праці не можна було знайти. Якось брат Яків упросив того естонця, в якого жив раніше, щоб він нас впустив у кімнату, де було десять душ таких самих, як ми. Тут нам уже не було що робити, і батько вирішив знову повертатись в Одесу. Доїхали потягом до Сочі і купили білети. Тато й брат Яків – до Одеси, а я – тільки до Новоросійська, бо в нас уже не було грошей на білет для мене. Сіли на теплохід “Грузія”, який плавав між Одесою та Батумі.
У Новоросійську батько пішов на базар, бо корабель стояв дві годині, та хотів продати жакетку, щоби щось купити поїсти. Але злодії відібрали її у нього, і він повернувся без нічого. Я мав білет тільки до Новоросійська, і вже з корабля не виходив. Як ми в Сочі сідали на корабель, то тато дістав кілька фунтів кукурудзяної муки, але зварити не було де, то ми розводили водою і так їли. І тоді я почув, що це є страшний 1933 рік. Від Новоросійська до Одеси я вже їхав “зайцем”.

МИСКА З МАМАЛИГОЮ

В Одесі перед нашими очима відкрилася страшна картина. На тротуарах лежали або сиділи опухлі від голоду люди і наставляли руки, прохаючи милостиню. Перехожі байдуже переступали через тіла. Померлих забирали на вози і вивозили з міста. На базарі спекулянти продавали мамалигу, порізану такими смужками, як тістечко. Мені вже кілька днів паморочилася від голоду голова – і я не зчувся, як та мамалига опинилася в мене в роті. Я чув, як мене молотили по голові кулаками та обзивали, але я не відірвався від миски, доки вона не стала порожньою.
Шкандибаючи, я дістався до вулиці Комсомольська, 34, де був клуб хіміків. Батько з братом Яковом уже були там. На вулицях жінки з малими дітьми, плачучи, наставляють руки до перехожих, щоб хто-небудь щось дав. Вимінювали яке-небудь лахміття за качан кукурудзи, яку дехто привіз із Кавказу. В той час на стовпах висіли великі портрети на головній вулиці Деребасівській: Сталін, Ягода, Постишев та інші злочинці СРСР. А гучномовці ревіли на ціле місто, виспівуючи всякі частушки. Було б добре, якщо нічого не їсти, але голод заставляє до всього.
У цім домі був клуб хіміків і гуртожиток, і було рухливе життя. Тепер усе змінилося, людей залишилося кілька душ, інші – вмерли або десь поділися. Ті, що залишилися, були опухлі і вже лежали непритомними. Сторож цього дому помер. Він жив у підвалі із жінкою та сином, він звався Якимів. Дім належав до суперфосфатного заводу. Це була велика будова, бо там була школа ФЗУ і велика зала для мітингів та інших справ.
Сторожів син Кость десь пропав, залишилася стара Якимова. Більшість людей вимерла. Я застав ще двох опухших від голоду Івана Задніпрянця та І. Крижанівського й мельника, який ще лазив. Пані Якимова порадила мені втікати з Одеси, поки є ще сила, бо загину тут рано чи пізно.

ОДНА НІЧ В АМЕРИЦІ

Не маючи куди йти чи їхати, вештався по місті, тягаючи за собою ногу. На ярмарку можна було дістати качан кукурудзи за 10 карбованців або столітні макухи, які товкли молотком, і тверді, мов каміння, шматки продавали. Діти, збираючи в смітті кришки, жадібно їли їх. Спекулянти торгували хлібом, але робили це приховано й завжди відводили купця далеко в бік, бо голодні люди, побачивши хліб, кидалися і виривали його з рук. В той час в Одесі був великий “Торгсин” [Торгсин – Всесоюзное объединение по торговле с иностранцами. – Прим. ред.], тобто спеціальний магазин, в якому “спеціалісти” вициганювали від людей, голодних і опухших, золоті річі: годинники, перстні, кульчики тощо. За золото в цій крамниці можна було дістати найрізноманітніші американські продукти: хліб, масло, ковбаси, білу муку, цукор та інші.
Одного разу я зі своїм другом зайшли до “Торгсину”. Правда, ми не мали виміняти нічого, але зробили це, щоб бодай нанюхатися різних присмаків. І тоді в мого друга зненацька виникнув план заховатися в магазині. Озирнувшись довкола, він побачив у кутку кілька порожніх діжок від чогось. І, довго не думаючи, заліз в одну з них, а я прикрив його дном зверху і відійшов із магазину. Він сидів у діжці добрих кілька годин, поки всі пішли і магазин закрили. Тоді виліз зі своєї криївки і цілу ніч “давав собі духа”, тобто їв, що бажав і скільки бажав. На ранок він знову заховався. Чекаючи нагоди, він узяв із собою дещо для мене. Але коли продавці відчинили двері, то відразу його злапали. І тоді мого друга забрали в міліцію, де сказали, що за одну ніч він зробив шкоду на 1500 крб. і за це буде суворо покараний. На це він відповів їм: “Робіть, мені не буде жаль, бо бодай одну ніч я побував в Америці”. Мого друга Артема більше не пустили, а я почав страдати сам.

ОДЕСЬКІ КАРТИНКИ

Тоді в Одесі було в магазинах наставлено на вікнах усякі вироби з гіпсу, які виглядали як справжні продукти. Було видно різні ковбаси, сальтисон, свинячі голови. Вони були розфарбовані такими кольорами, що, як дивитись знадвору, то подумаєте, що всього є досить у магазинах. У той час у кожній газеті і по радіо тільки і було, що голосили: “Завдяки мудрому Сталіну і його соратнику Ягоді знищимо куркуля як клас”, “Хай живе суцільна колективізація”, “Хай живе Сталін і його права рука Ягода”, “Смерть куркулям і підкуркулятам”.
Торгсини (або ще їх тоді називали торгові зали) були зроблені спеціально для того, щоб із голодного населення забрати всі золоті та срібні гроші чи речі. Що і вдалося. Бо хто що мав із дорогоцінних металів, то все відносив у торгсин. Багато випадків було таких: здав хто-небудь якусь дорогу золоту річ за кілька кілограмів борошна чи хліба, а вночі до нього прийшли з НКВД та перешукували все, що було. І якщо щось знаходили, то забирали задарма. А якщо нічого не знаходили, то арештовували й мучили допитами, щоб призналися, де є заховане щось із золота. Були такі, що мали дідові чи батькові військові заслуги:медалі із золота чи срібла. Це все віддавали нізащо, бо голод ж витягав усе.
У цей час в Одесі хліба кусок можна було купити чи заміняти за щось дуже трудно. Ніхто не вірив, що ви маєте гроші. Перше потрібно показати, що ви маєте за що купити. Хліб продавався з-під поли плаща чи пальта, бо шпана (так називали безпритульних), яких було повно в Одесі, виривали з рук і зразу з’їдали. Від них не було ніякого рятунку.
Хліб був печений із мелених каштанів, макухи, і трохи борошна було в нім. Виглядав на хліб, але їсти було противно.
Надивившись на це пекло, я поїхав за місто аж за лиман. Думаючи, що, може, десь у радгоспі вступлю на роботу, побачив порожні села і без нічого повернувся знову в Одесу. Тут уже шукати не було чого. Пішов на станцію, де забито було народом і дитячим криком. Люди тягали опухлі ноги, ніби магнітом їх тягнуло до землі. Причепився на потяг, який їхав на Київ, і доїхав аж у Жмеринку. Тут на базі дістав кілька буряків, бо тільки це можна було бачити.

У БАБИ ПАНАСИХИ

У 1933 році мені сповнилося 17 років. Уже нікуди не хотів їхати, а пішов у села. Тільки було заботи, щоб знайти щось поїсти. Плентаючись від села до села, бачив, як бідні люди працювали в полі, для них готували їжу – якусь баланду в котлові – і давали тільки тим, хто був на роботі. Побував у Немирові, у Ситківцях, у Гайсині, в Умані. Найбільше порожніх сіл було на Уманщині. Там усі вимерли чи, хто мав силу, пішли кудись шукати їжу.
Я рішив зібратися знову на рідне Поділля. Чіпляючись на потяг, добрався знову в Кам’янець. Уночі прийшов у рідне село і пішов прямо до баби Панасихи, яка була родичкою мого тата і великим приятелем моїх батьків. Вона мене пустила до хати, бо жила сама і мала на квартирі якогось інженера, що працював в каменоломні, де товкли каміння на шосейну дорогу. Вона мене нагодувала (це вже були жнива 1933 року), обчистила та сказала, що я в неї буду три дні, а тоді мушу йти десь.
Цей інженер – пан Левицький – жив у другій кімнаті (як звичайно, на Поділлі є дві кімнати). Але його в той час не було. Він десь поїхав до родичів, бо не був місцевий. Як баба Панасиха пішла з дому десь до сусідів, то я зайшов до інженерової кімнати та побачив на столі валізочку, повну всіляких паперів. Я почав придивлятися. То все були чисті листи, з печаткою та штампом від всіляких установ і заводів. Дуже врадувався цим і вибрав для себе, які хотів. Бо потрібно було мати якісь документи, а написати можна було на чистім листкові все, що бажалося.
Як ми виїхали з Уралу і розлучилися, то брат Яків з Одеси поїхав прямо в наше село і переховувався якось кілька днів у своєї жінки. Але скоро його арештували, і він сидить у тюрмі, а тато залишився в Деражні і працює на торфових розробках. Брат Юстин утік другий раз з Уралу і переховується десь у жінчиних родичів.

СМЕРТЬ ПІД КАРМЕЛЮКОВОЮ ГОРОЮ

Я відвідав сестер. Вони мене прийняли як брата, але явно мені було неможливо показуватись. Вдалося мені вступити на працю на станції Кам’янець-Подільський. Мене прийняв пан Яворський, який тоді керував бригадою, що підбивали шпали та міняли рейки. Тато писав листи до сестри, то ми знали, де він є.
Брата Якова вислали в Карелію, у Медвежогорськ, у концтабір. Від нього прийшов лист: він писав, що йому дали 4 роки. Брат Юстин, одержавши від мене папери, які я дістав, написав собі на них, що хотів, і поїхав до батька в Деражню, де вступив на працю. В грудні 1933 року їх звільнили, бо не мали паспортів. І дістати працю без паспорта було вже неможливо. Батько повернувся в рідне село, а брат Юстин пішов знову до жінчиних родичів. Пізніше його виявили, арештували, забрали до тюрми на етап і вислали навесні 1934 року.
Батько сидів аж до літа 1935 року, коли вже був взагалі старий і безсилий. Коли його перед смертю випустили на волю, він прийшов в село і жив у землянці під Кармелюковою горою. І невдовзі, у 1936 році помер.

НЕ ДАВАЛИ БЛОХИ СПАТИ

З Кам’янця я поїхав у Гнівань, що поряд із Вінницею, куди відправляли 20 душ для вантаження щебеню, на залізницю. Ми мали платню за подорож і безплатний квиток. На станції Гнівань вантажили щебінь у вагони. Ця праця була дуже тяжка. Тут був кар’єр, де добували граніт, обробляли його і відправляли в Москву на будову метро. Тут працювало дуже багато людей, яких привозили сюди з тюрми, а добували граніт у великій ямі, а щебінь йшов на залізницю як баласт. Щебінь носили носилками у вагони. Він дуже тяжкий, а сили не було, але я старався, щоб добути той час, на який нас сюди привезли. Тут давали два рази їсти та 500 грамів хліба.
Жили ми у великім домі, де було таких п’ять, і належали до цукроварні, яку чомусь розібрали, а машини вивезли десь. Уся будова стояла порожня, за них не треба було платити, хто хотів, той жив у них. Там не було ані нар, ані чогось іншого, а спали на цементовій долівці, в соломі. В соломі було безліч бліх та інших паразитів, які не давали спати після тяжкої праці. Увечері після праці йшли митися в річку Буг, яка була 100 метрів від цих домів. У домах води не було.
Я листувався із сестрою і взнав, що брата Юстина вислали знову на Урал, але в іншу місцевість. Вона мені прислала і його адресу, і я став із ним листуватися.

Я З ПАСПОРТОМ

1934 року мені сповнилося 18 років. Мені вдалося дістати совітський паспорт (це найбільший привілей у совітів). Я увесь час мріяв про це – і це мені вдалося. Дуже бажалося жити десь близько до родини, але в рідне село я боявся йти.
Я писав до брата Юстина і розпитував, яке там життя для вільних робітників. Він писав мені, що люди, які мають паспорт, можуть знайти собі роботу, яку хочуть. Брат Юстин був тоді на горі Благодать, на спецпосьолку, добував залізну руду і не мав права, як вільний робітник, виходити поза місце праці або поза місце табору.
Я рішив їхати знову на Урал, але як вільний робітник. Тоді в совітів з охотою вербували молодих людей на працю на Північ і Далекий Схід.
Наслухавшись від людей, чому це є голод, бо причиною було те, що в 1930-1931 роках по всій Україні позабирали від людей усе, що мали для їжі. Ніяких запасів не було ні в кого. З СОЗів поробили колгоспи, залишили тільки насіння в колгоспівських коморах, але начальство і це порозтягало. В поле виїжджали сіяти, то там від них відбирали голодні люди насіння. Або і сам колгоспник брав, щоб було чим нагодувати свої голодні діти. Тягав по полю порожню сівалку. Люди тоді здоровкались, кажучи: “Дармо робиш”. Другий відповідав: “Правду кажеш”. Бо колись до цього літа здоровкалися: “Помагай, Боже”, а відповідали: “Дай, Боже, і вам”. По селах пішли пропагандисти дурити людей і видавали для колгоспів паспорти на вічне користування землею. Тоді зганяли все село і кричали, що тільки завдяки мудрій політиці партії і любого Сталіна ми дочекались такого радісного часу. Що нам партія і великий Сталін дають землю на вічне користування.
1933 року багато людей судила так звана виїзна сесія. Приїжджав із міста суд і засуджував тих людей, які обрізали колосочки з ячменю, пшениці чи жита, якими годували своїх дітей, опухших від голоду. За це їх засуджували на 5-10 років заслання. Настав час, що завжди вночі когось арештовували – і він пропадав безслідно. Люди не довіряли один одному. Дітей в школі питали, хто в них буває вечорами, про що говорили батьки між собою. Провокували дитину, яка несвідомо щось скаже, то вже її тата вночі заберуть. Люди завжди тримали напоготові деякі речі й сухарі та чекали, що однієї ночі прийде черга до нього, коли постукають у двері вночі.

ДОБРОВІЛЬНО НА УРАЛ

1934 року я виїхав на Урал як добровільний робітник, нічого не боявся вже, бо мав паспорт. Тою самою дорогою, якою втікав з Уралу. Різниця була, що я мав квиток.
Коли приїхав у Москву, то насамперед пішов дивитись на метро, до якого возили сірий граніт із Гнівані. В Москві було все так само, як в 1930 році. Тільки я вже великий – і не боюсь нікого. Повні вулиці людей з Кавказу, із Середньої Азії, киргизи, таджики, казахи. Міліція увесь час перевіряла документи та забирала із собою деяких людей. Мені вдалося закомпосирувати білет на скорий потяг Москва – Владивосток. Доїхавши до Свердловська, виліз із вагона та пішов у станцію, бо тут мені потрібно пересісти на інший потяг. Зразу, коли був у вокзалі, то ходив і дивився, де я ховався тут під лавою в 1933 році, а також на платформі, де я втікав та проліз у загорожу. Все було небагато змінене.
Дочекавшись потяга, який їхав Свердловськ – Солікамськ, я сів і поїхав до станції Гороблагодатская. Висівши з потяга, почав допитуватися на гору Благодать, де живе брат Юстин. Через кілька годин я дібрався до спецпосьолка. Брата якраз не було. Він був ще на праці. Всі дивувалися, як я приїхав з України на Урал добровільно.

ЗУСТРІЧ ІЗ БРАТОМ

Я розказував, що робиться на Україні, бо ці люди – це всі такі самі, як мій брат. Це їх лапали, хто втікав, і привозили сюди на рудники. Діждавшись брата, поздоровкались, бо вже давно не бачились. Та почали говорити про всілякі справи. Тут було 20 дерев’яних бараків, в яких жили ці “недобитки”. Одружені мали окремі бараки і жили по чотири сім’ї в кімнаті. Самотні мали окремо бараки і жили загально. Брат насамперед мене розпитував про свого сина Сергія, якому було 6 років. А жінка його зрадила і жила з місцевим активістом Дубчаком в с. Гуменці. Він дуже сумував, але вже втікати не збирався, бо знайшов також із таких самих як він дівчину. Ці всі люди, які тут жили, працювали на добуванню руди та на агломератній фабриці, інші – на промиванню руди, яку в місто Кушва відправляли вагонетками, що рухалися по стальних линвах метрів 20-30 над землею.
У Кушві був металургійний завод із доменними печами, де топили залізну руду. Працювати було мусово для всіх жінок і чоловіків. Комендант посьолка рішав всі справи сам: судові і метромоніальні. З посьолка невільно було йти в місто без пропуску. І тут цим людям було спокійніше жити, як там в тайзі, звідкіля вони втікали.

КОЧЕГАРОМ ПОТЯГА

Мені вдалося вступити на працю як вільний робітник. Мене начальник призначив на маленький потяг кочегаром, тут возили залізну руду на промивку малими вагонами. Мій машиніст був з місцевих вагулів. Мав прізвище Шітов. Я працював на рудниках на цім потязі. Тоді взнав, що на станції Кушва є велике основне паровозне депо.
Залишивши працю на горі Благодать, я пішов в депо станції Кушва. Зайшов у контору, показав паспорт і ще деякі довідки, які мав, і мене направили до начальника депо. Я зайшов до нього, то виявилось, що попав до земляка. Начальником депо Кушва був українець на прізвище Покидько. Він говорив до мене російською мовою. Він мені сказав, що прийме на роботу кочегаром на паротяг, але ця робота дуже тяжка. Цим я був дуже радий, бо мав велике зацікавлення до машин, а головне – до паротягів.
Після того, як я оформився з роботою, мене направили в гуртожиток на вулиці Леніна №72, недалеко від депо, в місті Кушва. Гуртожиток був дуже чистий і гарний, де жили працівники паровозного депо: машиніст, помічники машиністів і кочегари. Після тих усіх переживань і страждань від 1930 року мені тут показалось раєм. Мені призначили ліжко з простинями і одіялами, шафу на приватні речі й показали, де є кухня, якщо я хочу щось собі зготовити їсти, а також лазню, яка була біля гуртожитку спеціально для цих людей.
Це було в грудні 1934 року. Господинею цього дому була тьотя Лєна. Вона тут і жила. А ще дві жінки працювали на переміну – одна зранку, а друга – пополудні. На працю викликали телефоном: чий паротяг був готовий до виїзду, того викликали.
Я в першу поїздку поїхав до Надєждінська з пасажирським потягом. Машиніст був Ходоров, а помічник машиніста – Сірнов. Проїжджаючи тайгою, мені було аж страшно, що всього чотири роки назад я втікав цими лісами попри залізницю. А тепер я їду на паротязі і чомусь мені дуже билося серце та задихався, аж мене замітив машиніст і почав питати, чи я здоровий. Я відповів, що це тому, що перший раз на такім великім паротязі їду.
У Совєтському Союзі на паротягах працює три людини: машиніст, помічник машиніста і кочегар. Це тому, що потяги мають далеку їзду та їздять 24 години. Ніколи нема затримання. Одні приїжджають, другі від’їжджають, кожний паротяг має 2-3 бригади. Це по три людини при відповідальній праці. Потяг доставляється до призначеного місця і привозиться назад. А тоді їде друга бригада. Увесь час було мало людей, і більшість часу обслуговували паротяга дві бригади: одна в поїзді, друга — відпочиває. Коли приїжджає паротяг цієї бригади, яка є дома, то тоді викликають і їде в поїздку ця, яка відпочивала. Я дуже щиро і з охотою працював і в скорім часі мене призначили на курси помічником машиніста, які я провів два місяці. В Нижнім Тагілі я екзамен склав із відзначенням – добре.

ПОМІЧНИК МАШИНІСТА

Я ще працював кочегаром 6 місяців і наприкінці 1935 року почав робити помічником машиніста на товарових потягах. Мій паротяг був серії ЄМ 734-34. Машиніст був Олексій Петрович Калмиков. Другим машиністом, який нас змінював, був Бурцов, а помічником Чікішов. Паровозне депо станції Кушва мало 27 паротягів, які обслуговували від станції Гороблагодатская до станції Бісер – один напрямок, до станції Надєждінськ через Верхотурію – другий напрямок. 1937 року обласне місто Надєждінськ перейменували на Кабаковськ. На славу місцевого комуністичного ватажка. А через тиждень його арештували і розстріляли як ворога народу. Це було оголошено в газеті “Гудок”.
На станції Гороблагодатська формірували потяг. І куди був готовий потяг, то туди їхали. Завжди в інший напрямок. Ця залізниця називалась імені Л.М.Кагановича, який в той час був народний комісар путей сообщенія, коротко НКПС (по-українськи, комісар шляхів сполучення). Начальником цієї залізниці був Шахгельдян. Його замісником — Турок.
В цім депо я знайшов двох земляків: один – Микола Шуляк, а другий – Мартишевський. Обидва були старшого віку і працювали помічниками машиністів: один на сортировці вагонів, а другий (Шуляк) – на потягах. До нього тоді приїхала жінка з сином. Вони обидва були з Проскурівського району: один з села Волошин, а другий (Мартишевський) — з села Іванківці. Вони жили в іншому гуртожитку.
Також на станції Кушва був переписувач вагонів Решетюк. Йому всі дивувались, що зимою він не витягав олівця з кишені, але проходив біля вагонів, дивився на номера, а тоді йшов в діжурку, сідав біля стола і писав, пам’ятаючи номера з 20-30 вагонів. Його перевіряли багато разів, чи він не помилився, але завжди було все правильно. Дуже дивувались, що з шести цифр, він пам’ятав усі. Отже, у Кушві нас було чотири вільних робітників-українців, у той час, як я там жив – 1934-1937 роках.

НЕВІЛЬНИЧИЙ КРАЙ

Кругом, де я доставляв потяга, то все були невільничі табори праці або концтабори. Я знав і бачив такі: 1) станція Азіатська – два табори, всі працювали в лісі та грузили дерево на потяг; 2) станція Тепла Гора – два табори, тут працювали на металургійному заводі, на вигрузці руди з вагонів і погрузці металу у вагони; 3) станція Бісер – один табір, тут працювали в каменеломнім кар’єрі; 4) Красноуральськ – на всіх рудниках працювали невільники — спецпереселенці (їх там було 30 тисяч: майже всі українці та частина — кримські татари, донські і кубанські козаки; 5) станція Верхотурія – два табори, всі працювали на лісорозробках та грузили дерево на потяг; 6) Нова Ляля – один табір, всі працювали в лісі; 7) Стара Ляля – один табір, добували золото; 8) Коп’є – два табори, добували вугілля; 9) Надєждінськ – всі працювали на рудниках та металургійних заводах, а таборів було багато кругом, люди говорили, що як вимре сотня, то привозять дві — на їх місце; 10) станція Баранга – один табір, всі працювали на залізниці, міняли шпали та насипали баласт. Мені приходилось говорити з тими людьми тільки тому, що, працюючи на паротягу, я заїжджав на всі вітки (бокові лінії), доставляючи вагони чи забираючи їх.

МІСЦЕВЕ НАСЕЛЕННЯ

Місцеве населення називалося старовіри. В них не є гарно. Як дівчині є 17 років, то її возять по ”дєрєвні” (селі) і кричать “поспєла!” (дозріла). У вільний час від праці всі п’ють спирт і квас, грають в карти, в дурака або очко. При випивці жінки співають частушки-страждання, наприклад: “ Я на уліце зросла, мєня куріца знєсла. Загудєлі, заігралі провода, ми таково нє відалі нікогда”, ”Я нєздєшній урожєнєц, я – московській хуліган. Мєня суділі за убійство, засуділі за наган”, та багато інших паскудних пісень. Під час пиятики починали битись. І кінчалося часом жертвами. Всі говорять на “ти” і матюкаються між собою за кожним словом: чи то до мами, чи то до тата. Це є традиція і зиранів, і вогулів, між якими я жив. Мужчини не голяться, носять довгі бороди, сорочку носять поверх штанів, підперезану червоним шнурком. Ну і, звичайно, в лаптях.
Всі, навіть, не відчували, що змінився режим: з білого царського на червоний сталінський. Нікого не переслідували, не розкуркулювали. Все місцеве населення дуже ворожо ставилось до тих людей, що жили в так званих посьолках спецпереселенців. Якщо схоплять когось, що ловить рибу в озері, то ведуть до коменданта табору, а там вже йому бідоласі “насухо” не перейде. А також, кого схоплять, що немає пропуску від коменданта йти в місто, то так само приводили таких в табір і віддавали начальству, яке їх карало. Всіх висланців місцеве населення вважало ворогами №1. Бо їх так вчила совітська влада, що це є вороги народу. Всі люди, які жили по таборах, вважали своїми ворогами зирянів і вогулів. Бо від міліції, то ще можна було викрутитися, але від цих напівдикунів – ні.

БОЛЬШЕВИКИ ДОЛЖНИ ОВЛАДЄТЬ ТЄХНІКОЙ (большевицьке гасло кінця 20-х років)

Від Свердловська до Гороблагодатська почали ходити електровози в кінці 1924 року, а до Солікамська – у 1936 році. Були побудовані всякі електростанції в Солікамську, в Чусовій та в Свердловську. А також були ще так звані підсобні станції: в Нижнім Тагілі, на станції Гороблагодатська, на станції Європейська та в Бісері. Все устаткування робили закордонні фірми. Всі матеріяли були виробу американського і німецького.
По цій самій лінії ходили паротяги, і було багато смертельних випадків, бо над головою висіли провода високої напруги – над паротягом всього 10 сантиметрів. Так що кочегар, коли вилізав на тендер брати вугілля, то мусів пам’ятати, що є небезпека над головою. Або якщо заб’ється пісочниця, яка є на верху котла, то дуже небезпечно лізти до неї. Вугілля для паротягів привозили з Кізелу, з Проколієвська та Богословська. Для уральських заводів, а головне — для металургійних заводів, привозили донецький антрацит у великих вагонах, 60-тонних хоперах американської конструкції, та з Кузнецька. Ці вагони автоматично вигружалися та мали автоматичне зчеплення, яке в той час було рідкістю на совєтських залізницях.
Всі товарові потяги мали автоматичне гальмування, яке мало назву тормоз Казанцева або тормоз (гальми) Матросова. На пасажирських потягах були гальма Вестінгауза.

МАЯК “ЄВРОПА — АЗІЯ”

За увесь час моєї праці на залізниці депо Кушва я побував на всій уральській залізниці від Кузіно до Тюмені (Західно-сибірський край) і від Уфи до Богословська (Північний Урал). Між станціями Європейська і Азіатська була географічна границя між Європою і Азією. Тут стояла висока башта-стовп, яка вночі освітлювалася і показувала напис “Азія-Європа”…
Найбільше по боковій лінії привозили людей в товарових вагонах з позабиваними вікнами та під пильною охороною. Коли мій паротяг був призначений під такий потяг, то завжди на паротяг приходило два енкаведисти. Один сідав на тендерови і наглядав назад потяга, а другий — наглядав за нами. Багато разів бачив, як вигружали цих невільників, і легко було пізнати українців по кожухах, башликах і шапках.
…Тут, у Кушві, на озері, зимою 1936 року я бачив, як гнались на санях через лід новоодружена пара, а за ними ще кілька людей. І тоді лід проломився, і молода пара та другі сани за нею полетіли під лід. Тоді їх шадрами та гаками витягали з-під льоду.

АВАРІЇ ЯК СУМНА ДІЙСНІСТЬ СОВЄТСЬКОЇ ЗАЛІЗНИЦІ

У 1936-1937 роках не було такого тижня, щоб не було десь великої аварії на залізниці Уралу. Від полустанку до полустанку — 20-30 км, а від станції до станції – 40-50. На цім просторі нічого не побачите, тільки глуха тайга або шум паротяга зжене з залізниці глухаря…
Не обійшлось і мені “насухо” літом 1937 року: між станціями Усть-Тіскос і Хребет Уральський мій паротяг і частина вагонів були вилетіли з рейок у виямці. Кочегара забило, бо він був на тендері і полетів вниз головою до каменя, а ми з машиністом — потовклися. Тоді приїхав спеціальний потяг, який мав великі крани і розкидав вагони з лінії на боки, щоб скоро можливо було пускати потяги, а паротяги поклав на рейки.
Другу аварію мав між станцією Кушва і станцією Благодать. Мій паротяг і два вагони проїхали міст, а решта потяга полетіла в ріку. Вся залога потяга: головний кондуктор, потяговий майстер і кондуктор, який був у заднім вагоні, — побились, а також побились ті, хто їхав у продуктових вагонах . Всі аварії відбувались завжди вночі. Про це ніколи не писалося в газетах і не подавали в радіо.

КУВАННЯ КАДРІВ ПО-СОВІТСЬКИ

У 1937 році начальника депо Кушва Покидька перевели на вищу посаду. На його місце став начальником Лубнін. Він був орденоносець і працював машиністом. Сам він був сином священика. Я дуже дивувався, як чув про це. Бо в нас на Україні то, навіть, вже сусід священика був “ворог народу”, а тут син попа став начальником паровозного депо.
1937 року місто Надєждінськ перейменували на нову назву Кабаковськ, в честь місцевого партійного пурця Кабакова. Через тиждень після цього святкування його арештували і назвали ворогом народу. Місто знову отримало стару назву. Ніхто цьому не дивувався, бо в той час робилось таке, що все здавалось можливим. Бо комуністична машина чавила все під собою. Після Кабакова пішли арешти по всій залізниці ім.Л.М.Кагановича. Арештували начальника залізниці Шахгельдяна та його заступника Турока. Їх розстріляли. Про це було написано в газеті “Гудок”.

ВІЛЬНІ ТА СПЕЦПЕРЕСЕЛЕНЦІ

У 1937 році мене кілька разів питали, чому я приїхав на Урал. Я завжди казав, що я сирота, не маю нікого, а сироті однаково, де жити. Я ніколи нікому не казав, що був висланий з батьками і братами з України на Урал. Часом я мав вільний час, то ходив на гору Благодать до брата Юстина. Ніхто не знав, що він мій брат, бо ми казали, що з однієї місцевості на Україні. Всі мені заздрили, що я вільний робітник і можу йти чи їхати куди захочу. Цим людям — спецпереселенцям (так їх називали) невільно було навіть кликати якого-небудь начальника товаришем, але тільки “гражданін начальник” . Тут же на рудниках, на горі Благодать були побудовані гарні будинки для вільних робітників і начальства. Вони мали тут свої крамниці і купляли, що бажали. А спецпереселенці мали право тільки їсти в загальній їдальні. А бараки, в яких вони жили, то були побудовані з необтесаного дерева. У барак призначав начальник, і змінити барак не мав права ніхто без дозволу коменданта табору. Якщо хтось хотів йти в місто, то мусів брати пропуск від коменданта, який йому дорого обходився. На цих рудниках були недобитки тих людей, що втікали з північних районів, які були туди вислані в 1929-1930 роках. Їх виловлювали та декого привозили сюди; розлучених зі своїми родинами. Дехто згубив батьків, дехто – дітей.
Я заходив в один барак, бо мав дівчину, яка жила з малим братом. Він мав 8 років тоді. Вони були з Кубані, з Краснодарської області. Вони втікали з батьками 1931 року. Їх зловили на станції Котельніч, вже далеко від Уралу. Батька з мамою забрали, і вони не знають куда, а їх привезли на гору Благодать. Вона працювала на промивці руди 10 годин денно. А хлопчина мив коридори в бараках. Їх було таких сиріт з десяток. І мили підлоги та тягали відра по коридорах, бо мусіли всі працювати. А школи для них не було ніякої. Тоді скрізь писалось: “Хто не робить, той не їсть (Сталін)”…
Цю гору Благодать було названо на честь інженера-геолога Благодатського, який на початку дев’ятнадцятого століття з експедицією пошукував за родовищами залізної руди. Благодатського та його експедицію були схопили місцеві вогули і зиряни і всіх їх побили. Але він рудники вже був знайшов і вислав посланців до царя. І тому в його честь назвали гору Благодать, а велику вузлову станцію Гороблагодатська — ще за царських часів.

НА УКРАЇНУ ЧЕРЕЗ МОСКВУ

Літом 1937 року я задумав використати свою відпустку і поїхати на Україну. Бо як працівник залізниці, то щороку мав безкоштовний квиток на проїзд в обидва боки в будь-якому напрямку Совєтського Союзу. Цей раз я виписав квиток до Кам’янця-Подільського.
До Москви їхав через Перм, Кіров [до 1934 р. — Вятка. – Прим. ред.], Горький [з 1990 р. — Нижній Новгород.- Прим. ред.] і приїхав на Північний вокзал , що у Москві. Тут скрізь товпився народ із Середньої Азії, старі, хворі, матері з малими дітьми, які чекали в довгих чергах перед касами, щоб купити чи прокомпостирувати квиток. Вночі міліція не давала нікому заснути (звичайно, на долівці), але виганяли із залу надвір. Можна було тільки сидіти.
Скрізь по Москві розвішані великі лозунги з портретами Єжова: як він давить за горло в рукавицях їжака, якого-небудь ворога народу. На однім портреті давить Ягоду за горло, на іншім – маршала Тухачевського, ще на іншім – Бухаріна. На кожній картині намальована рука чи обидві руки, що давлять якого-небудь ворога. Скрізь лозунги, де написано: ”Спасибі тов. Сталіну і його правій руці Єжову!”, “Знищимо всіх ворогів народу!”
…Відвідав московський зоопарк, подивився на деякі історичні місця Москви та музеї. Здивувало мене, що перед самим носом Кремля стоїть церква з хрестами Св. Василія, і ніхто її не чіпає. Вже в 1937 році у Совєтському Союзі не було ні однієї відкритої чи заваленої церкви. На Україні вже в 1933 році не було ні однієї діючої церкви. А тут, перед носом тих, що кричать: релігія – опіум народу, стоїть маєстатично прекрасна церква. Мені було дуже трудно зрозуміти, що це робиться – в однім місці валять, в іншім — зберігають.
Після Ягоди головним душогубом став Єжов. Всі газети і радіо тільки й писали та говорили, що винищують ворогів народу: всяких П’ятакових, Зінов’євих, Гамарників. Головним прокурором у той час був хитрий лис Вишинський. Він “пришивав” всім, кому хотів, ярлик “ворога народу”. Головних злочинців судили в Москві, а меншу наволоч – у Києві, Мінську, Ленінграді, Тифлісі та в інших містах. Цих, кого судили, заставляли обмовляти себе, виступаючи в радіо, щоб всі чули, що вони хотіли завалити комуністичний режим (який самі побудували). Всіх завжди засуджували на смерть. Тоді в радіо було чути, які великі оплески були в судовій залі, і всі раділи, що якого-небудь Рикова розстріляють.
Я вже привик до цієї традиції, що завжди виноватий перед катом Сталіном. Плану в мене не було ніякого, то ж шлявся по Москві кілька днів, а тоді рішив їхати в святий Київ. Треба ж один місяць провести десь. Сідав на потяг з Брянського (Київського) вокзалу, який був дуже переповнений людьми з великими багажами. Всі щось везли з Москви на Україну: одні – хліб, інші – муку, ще інші – взуття. Одні для себе, інші — для спекуляції. В Москві все можна було дістати, а на Україні дуже трудно. Головно, для селян. Робітники на заводах діставали легше що-небудь. Для селян ніякого державного забезпечення не було, кожний жив як міг. Ви могли бачити селян, що були одягнуті в лахи, з якого-небудь старого мішка пошиті, або взуті з якого-небудь старого брезента пошиті ходаки.
Отже, люди складались грішми і посилали одного від себе до Москви. Але це могли робити ті, які ще сяк-так давали собі раду. Більшість ні на що не чекали і ні від кого, а так жили, день до вечора.

У КИЄВІ

Приїхав у Київ вночі, пішов в залю доночовувати. Найперше з усього, що я побачив у залі, то великий лозунг, де було написано: ”Хто не робить, той не їсть”. Інший лозунг ще більший: “Здамо державі 7-8 міліардів пудів хліба”. Далі ще більший лозунг: “Жити стало ліпше, товариші, жити стало веселіше” і підпис Сталін. Інші типові лозунги : ”Спасибі тов. Сталіну за щасливе і заможне життя”, “Спасибі тов. Сталіну за щасливе дитинство”. Під цим останнім лозунгом маленькі діти валялись на цементовій долівці, а їх мама клянчила над ними. Залізничне НКВД ходило і кричало: “Нє спать! Нє спать!” А ні, то давай 5 крб. штрафу. У СРСР було дуже модним у той час штрафувати людей. Хто є хоч яким малим верховодом, то має право оштрафувати за що-небудь. Бувало так, що проп’ється який-небудь міліціонер, а тоді бачить – стоїть який-небудь малорос чи нацмен. Підходить і каже: “Ви оштрафовані на 5 крб., тут не можна стояти чи ходити, тут запрєтна зона. Давай гроші або йди зі мною в НКВД”. Звичайно, дешевше обходилося дати 5 крб., як йти в міліцію або в НКВД. У СРСР, якщо попадали в міліцію, то перш усього робили обшук, витрясали все з ваших кишень і якщо ви мали якісь речі чи гроші, то все забирали, бо цим ви оплачували ваше затримання. При кожній міліції були професійні злодії, які ділились з тими, хто за законом мав охороняти – публічний парадокс. Якщо люди самі схоплять і приведуть злодія в міліцію, то, звичайно, для їх задоволення складуть акта, обвинувачений підпишеться, а коли люди підуть, акта порвуть, а злодія випустять.
У цей час, як я ходив по Києву, то бачив, як багато святих храмів перетворили на всілякі атеїстичні клуби або склади. Бачив всілякі гасла, розвішані на вулицях Києва: “Догнати і перегнати Америку”, “Ворога будемо бити на його території” тощо.

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

З Києва я сів на потяг, який курсував за маршрутом Київ – Кам’янець-Подільський. Коли проїхав Жмеринку, то по вагонах енкаведисти почали провіряти документи. Це вже починалася прикордонна смуга.
Я мав документи, що є членом профспілок залізниць Сходу і Далекого Сходу, а також квиток до Кам’янця-Подільського (в обидва боки) та відпустку на один місяць і інші документи. Кого підозрювали в чому-небудь, то на першій зупинці висаджували з вагона і передавали міліції, яка завжди є на платформі на кожній станції.
Приїхав у Кам’янець, якраз була 12-та година дня. Всі пасажири виходили з платформи в один вихід. Всіх перевіряло НКВД: документи, речі, все, хто що мав при собі. Багато було затримано. Я уваги на те не звертав, бо це бачив скрізь, що завжди когось затримують.
З станції я пішов у Старе місто, яке дуже любив, бо навколо нього протікала річка Смотрич, а також славний бульвар понад обривами річки. У Старе місто було тільки три входи: Новий міст, Вітряна брама та Турецький міст. Там я випадково зустрів сестриного сина Степана. Він закінчив Голозубинецький зоотехнікум і працював у Верхніх Панівцях зоотехніком. Це недалеко від Кам’янця, в напрямку Збруча. Він запропонував мені їхати в наше село: “Ти не маєш чого боятися, – він каже до мене, – бо ти їдеш в отпуск і маєш всі документи на це”.

У РІДНІМ СЕЛІ

З Кам’янця-Подільського до Гуменець 10 кілометрів, і за годину ми вже були у його домі. Всі дуже втішилися, що я подібний на людину і живу вільно на Уралі. Коли прийшов швагер з праці, то післав мене до сільради стати на облік. Бо тоді діяв закон, що кожна людина, яка приходить в село, то мусить йти насамперед до сільради. Там розпитують, як довго будеш в селі, в кого, чому. Увечері прийшли сестри Франка та Оля з своїми чоловіками, а також прийшов тітчин син Клим Гуменюк. Він був у колгоспі бригадиром.
Дуже допізна забавлялись, я розказував про всі мої подорожі і переживання, та як і де люди живуть. Швагер Тарас жалівся, що якби невелика сім’я, то він би залишив це пекло в колгоспі і поїхав би світ за очі. Бо його дуже переслідують та допікають, що його жінка є дочкою куркулів, яких вислали з України як великих ворогів совітської влади. Розказували, що завжди місцева міліція, яка була на нашім господарстві, робить пошукування за зброєю. Якщо знаходять хоч один патрон чи штик, то арештовують. Були такі випадки, хто був для них не милий, то підкладали яку-небудь стару рушницю чи обріз, а тоді робили пошуки. Вже була готова причина позбутись того, кого вони хочуть. Це могло стосуватись і тих, хто мав гарних жінок. Ніхто не мав права мати мисливської рушниці. Це все було забране.
Так я погуляв тиждень в ріднім селі, з тими, з ким пас худобу або ходив до школи. Прийшов час знову покидати рідне село і рідню та збиратись в далеку дорогу, на далеку Північ. І так одного дня сестри мене провели до Гуменецького полустанку, де зупинявся потяг, який їхав на Київ о шостій годині вечера. Надавали мені всіляких овочів, щоб я передав для брата Юстина, бо на Уралі цього нема.

НАЗАД НА УРАЛ

І так через Проскурів (тепер Хмельницький), Жмеринку, Гнівань, Вінницю, Київ, Брянськ, Калугу, Москву, Казань, Свердловськ, Нижній Тагіл, Гороблагодатська приїхав у Кушву, в свій гуртожиток, котрий є далеко від моєї Батьківщини. Я зразу як приїхав, то пішов відвідати брата Юстина на гору Благодать, передати йому все, що привіз з України. Звичайно, він був дуже радий, що я відвідав рідне село та бачив і говорив з його сином Сергієм. Вісім років йому було тоді, а жінка жила з місцевим активістом, якого малий Сергій дуже не любив. Брат Юстин також мав другу жінку із таких самих як він. В них народився син тут, у таборі. Дали йому ім’я Володимир. Йому було тоді несповна рік.
Це було восени 1937 року. Мені тоді сповнився 21 рік. У мій гуртожиток часто заходив парторг (комуністичний партійний організатор) та завжди просив мене, щоб я записався в комсомол. Комсоргом у Кушві була Зоя Соколова. Я викручувався як міг, доказував йому, який з мене буде комсомолець: я є з безпритульних і можу що-небудь пошкодити йому. Він любив випити, то ми складались, нас було п’ять з одного року народження: Тіванов, Прокоп’єв, Філімонов та Чічкін. І як парторг вип’є трохи, то тоді каже давати щось гострішого. Він любив пити чистий спирт. Як вже відійде від нас, то його завжди можна було знайти де-небудь в канаві або просто серед вулиці. В цім ніхто не дивувався, бо начальникові все можна робити. Бо в начальники вибирають тих, хто добре вміє пити.
Через пару неділь мого приїзду з України я одержав листа від сестри Параскевії. В нім вона писала, що як мене випровадили і повернулась додому, то застала енкаведистів, які арештували швагра Тараса, її чоловіка, а на другу ніч — тітчиного сина Клима та вуйка Василя Стахова та ще деяких людей. Я зразу подумав, що якби я не виїхав того дня, то були б і мене арештували разом з швагром.
Пізніше була чутка від швагра, що був висланий в Мурманськ, а Клим Гуменюк і вуйко Василь пропали, і ніякої чутки про них ніколи не було. Одно було ясне, що їх розстріляли на хуторі Загальського. Пізніше мені писали сестри, що був заарештований і висланий в Мурманськ чоловік моєї другої сестри Франки Андрій Пилуйко. Туди ж заслали сина моєї тітки по татови — Миколу Муращока.

ПРИЗОВ У ЧЕРВОНУ АРМІЮ

У кінці грудня 1937 року мене забрали в Червону армію. Перших два з половиною місяці перебував на станції Свердловськ-Сортировочна. Нас було в цім військовім містечку дев’ять тисяч. Це містечко розташовувалося в лісі, за два кілометри від станції. Всі новобранці були з Архангельської, Свердловської та Вологодської областей. Всі вони були робітники залізниць.
У цей час, як я перебував у армії, відбувалися вибори до Верховного Совєта СРСР. Від Свердловська вибирали Шверника. Після цих виборів я дізнався від брата Петра, який був приїхав до мене в Кушву у 1937 році і вчився в школі токарів, що брата Юстина арештували, а також багатьох інших з ним з табору. Він сидів у тюрмі №1 в Свердловську і його розстріляли в лютому 1938 року як ворога Совєтського Союзу.
Тоді почались арешти всіх знаних совітських лідерів і маршалів. Про звичайних людей, то ніхто рахунку не знав. А знали тільки про совітську верхівку, про яку подавали радіо та газети. Всім “пришивали”, що він “ворог народу” і змовник проти любимого і мудрого Сталіна. Нам політруки весь час говорили, щоб ми дивились один за одним, щоб часом не виявилось такого ворога серед нас.
У цей час згоріла моя казарма, в котрій була розміщена моя рота. Нас всіх розкинули по інших казармах. Політрука і командира роти тоді арештували, і я більше їх не бачив. Я прожив тут два з половиною місяці. Це був дуже тяжкий військовий вишкіл. Думаю, що нігде на світі нема такого тяжкого вишколу, як у Червоній армії. Бувало так, що загонять до лазні, тільки намилимось, а тут бойова тривога. Мусиш одягатись і в похід на яких 20-30 км. При цьому мило “їсть “ шкіру, бо наказ був “збирайсь”, і воду закривають. А також ночами, як тільки заснемо після тяжкого денного навчання, а тут заграють труби на бойову тривогу. Часом у протигазах треба було йти 10-15 км. У вільний час від муштрування боєць не мав права лягати чи сидіти на своїм ліжку. Увесь час можна тільки сидіти на стільці або стояти. Багатьом зашивали кишені, хто не міг відвикнути тримати руки в них. При вранішнім вставанні завжди виявлялось, що в когось не хватало якихось речей: штанів чи сорочок, чобіт або шинелі. Ніхто не знав, де це дівалось протягом ночі. Мусово було читати газети, в яких увесь час вихваляли мудрого Сталіна. Політруки кожного зокрема провіряли, чи знає добре про це. Кожний день було дві години так званої політнауки.
У Свердловську приймали воєнну присягу. Присягались для Родіни і Сталіна. Кожний зокрема, і підписувався.

ЗА ПРИЗНАЧЕННЯМ – НА ДАЛЕКИЙ СХІД. У ДОРОЗІ ЧЕРЕЗ ЗАХІДНИЙ СИБІР

Після двомісячного навчання нас почали розвозити. Перший транспорт відправили до Оранієнбаума біля Ленінграда. Моя частина, 79-й батальйон був призначений на Далекий Схід. І 7 березня 1938 року я виїхав з Свердловська на Далекий Схід.
Наш потяг мав 1400 душ, по 36 душ в товаровім вагоні. Видали на кожний вагон по три відра, а на кожних двох бійців — один казанок та по два одіяла (коци). Ніяких матраців чи подушок. Це були звичайні 16-тонні товарові вагони. З нас визначили вартові бригади. Хто за чим мав наглядати, то за це мав пачку махорки “Екстра”. Я кожну добу чергував на паротязі 2-3 години. Інші наглядали за буксами (осями вагонів), ще інші – за зчепленням. Від паровозної бригади взнавав багато, наприклад, які станції є попереду чи місто, і де ешелон буде стояти. Харчі діставали на станціях, які обслуговували військові ешелони, котрі їхали на Далекий Схід чи з Далекого Сходу.
У нашім потягови кухня була в однім вагоні про запас, якщо б було якесь затримання чи аварія, то тільки тоді можна використовувати запасну кухню. Увесь час діставали два рази на добу відро баланди на 12 душ та 800 грамів чорного хліба. На ніч відро чаю або окропу.
Проїжджали Західний Сибір від Тюмені: через Курганськ, Омськ, Новосибірськ, Красноярськ, Нижньоудінськ, Іркутськ. Від Тюмені до Красноярська нічого не видно: тільки рівнина і степ. Де-не-де траплялися які-небудь забудівлі. Через кожних 10-15 км можна було бачити в’язнів, які працювали на залізниці: міняли рейки та підбивали шпали. Між Нижньоудінськом та Іркутськом я бачив кілька сот жінок, які повклякали на коліна, коли попри них проїжджав потяг. Вони піднесли руки догори, як ніби до якогось чуда, та просили, щоб хто чогось кинув для них. Вони всі працювали на залізниці. Розвантажували баласт та рейки. Багато червоноармійців кидали з вагона кусок хліба чи сухара. А були такі, що казали: “І у нас, в Архангельську, много етіх хахлушок”. Вони були настільки певні, що то не міг більше ніхто бути, а тільки українки. Всі вони були розлучені зі своїми сім’ями і заслані сталінським режимом у Сибір. Тоді я згадав, чому так багато безпритульних дітей по всій Україні. Бо їхніх матерів забрали від них, а батьків розстріляли або заслали в інший кінець Сибіру чи Уралу.
Наш потяг не проїжджав більше як 300-350 км на добу. Багато часу простоював, бо причиною було те, що впереді не було місця для прийняття. Увесь час назустріч (на Захід) йшли порожні потяги. Звичайно, товарові та по 3-4 пасажирські — на добу.

ВІД ІРКУТСЬКА ДО УЛАН – УДЕ

В Іркутську нас погнали в лазню. При вході до лазні всю білизну скидали на купу, а при виході одягали, хто чию, щоправда, дезинфіковану. Причиною було те, що не прийшла чиста білизна. А перед нами вже п’ять ешелонів пройшло через лазню, і всю білизну використали.
Після купання ми знову сіли у вагони і рушили далі на Схід. Зразу за Іркутськом почались високі гори і тунелі, що по правім боці озера Байкал. Дуже високі обриви та ущелини нависали над залізницею. Всіх тунелів понад Байкал є 58. Як тільки зупинявся потяг, то була можливість читати імена та прізвища людей, які були висічені на каменях. Хто з якої губернії і скільки років був каторжником.
У той час, коли прокладали залізницю біля озера Байкал, то довбали скелі дуже примітивним способом. Головними інструментами були молот, кайло, зубило та лопата. Найбільше було висічено українських прізвищ та з українських губерній. Понад Байкалом наш ешелон їхав 12 годин. Від 10-ї ранку до 10-ї вечора.
По цій лінії можна було бачити багато вагонів, а то і цілі потяги, які лежали розбиті на березі озера. Бо залізнична колія проходила всього кілька метрів від води. Якщо була аварія, то деякі вагони летіли у воду, а деякі — залишались на березі. Тоді скоро потрібно було знову прокладати лінію, щоб пустити рух потягів.
Червоноармійці говорили між собою, що тут, в цих диких ущелинах, живуть великі банди із тих людей, що втікають із каторжних робіт. Вони “розшивали” рейки або завалювали залізницю камінням. І від цього потяг летів під укіс, а вони тоді діставали для себе те, що для них було потрібно.
Тунелі понад Байкал від Іркутська до Улан-Уде є довгі і дуже короткі, але всі вони видовбані в скалах, які нависли над озером. На південнім Байкалі берегів дуже мало, і вода впирається до скель. Більшість залізниці проходить понад самим обривом. Якщо потяг вилетить з лінії, то котиться прямо в безодню озера, яке є дуже глибоке. Ніхто не знає, скільки і чого там затоплено.
Я, проїжджаючи на паротязі, розпитував машиніста та його помічника, чому тут так багато порозбиваних вагонів лежить догори колесами на цій залізниці? Вони мені говорили, що в цих горах є дуже багато бандитів, які повтікали з концтаборів і тут переховуються. І говорили мені, що цими днями вилетів з колії скорий пасажирський потяг, який їхав з Владивостока в Москву. Цих банд не можуть ніяк позбутися. Вони є сталими мешканцями цих диких ущелин. Кожен тунель охороняється військом НКВД. Це є ті самі війська, що охороняють границі та тюрми СРСР, а також мости. Всі невільничі робітники працюють під великою охороною по цій залізниці понад Байкал. Людина, яка не жила в Сибірі або на Уралі, то буде дивуватись, що я так багато згадую про тих нещасних людей. Але повірте мені, що я мав найбільшу нагоду це все бачити на власні очі.
…У Совєтському Союзі в той час був спосіб ув’язнення нескінченний. Якщо хтось отримав 5 років заслання, то він вже їх не відбуде ніколи. Бо завжди знаходили причину і додавали засланому знову 2-3 роки. Це робилося для того, щоб всі в’язні тут вимерли і не змогли розказати всієї правди про неволю. Оце і був спосіб Ягоди, Єжова та Берії, як з ними покінчувати. Ніколи ніякі листи від цих людей ніхто не одержував, і родичі не мали права домагатись знати, де їх батько чи син подівся. Бо їх чекало те саме. Все те, чого я не хотів бачити, то мені доводилось бачити. Призвичаївся до цього людського нещастя, то дивився на нього байдуже. Наймати робітників у цей дикий край обійшлось би для банди в Кремлі дуже дорого. Отже, вони видумували різні причини, щоб людину арештувати і вислати з рідної місцевості. Щоб він чи вона тут робили задарма і поки не вмре. Бо на такій тяжкій роботі, при поганих харчах і ніякого медичного опікування людина не витримувала довго. В цих диких просторах найбільше каралось українців.

СХІДНИЙ СИБІР

На станції Улан-Уде (Бурят-Монгольська Автономна Республіка) увесь наш ешелон переселили в інший, який стояв порожній на цій станції. І рушили далі на Схід. Почались малі та руді гори. Ніякого житла не було видно, крім станції чи полустанку. У місті Чита нас знову погнали в лазню митись,але вже видали чисту білизну. У місті Благовіщенськ давали всім уколи, ніхто не знав проти чого, бо це була «воєнна тайна».
У місті Біробіджан, на станції, було дуже багато бородатих продавців. Всі щось продавали: спирт, махорку та інше. Це була єврейська автономна область, яку Сталін подарував жидам. Зразу їх наїхало багато сюди, але пізніше багато з них роз’їхались. І залишилось їх там дуже мало. Для їх критики совіти випустили кінофільм під назвою «Іскатєлі щастя» (“Шукачі щастя”), де було показано, як жиди з лопатами йшли шукати золото і співали пісню: «Піня їде, Гершко йде. Піня Гершка обжене. Йолкі-палкі, лєс густой, ходіт Лейба молодой».
Як виїхали з Біробіджану, то по всіх вагонах співали, бо солдати дістали спирту та понапивались. Звичайної горілки тут не було, але тільки спирт.

ДАЛЕКИЙ СХІД

Ріку Амур проїжджали вночі. В’їжджали мостом, а виїхали тунелем в місто Хабаровськ. У тім часі закінчувалась будова тунелю попід ріку Амур, але це робилося тільки на період військових дій. Про це мені розповіли червоноармійці, які були на станції. Вони там охороняли невільників, яких було безліч навколо Хабаровська. З Хабаровська наш потяг їхав прямо на південь понад маньчжурську границю, яку було видно з вагонів. У той час Маньчжурія була окупована японцями.
Від Хабаровська почались малі горби, які називались “сопки”. Це були малі вулканічні насипи, а також рівнини. Весь залізничний транспорт обслуговували червоноармійці: починаючи від стрілочника і закінчуючи диспетчером. Від Хабаровська до Владивостока у той час пролягав Далекосхідний фронт. А всю цю територію місцеве населення називало “Зелена Україна” або “Зелений клин”.
По залізниці від Хабаровська до Владивостока було понад 600 кілометрів. Більшість цивільного населення, яке заселяло цей край, були українці. По обох боках залізниці розташовувалася велика кількість військових таборів та аеродромів. Військові табори були різних родів військ: піхота, танкові частини, прикордонні частини, артилерія, сапери та залізничні війська, які обслуговували залізницю, а також повітряно-десантні війська та багато інших.
У той час Японія була ворогом №1 для совітів. Як приїхали в Спаськ, то побачили, що все скрізь забито військами — і поїзда, і територія навколо станції, де вигружені відділи війська кудись відправляли.

НА МІСЦІ ПРИЗНАЧЕННЯ

І так, після тритижневої подорожі від Свердловська ми приїхали на станцію Манзівка, яка була між Спаськом та Ворошиловим [з 1957 р. – Уссурійськ. – Прим. ред.] Це в уссурійській тайзі. На станції я почув, що всі говорять українською мовою. Я почав розпитувати тих людей, і вони мені розказали, що тут всі села по тайзі є українські і мають українську назву таку, звідки люди сюди приїхали чи були вислані.
Після сортування моя рота була призначена в 79-й залізничний батальйон. Тут, біля станції, знаходився штаб п’ятої залізничної бригади, і тут розподіляли прибуваючі ешелони. Цей батальйон, до якого я попав, знаходився на станції Васіянівка, на лінії (гілці) №22. Цю гілку почали будувати від станції Манзівка в напрямку до Японського моря у 1935 році. Від станції Манзівка йшла одна залізниця до озера Ханка, де проходила границя з Маньчжурією.
Друга гілка (лінія) №22 йшла через Монастирище, Васіянівку, Ритіхівку, Довбиху аж до Варфоломіївки. Головна лінія йшла до Владивостока, до якого було понад 90 кілометрів по залізниці. На станції Довбиха був великий авіаційний завод №116, де складались нові літаки.

БАТАЛЬЙОН

Командиром 79-го батальйону був майор Телеманчук, начальником штабу – майор Яремйонок (чех), комісаром — Йонов, воєнним інженером — Шевченко, інженером — Кисельов, старшиною головного складу – Анисімов, доктором – Цукерман. Залізничний батальйон мав 1300-1500 душ. Він складався з чотирьох рот. Рота мала чотири відділи. Я був у першій роті та в першому взводі, командирами яких відповідно були: старший лейтенант Шашков.та молодший лейтенант Зігфрід (певно, німець). Старшиною роти був Піменов.
Все військо жило в палатках (шатрах). Зимові (великі) вміщали 24 душі, а літні (малі) — дев’ять душ. У палатках були загальні нари, з солом’яними матрацами, з білими простинями та вовняними одіялами. Купались у великій палатці, а воду гріли надворі у великих котлах. Кожний, хто хотів купатись, діставав відро кип’ятку і посудину, в яку додавав холодної води, і так купався. Це так мились зимою, а літом купались у річці. Після купання видавали чисту
білизну: літом труси і майку, а зимою кальсони і спідню сорочку з рукавами.

ЩЕ ОДНА ПРИСЯГА

Нам політруки наказували, щоб ми не здибались з цивільними людьми та не говорили з ними. За це карали. Також заборонялось йти в яке-небудь село і спілкуватись з місцевим населенням. Якщо були такі випадки, то той, хто провинився, діставав наряд поза чергою, або сидів на гауптвахті пару днів. Тут, у селі Васіянівка, перед головою району та вищим начальством штабу бригади знову приймали присягу на вірність великому Сталіну і Родіні, але вже загальну.
На честь цієї події приїжджав на станцію Манзівка — Червоноармійськ-5 ансамбль пісні і танців під керівництвом Александрова. Сцену зробили в паровознім депо. Крім співів і танців, показували всілякі сміховиська. Артисти мали з собою пару собак. Закладали на голову пса чорний капелюх з окулярами і казали, що це є міністр закордонних справ Японії Шігіміцу. Взували пса в чоботи і казали, що це є Гітлер. Так, на псах показували всіх тогочасних закордонних лідерів: Муссоліні, Чемберлена, Патена та інших.
Також артисти співали різні совітські пісні та танцювали. Мені запам’яталась одна пісня-частушка: “Ми нє сєєм, ми нє пашем, Волга-матушка рєка. Ми только день і ночь пьйом і пляшем!”
На цій лінії (гілці) №22 були ще батальйони: 77-й, 74-й та 76-й. Більшість батальйонів працювали на будові водокачок, мостів, копали виямки та робили насипи під рейки. Багато працювали в кам’яних кар’єрах, де дробили камінь. Всі роботи були без ніяких машин, крім вагонеток, які червоноармійці штовхали руками. Я перших пару тижнів підсипав баласт під шпали біля станції Ритіхівка, де стояла моя рота. Пізніше мене взяли в зв’язковий відділ, де я був черговим на комутаторі, який сполучав всі телефони батальйона. Я також обслуговував селектор, по якому передавались телефонограми від штабу бригади для батальйонів.
Моя адреса була: станція Манзівка, поштова скринька №1. Для виклику батальйон мав визивний номер 24. Місячна платня для червоноармійців складала 12 крб. За ці гроші треба було купувати махорку, мило, порошок для зубів.

УССУРІЙСЬКА ТАЙГА

Як я вже ознайомився, то почав крадькома ходити в село Васіянівка. Мене до села тягнуло, як вовка до лісу. А ще як почув співи дівчат та хлопців, які співали українські пісні, то мені здавалось, що я знаходжусь на Україні.
В селі я познайомився з старим чоловіком. Йому було 72 роки, його прізвище я забув. Він був родом з Вапнярки, яка є між Одесою та Могилів-Подільським. Він розказував, що приїхав в цей край ще малим хлопчиком з своїми батьками. Це було за царських часів.
Всі старші люди приїхали сюди ще малими з своїми батьками, морським шляхом з Одеси. Багато дорогою хорували на морську та тропічну хвороби. Багато людей померло. Коли приїхали до Владивостока і висадилися з корабля, то їм царські урядовці казали, що все, що є впереді вас, то ваше, йдіть і поселяйтесь. Люди посувалися на північ від Владивостока та шукали вигідних місць для поселень над річками та озерами і починали будувати нове життя.
Клімат там чудовий і росте все. Бувають такі роки, що літом є пару місяців велика спека, після якої надходять монсани – дощі, які падають кілька тижнів безперестанку день і ніч. Але люди вже це вивчили, і кожне літо були готові до цього. Ці дощі – монсани — завжди приходили з південного сходу або з півдня.
Як наші люди прийшли в цей край, то застали в тайзі дуже примітивних жителів. Це були корейці. За того часу, як я жив там, то бачив їхні поселення. Вони, крім фанзи (хати), нічого не будували і жили разом з тваринами і птицею в одній будові, і далеко від якої-небудь дороги.
Сама фанза являла собою яму, яку накривали, зверху була одна діра, щоб залазити, а друга — для диму, бо розпалювалося всередині.

СЕЛО ВАСІЯНІВКА

Старожил ще розповідав, що тут, де вони зараз жиють, не було нічого — ні дороги, ні будови, а тільки глуха уссурійська тайга, повна всякої дичини, звірів, гаддя та іншої біди. Він з своїми батьками та іншими людьми, які з ними приїхали, вибрали це місце, де є зараз село Васіянівка, і почали будувати хати та огорожі, щоб було де тримати худобу та птицю. Для них був великий привілей від уряду, який давав допомогу всякими необхідними матеріялами та інструментами. Головне було — мати рушницю, бо в тайзі було багато всякої дичини. І це було найважливіше, бо люди мали відразу чим живитися.
Це село є біля річки Синдуган, а саме воно дістало назву на честь їхнього старшого, що керував ними. Він звався Васіян. Така сама історія інших сіл та містечок. І всі вони мають українські назви. Там є Одеса, Гомель, Кам’янець-Подільський та інші.

ЖИТТЯ – БУТТЯ ВАСІЯНІВЦІВ

До революції люди жили дуже добре матеріяльно. До них ніхто не мав ніякого діла. Раз у рік приїздили царські чиновники збирати податки.
Люди всі свої товари возили аж в Харбін, що в Маньчжурії, або у Владивосток. Найбільше мали доходу з хутра, воску і меду. Тут жиє дуже цінний звірок — соболь, з якого хутро найбільше ціниться. Васіянівці корчували та випалювали тайгу і розширювали свої господарства. Ніхто не казав, хто скільки чого має мати. Кожний старався, щоб якнайбільше зробити. Скотину тримали у великих загорожах. Пасовищ та сіна вистачало для всіх. Найбільший дохід був від звірини. Проте від неї були і великі збитки: дикі свині нищили городину, лисиці “крали” птицю, а тигри загризали скотину.
В обмін на свої товари васіянівці брали рушниці, олово, порох, коси та серпи. Літом уссурійська тайга повна винограду, горіхів, всіляких ягід. З винограду люди душили вино, з інших ягід — робили всілякі напої та повидла. Тайга давала все для життя.
Добробут і свобода для наших людей закінчилися з приходом совітської влади. А під час колективізації та розкуркулення (так, як на Україні) багато людей вислали в Якутський край, їм було заборонено жити чи приїжджати на південь від ріки Амур.

З ІСТОРІЇ УССУРІЙСЬКОГО КРАЮ

Я почав працювати на паровозі літом 1938 року, доставляючи все устаткування на будову бокових ліній (гілок) від головної магістралі. Тоді будували укріплення, бункера в сопках проти японців, які не давали спокою совітським прикордонним заставам. Вони переповзали з Маньчжурії. Найбільше це відбувалось вночі. Інколи вирізували цілу заставу…
Під час революції в цей край прийшли японці. Українці хотіли зробити свою незалежну автономну республіку. Боролись проти японців і царського війська. Одним знаним героєм того краю був Сергій Лазо, який мав великі загони повстанців-партизанів. Його в однім оточенні японці схопили і живим спалили в паровозній топці. Цей паротяг, в якім його спалили, був у депо на станції Манзівка серії “Щ” і мав назву Сергій Лазо.
Інший український ватажок, який воював з більшовиками в околиці Спаська, називався Борщ. Це він придумав і написав славну партизанську пісню “По долинах і по горах”.
…Японці, цар, Керенський програли, бо не співпрацювали з місцевим населенням, а виграли ті, яких ще люди не знали, — більшовики.
У 1929-1930 роках вони відібрали в місцевого населення всю зброю, а людина в тайзі без неї, що каліка у воді. Почали заганяти людей у колгоспи, почалось розкуркулення. Якраз так само робилось, як на Україні. Багато господарств понищили, а людей вислали в Якутію, щоб вони там вимерли. Все те, що люди завоювали від тайги, більшовики почали винищувати.

ВИСЕЛЕННЯ КОРЕЙЦІВ

1938 року почали вивозити корейців з уссурійської тайги на північ — в Якутський край. Були великі облави: по тайзі їх лапали, як зайців. Я також брав участь у цих акціях. Одного дня солдати нашого батальйону шеренгою по десять метрів один від другого йшли пошукувати, де є захований який-небудь кореєць чи ціла сім’я.
Їх тоді забирали на станцію і вантажили у товарові вагони та відправляли на Північ. Ні один кореєць не мав права залишитись. Нам політруки говорили, що ці корейці переховують японських самураїв, котрі переходять границю з Маньчжурії. Вони співпрацюють з цими диверсантами. Отже, совітський уряд на чолі з Сталіним рішили покінчити з корейцями таким способом. Пізніше їх вже не було в уссурійській тайзі, але все рівно прикордонні застави не мали спокою. Про події на маньчжурській границі ніколи не писали в газетах і не говорили політруки. Але всі, хто служив там в армії, то знали все, бо інформація передавалось усно від одного до другого.

ХЕТАГУРОВКИ

Хочу сказати: ми повинні обороняти наших братів, які заселяють той край, і їх там є біля двох мільйонів, щоб світ почув, що є наше, земля належить тим людям, які її заселяють. “Зелена Україна” — Зелений клин належить українцям. Та не тільки “Зелена Україна”, але всі великі простори Сибіру, де вимерли тисячі, а може, і мільйони нашого народу, і яка розбудована на кістках наших предків, то мусить якась частина належати українцям чи Україні.
Мені пригадується, як вербували при демобілізації червоноармійців, щоб вони залишались на Далекім Сході. Їм давали тисячу карбованців “підйомного”. Дівчат в Європейській частині СРСР також вербували, щоб виїжджали на Далекий Схід: там знайдуть собі роботу і пару для життя. Тих дівчат називали “хетагуровками”, бо перша дівчина, яка виїхала з групою дівчат туди, називалась Зоя Хетагурова. Вона перша приїхала і одружилась з демобілізованим червоноармійцем. Тоді радіо і газети закликали дівчат, щоб наслідувати Хетагурову.

ЗУСТРІЧ У ТАЙЗІ

У вільний час від служби і праці я любив йти в тайгу з яким-небудь своїм товаришом. Брали з собою гвинтівки та йшли в глибину тайги обривати виноград або якісь інші ягоди. Один раз ми натрапили на лагер, де знаходились в’язні, що будували бункер. Ми як червоноармійці, то мали право говорити з тими людьми. Їх охороняли прикордонники — такі самі як ті, що охороняють границю. Я розговорився з одним, котрий виявився, що він інженер з фаху будування тунелів. Він був родом з Донбасу. Почав розказувати, що будував у Москві метро та заїзд до Кремля. Після закінчення робіт його арештували і оце перевезли сюди, в тайгу. Він казав, що всіх тих людей, що робили з ним цей заїзд також, арештували по закінченню робіт. Йому дали 10 років заслання, і оце тут він знову робив інженером, будував підземні бункери, але вже як в’язень, і робив за шматок чорного хліба та черпак баланди. Він плакав, як мала дитина, коли розказував. Казав, що мав жінку і дочку, але відколи його привезли сюди в 1936 році, то він ні одного листа від них не мав, хоч туди пише безперестанку.

АРМІЙСЬКЕ ХАРЧУВАННЯ

Літом харчування було для нас: переважно солена риба, суп та гречана каша. Взимку давали м’ясо, кашу, картоплю і суп. Хліба було 800 грамів на душу. В армії ніхто не був голодний.
У моїй роті служили два великани, яким доктор приписав подвійний пайок, бо вони були дуже здорові. Важили понад 110 кг. Один був з Архангельська, а другий — з Котласа.
…1939 року була велика посуха, так що навіть малі ручаї з водою повисихали. Воду привозили в залізних цистернах. Сирої води не можна було пити (за це дуже карали), а тільки кип’ячену. Де були криниці, то там стояв вартовий. Причиною було те, що японські диверсанти отруювали воду, і ходили чутки, що в деяких місцях багато червоноармійців потруїлось від води.

БОЇ ЗА ОЗЕРО ХАСАН

30 червня 1938 року Сталін хотів спробувати силу самураїв, і був військовий план вигнати їх з сопки Заозерної (так називалася гора за озером Хасан). Совіти кричали, що ця гора належить їм, але була окупована японцями. Сталін дав наказ взяти її від японців. Тяжкі бої йшли два тижні. Усі танкові та піхотні частини були стягнені на Маньчжурську границю. Саме в той час йшли зливні дощі-монсани. Вода порозмивала залізничні насипи, поруйнувала мости. Поїздами неможливо було їздити, бо всі лінії пошкоджені. Сапери та залізничні батальйони нашвидкуруч день і ніч направляли колію та мости.
День і ніч тяжкі літаки бомбили сопку Заозерна. Всі школи і госпіталі були вщерть наповнені пораненими вояками. Саме озеро Хасан було завалене трупами побитих червоноармійців та порозбиваними човнами так, що плисти човнами було неможливо. Поранені вояки розказували, що самураї кидали назад совітські гранати, бо вони не розривались. Так, що совітські гранати били своїх. Японці своїх убитих забирали в тил з поля боїв. Який міг попасти в полон, то робив харакірі (розрізав живота ножем). Так, що ні одного полоненого японця не мали.
Бої тягнулись до 13-го липня 1938 року. Від безперервних бомбардувань сопка Заозерна стала нижчою на 12 метрів.
Тоді дуже прославляли комісара Пожарського, про котрого дуже кричали на радіо та говорили на мітингах і писали в газетах. Який то він великий герой, та як по-геройськи загинув в бою.

ДОЛЯ МАРШАЛА БЛЮХЕРА

Та найбільше прославляли маршала Блюхера, котрий в той час був командуючим військами Далекосхідного фронту.
Тоді політруки і комісари кричали на все горло перед вишикуваними військовими частинами, який він славний маршал, що тільки в Совєтському Союзі можуть бути такі славні воєнні герої як маршал Блюхер. Лунали вигуки: “Слава великому Сталіну і його славному маршалу Блюхеру”. Всі кричали: “Ура!”, “Слава!” А сопка, як була в японських руках, так і залишилась за ними після боїв за неї. Про те, скільки війська вигубили, то нічого не казали. Були такі частини, що взагалі не повернулися на свої бази, бо всіх вбили. Під час боїв новини подавались так: три убитих, сім поранених, два пропало безвісти. І так щодня: як не два, то три убитих.
Через два дні після закінчення “героїчної” перемоги, Блюхера арештували як найбільшого ворога народу на Далекому Сході. Прийшов наказ всі лозунги і портрети маршала Блюхера понищити. У це ніхто не хотів вірити, щоб такий великий пурець був ворогом народу (тоді називали так всіх тих, кого Сталін нищив). Зразу в клубах позривали всі портрети, з бібліотек попалили сотні книжок, всі журнали, в яких був Блюхер.
Бібліотеки спорожніли, бо що пару місяців, то є якийсь ворог народу, що був в якій-небудь книжці: як не маршал, то член політбюро. І тоді треба було все палити. Палили книжки про Тухачевського, Гамарника, Бухаріна, Рикова, Зінов’єва та інших більшовицьких діячів, а тепер черга прийшла на Блюхера. Якщо хтось хотів вивісити на стіну якого-небудь совітського верховода, то потрібно було запитати політрука: чи він часом не є ворог народу. Бувало так, що малограмотний брехун-політрук і сам не знав, що казати: радив, що більше не чіпляти такого-то.

ХАЛХІН — ГОЛ

Після арешту Блюхера та його розстрілу Далекосхідний фронт реорганізували на дві Приморські армії. Головний штаб першої армії знаходився у Ворошилові (Уссурійськ), а другої — в Хабаровську. Командуючим першої армії став Мехліс, а другої – Конєв. Моя бригада належала до першої армії. Також пройшли зміни в моїй роті: командиром став лейтенант Приходько, політруком — Корольов. Після Хасанських боїв почали знову битись з японцями на річці Халхін-Гол, де мудрий Сталін знайшов ще кусок чогось свого, і казали, що японці пересунули прикордонні стовпи на совітський бік.
Але і там совіти нічого не виграли і мусили помиритись.

МАНЬЧЖУРСЬКИЙ КРАЙ

Проживаючи на “Зеленій Україні”, я краще взнавав життя наших людей: воно нічим не відрізнялося від життя на Україні. Більшість мужчин були вислані за ріку Амур — в Якутію. Жінки з дітьми працювали в колгоспах, чекали на близьку війну і надіялися, що тоді будуть якісь зміни. Люди співали піснями те, що мали говорити проти совітської влади: ”Нема хліба, нема сала, все совєтська власть забрала”, ” Нема масла, нема солі, хай Сталіна куля вколе” та багато інших. Якраз так само, як на Україні.
По всіх містах повно було війська, і російська мова була панівною. По селах Уссурійської тайги мова була українська, і в початкових школах також учили українську мову. Були також німецькі поселення. Понад Маньчжурію всі церкви були поруйновані або перетворені на склади чи клуби. Невільники в цім краю працювали під великою охороною, вони будували підземні бункери їз залізобетону, які мали під собою підземні сполучення, а також великі аеродроми. Всі ці невільники, які працювали на секретних будовах, практично не мали шансів вижити. Їх або розстрілювали, або вони вмирали від непосильної праці. Це робилось для того, щоб ніхто не довідався від них, де є секретні об’єкти. Але про це все знали тільки червоноармійці, які служили тут, в Уссурійській тайзі.
Вся небезпека в тім краю була від Японії, яка в той час завоювала Маньчжурію, та продовжувала без кінця війну з Китаєм. Після укладення Антикомінтернівського пакту (договір між Німеччиною та Японією), то тут, на Далекому Сході, Японія була головною болячкою для совітів.

У ВІДДІЛІ ТЕХПОСТАЧАННЯ

Я переписувався з сестрою і деколи мав листи з новинами від неї. Брата Якова звільнили з концтабору в Медвежогорську (Карелія). І він проживав на Донбасі, в місті Макіївка, і працював на заводі ім. Кірова. Також у той час брат Петро жив у Макіївці і працював у трамвайнім депо токарем.
Влітку 1938 року мені вдалось перейти на іншу службу. Це був відділ технічного постачання. Мій товариш з Кушви Петро Доставалов був головним технічним постачальником для батальйону, і він допоміг мені перейти у цей відділ.
Отже, ми почали працювати разом. Нам видавали квитки та гроші на відрядження. Ми мали право харчуватися при будь-якій військовій частині, де б ми могли бути в той час. У Владивостоці часто заходили до готелю “Золотий Ріг”, але в дверях нас перевіряли, чи маємо гроші. Після відвідин готелю я придумав цей віршик:
“Золотий Ріг” гостиниця всіх радо приймає,
Але в дверях вишибало усіх провіряє.
Якщо гроші покажеш, таким салютує,
Але як немає червінця, то за двері дує.
Місто Владивосток розбудоване на горбах. У той час там було два кінотеатри та один театр, велике паровозне депо і великий порт, де завжди було повно кораблів. Більшість їх стояла на якорях далеко від пристані. До кораблів ніхто не мав права наближатися. Їх охороняв відділ НКВД. Ще одне велике місто Ворошилов (Уссурійськ) було забудоване виключно військовими казармами, гаражами та полігонами. Це — найбільші два міста на півдні “Зеленої України”.

АРМІЙСЬКІ БУДНІ

Четверта рота мого батальйону будувала велику водокачку і водосховище над річкою Синдуган. Це робилося для того, щоб був запас води, коли при великій засусі річка висихала. Вся будова була вирівняна з поверхнею землі. Це для того, щоб її не було видно. Ця водокачка постачала воду для станцій Ритіхівка і Васіянівка та до ближчих воєнних гарнізонів.
1939 року були відкриті нафтові поклади в тайзі між станцією Васіянівка і селом Монастирище. Тоді почали будувати нафтові щиби.
Найдокучливіша біда в тім краю — це дуже багато мошкари та комарів. Ці маленькі мушки лізуть в ніс, очі, вуха та дуже боляче кусають. Від них неможливо нічим захиститись. Пролазять навіть через дуже густу сітку. А комарів, то взагалі неможливо збутись. Ніякої хімічної дезинфекції не вживалось, бо совітська наука ще до того була не дійшла, як знищити цих паразитів.
Друга біда – це куряча сліпота. Як тільки сонце зайде, то вже нічого не видно, а тільки небо, але землі – ні. Якщо когось ця хвороба захопить в дорозі вночі, то хтось мусить супроводжувати або доведеться ночувати там, де вас застала ніч. У моїм батальйоні старший доктор Цукерман завжди давав уколи проти цієї сліпоти, але нічого не допомагало. Місцеві люди сміялись з цих уколів та казали, що потрібно пити молоко, їсти свіжу городину, чого якраз нам не давали. Щоправда, ця недуга траплялася тільки літом.
Бувало, якщо є тривога вночі і гонять у похід, то половина осліплих вояків валялися по дорогах та ярах, і вони або чекають дня, або дають пару зрячих, щоб ті довели їх до гарнізону. Часом була можливість прикинутися сліпим, щоб не йти 25 км в похід.
У Совєтськім Союзі було обов’язком кожного червоноармійця носити на собі протигаз в торбі. Де б не був: чи на службі, чи у вільний час. Якщо не мав протигаза, то дуже карали за це. Також не можна було закочувати рукави чи розтібати комір на сорочці. Гвинтівку завжди треба було класти в піраміду, де був вартовий. Гвинтівка була закріплена за кожним солдатом та мала персональний номер.

ПРОТИГАЗ ЯК ПАЛОЧКА — ВИРУЧАЛОЧКА

Мені два рази в нагоді став протигаз. Один раз я пішов з моїми товаришами в українське село. Вони завжди любили ходити зі мною. Це були мої товариші Шостаков з Уфи та Петров з Пермі. Коли ми йшли понад річку Синдуган доріжкою, котрою ходили люди, то була гарна погода. У селі ми добре загуляли та наспівались. Як повертались назад до гарнізону, то у той час випав великий заливний дощ. Нам обов’язково потрібно було добратись, бо вже і так кілька разів були покарані за спізнення від політрука роти. Була дуже темна ніч. І коли ми йшли тією самою доріжкою, то її залила вода. Бо річка вийшла з берегів. Я впав у воду і мене понесла вода пару кілометрів, аж поки я зачепився протигазовою торбою за якесь коріння великого зваленого дерева. Мої товариші увесь час бігли за мною та кричали. Коли я почув їхні крики, то обізвався, і вони дійшли до мене та допомогли мені вилізти з води. І так, якби не протигазова торба, то було б понесло мене аж в Маньчжурію.
Другий раз протигазова торба допомогла мені виграти так звану медаль ПВХО (протиповітряна хімічна оборона). А було це так. Наш батальйон погнали в похід та був наказ, щоб вісім кілометрів йти з маскою на голові і дихати через фільтр, який є в торбі. Я йшов поки міг вільно дихати, а коли стало тяжко, відкрутив трубу від фільтра, але маски не скидав. І так вільно пройшов призначений простір. Таких було дуже мало, що пройшли вісім кілометрів у масках, бо всі інші скидали їх з голови, так як їм було тяжко дихати. Коли вже доходили до призначеного місця я знову прикрутив трубу до фільтра і так виграв протигазову відзнаку.

ДЕМБЕЛЬ

Восени 1939 року вийшов наказ народного комісара оборони СРСР, маршала Тимошенка, що всі, які будуть демобілізовуватись з армії, то мусять здати все військове убрання та взуття і їхати в цивільній одежі.
У грудні 1939 року я одержав повідомлення, що демобілізуюсь з Червоної армії.
І так, відслуживши два роки в армії, тяжко відпрацювавши за 12 карбованців у місяць, звільняючись, мусів усе з себе скинути. У той час в Совєтськім Союзі чоботи, штани, сорочка чи шинель вважалися великим добром, і не кожний міг мати це. У моїй роті був столяр з Саратова Іван Желнов. Я його намовив, щоб він зробив для мене валізку з двома днами і стінками. Ми були великими приятелями, і він з радощами зробив це для мене, ну як для себе. Я заховав штани, сорочку і пару білизни.
При демобілізації всіх вистроювали на площі і обшукували, щоб хтось не взяв що-небудь з собою. Кожний демобілізований мусів здати все і тільки лишитись в тім, що мав на собі. І було наказано, що по прибутті у воєнкомат, то щоб здати і це.
Якщо на голові було волосся таке, що можна схопити пальцями, то такого зразу відправляли під машинку. Це робилося для того, щоб був значний, що служив в армії.
При демобілізації виписували квиток у будь-який кінець Совєтського Союзу. Я виписав квиток на Донбас, до міста Макіївки. Бо раніше написав листа до брата Якова, який там жив, що приїду до нього.

ПО ДОРОЗІ ДОДОМУ

До Свердловська відпралялись спільним ешелоном, а там видавали квитки індивідуально кожному. У кінці грудня 1939 року нас повантажили у товарові вагони на станції Васіянівка, по 36 душ. Якраз так само, як сюди їхали. На станції Манзівка сформувався довгий потяг і нарешті ми виїхали. Було дуже весело. Я вірю, що тільки той може це відчути, хто служив в армії.
Дали нам по дві ковдри і повідомили, що в Свердловську їх треба буде віддати, як будуть нам видавати квитки. У кожнім вагоні була залізна піч, якою обігрівався вагон. Ми їхали на північ до Хабаровська. Як виїхали на Сибірську магістраль, то ніяке нагрівання не допомагало. Зима була дуже люта, так що треба було танцювати увесь час, піч нічого не допомагала. У вагонах було холодно до нетерпіння.
Я пригадую, як на станції Сковородіно вилили воду з кружки догори, то вже з неї падав лід на землю. Їхали дуже повільно. Вугілля не вистачало, щоб палити увесь час. Було так: що як було на станції яке-небудь паливо, то зразу тягнули у вагони. Їжу давали два рази денно. Кухня була в нашім потягові. Ніяких нарікань не було, всі чекали, щоб якнайскоріше доїхати до Свердловська.
Дорогою відбувалось все так само, як тоді, коли їхали на Далекий Схід. В Іркутську наш ешелон загнали в тупик і всіх погнали в лазню. Це був сімнадцятий день їзди.
Після лазні нас посадили в інший потяг, де були солом’яні матраци. Це був січень 1940 року. За увесь час подорожі діставали досить газет, з яких довідались, що було визволено від панської Польщі Західноукраїнські та Західнобілоруські землі, а Німеччина стала найвірнішим союзником Совєтського Союзу. Писалось тоді: які то всі раді, що заключено такий договір і що Німеччина є приязна держава.
Через три тижні ми доїхали в Свердловськ. Тут всі вигрузились, і було оголошено нам, що тепер кожний може їхати туди, де має виписаний квиток. Давали по два карбованці на добу подорожніх грошей.

СВЕРДЛОВСЬК

Пару моїх товаришів були родом з Свердловська, то вони мене запросили до себе. Два дні я був в одного та один день в другого. Вони мене водили в музеї та показали будинок Іпат’євих, де під час революції тримали царську сім’ю і де її згодом було знищено.
Я одержав 8 крб. подорожніх грошей, то на ці гроші провів три дні в Свердловську. Для мене тут нічого не змінилося, все як було, так і залишилося. Все той же повний вокзал людей. Сісти на потяг так само трудно, як було. В кожнім вагоні є провідник, який не впускає тих, у кого немає прокомпостированого квитка. Мені всі ці справи добре знані, і я цим не турбувався. Я знав, що все побудоване на шахрайстві.
Не повертаючи на те місце, де я жив перед тим, як мене забрали в армію, я сів на потяг Свердловськ-Москва. Я мав ключ від вагонних дверей ще перед призовом в армію і тримав з собою. І оце знову мені пригодився, бо я відкривав двері з протилежного боку, так що кондукторові не показував квитка.
З Свердловська, проїжджаючи Нижній Тагіл, і коли доїхав до станції Гороблагодатська, то мені забилось серце і згадалось, скільки добра і лиха я тут пережив перед тим, як мене забрали в армію. Проїжджав ті станції, де тягав потяги два роки назад: Азіатська, Європейська, Тепла Гора, Усть-Тіскос, Хребет Уральський, Бісер, Чусова, Перм (тоді Молотов), Кіров, Горький (Нижній Новгород).

МОСКВА

Приїхав у Москву на Північний вокзал. Весело мені не було, бо не мав грошей. Було ще пару копійок, то купив оселедець, щоб хоч в апетит напитися води. Насамперед, допитався до воєнкомату, де просив допомоги як демобілізований червоноармієць. Мене записали на список і я міг харчуватися два рази на день. У столиці СРСР пробув три дні. Хоч я вже був тут, але ще було цікаво подивитись – на метро, музеї та зоопарк.
Через три дні мені дали 5 крб. у воєнкоматі та сказали, що я можу йти до іншого воєнкомату. Тут, у Москві, говорив з тими червоноармійцями, які повертались із Західної України і хвалились, як там можна діставати все за облігіції, бо тамтешні люди не розуміються на грошах і беруть всілякі совітські папірці, лотерейні білети, різні купони. Я зрозумів, що люди вірили тим папірцям, де є намальований Ленін чи серп і молот, то є гроші. І виходило так, як Шевченко писав: “от гдє наші каво нє надують”. Це був кінець січня 1940 року.
У Москві скрізь були поналіплювані великі картини, як “старший брат” обнімає “молодшого”, якого визволив у Західній Україні, та як селяни поскидали шапки і кланяються визволителям. Та безліч всіляких лозунгів. Я цьому не дивувався, але добре знав, що в Совєтськім Союзі не можна правди писати чи говорити. Кожний дурить, починаючи від якої-небудь уборщиці і кінчаючи Сталіним. У своїй уяві я представляв, що чекає тих “молодших братів”, котрих визволили, пригадав, що мені батьки говорили, що нас також визволили від всього.
Прокомпостирувати квиток я не збирався, а сів на потяг знаним способом. Хто це придумав, то я не міг ніяк догадатись, що людина купує квиток і тоді мусить давати хабаря якому-небудь носильнику чи прибиральнику, щоб той прокомпостирував квиток. І так з цього хабарництва жила вся братія, яка мала працю на вокзалах. Носильник давав касирові, касир – міліціонерові, міліціонер – енкаведистові, – і так аж до найвищого верховода.

У БРАТА ЯКОВА

З Москви, проїжджаючи через Тулу, Курськ та Харків, я приїхав у серце України – Донбас, на станцію Ясиновата. З Ясиноватої я поїхав у місто Макіївка до брата Якова.
До Макіївки добрався дуже швидко та віднайшов адресу, де брат жив. На жаль, його не застав, бо він був на роботі. Брат працював на той час на заводі ім.Кірова електрозварником. Він одружився і мав дочку Люсю, яка була ще маленька. Це була його друга жінка, з якою він тут пізнався.
Вона була родом з Одещини і звалася Клавдія. Ввечері брат прийшов з роботи, і ми весело зустрілись після семирічної розлуки. Гуляли цілу ніч. Посходились його товариші, приятелі. Прийшов і його друг ще з часів перебування в концтаборі в Карелії Григорій Бзинко, з села Киселівка Орининського району на Поділлі. Згадували, хто що міг, а було що.

ЖИТТЯ ШАХТАРСЬКОГО КРАЮ

Один тиждень я крутився в Макіївці, в Сталіно [з 1961 р. – Донецьк. – Прим. ред.] та в Ясинуватій. Надивився, як бідно живуть люди, вільні робітники на Донбасі. Дивився, як жінки йшли з роботи в шахтах, а дома не було чим обмитись. Замурзані діти бігли навпроти своїх матерів, наставляючи руки. Матері несли буханець хліба чи бутилку молока, а діти видирали харч з рук і прямо на дорозі їли, бо були голодні. Батьки добувають вугілля для Родіни, а голодна дітвора вганяє вулицями. Пізніше шахтарі йшли у свої хлівці, бо не можна було назвати це хатою. Це були позбивані з дощок та бляхи такі хлівці, як для гусей чи курей. Колись в нас такі робили господарі в селах. Після праці ці жінки з дітьми йшли на станцію, де чистились паровозні топки, та порпалися в шлакові, пошукуючи кусочки вугілля, визбирували в яку-небудь посудину і несли до свого хлівця, щоб було чим розвести вогонь та зготувати яку-небудь страву.
Брат Яків також жив у такому самому хлівці. У той час у Макіївці ні один робітник не жив у парадній квартирі. Всі доми були зайняті всякими партійцями, які наглядали за робітниками та заставляли по-стахановськи виконувати норми. Скрізь висіли стоначортілі лозунги: ”Родіна потребує палива”, ”Родіна потребує большє сталі”, ”Виполнім сталінскую пятилєтку досрочно”, “Хай живе мудрий Сталін”, ”Хай живе Берія, що виявив такого великого злочинця Єжова”.
Всякі парторги, комсорги, міліціонери, енкаведисти мали прекрасні їдальні, де звичайному робітникові було заборонено входити туди.
Були фабрики-кухні, де робітники могли діставати їжу, але там була така черга, що за час, який призначений на обід, було неможливо дістати їжу. В цих фабриках-кухнях діставали їжу всякі шахраї, спекулянти, гендлярі. Робітники, яких біда і доля загнала на Донбас, завжди недоїдали, бо не вистачало продуктів. За матеріяли, які потрібні були на будову хлівця, треба було платити вдесятеро дорожче якому-небудь спецови або вкрасти десь на заводі. Не інакше як насмішкою виглядали понаписувані в публічних місцях лозунги: ”Дякуємо тов.Сталіну за щасливе життя”, ”Дякуємо партії і урядові, що вони турбуються про нас” та багато іншої брехні. На вулицях Макіївки висіли ще такі лозунги: ”Догнать і пєрєгнать Амеріку!”, ”Врага будєм біть на єго теріторії”.

ЯК НЕ БРЕХАТИМЕШ, ТО НЕ ЖИТИМЕШ

Всі робітники знали, що як не обдуриш, то і плану не виконаєш. Так, як Стаханов обдурив і за це дістав орден. Він з допомогою інших шахтарів в багато разів перевиконав денну норму видобутку вугілля, і партійці зробили його героєм праці. Всі п’ятирічні плани виконувалися аж на сьомий рік, але писали, що на третій. Ударники і стахановці присвоювали собі чужу працю, де їм допомагали всякі парторги та комсорги. Бо за ці норми вони діставали всякі нагороди, і цим між собою ділились. Все відбувалось за рахунок звичайного тяжкопрацюючого робітника, якого завжди обдурювали.
Наслухавшись і набачившись таких речей, я прийшов до висновку, що і в Кремлі один другого дурять. Все побудоване на брехні і обмані. Бригадир дурить директора, той дурить вищого начальника, а той — ще вищого, що план перевиконано, і кожний знає, що всі обманюють. Але за те дрібні чи великі керівники мають добру посаду і стараються брехнею на ній втриматись.

У ПОШУКАХ РОБОТИ

На станції Ясиновата було два паровозних депо. Одне для пасажирських потягів, а друге – для товарових.
Я хотів на працю в одне із них, але не було гуртожитку, а мені потрібно було десь жити. На заводі можна було дістати місце в гуртожитку, але я не хотів працювати на заводських паровозах, але мав охоту і можливість дістати працю на головній залізниці НКШС (народний комісаріат шляхів сполучення).
Надивившися на всі ці злидні на Донбасі, і не радий був, що приїхав сюди. Не радий, що мене так тягнуло сюди, в цей веселий, але такий бідний Донбас. Розказували люди, що на заводі, де виробляють з кольорових металів різні інструменти чи деталі до якихось машин, робітники самі крадуть цей метал із заводу, а потім продають його на цей самий завод. І так триває безконечно.
Нарешті я вирішив їхати в Київ, бо тут мені не подобалось нічого. Як демобілізований червоноармієць, я мав добру нагоду знайти на залізниці працю там, де мені буде подобатись. Мав документи, що працював на паровозі помічником машиніста до армії і служив в залізничнім батальйоні, працюючи деякий час на паровозі. У воєннім білеті написано, що у воєнний час я є машиніст паровоза і водокачки. А звання мав молодший воєнтехнік, склад — молодший начальницький.
Брату Якову, як його звільнили з концтабору 1937 року, були видали паспорт, де було зазначено, що на Україні має право жити і працювати тільки на Донбасі. Мені всі ці люди дивувалися, що маю право їхати куди хочу. Попрощався з братом, з братовою та його друзями і виїхав з Макіївки.

ПІВДЕННО – ЗАХІДНА ЗАЛІЗНИЦЯ

Брат дав мені пару карбованців на дорогу, а квитком я не журився, бо мав — виписаний ще з Свердловська на Донбас, до Макіївки. Міг їхати десятки разів, причину умів знайти відразу. Як довго я є у військовій уніформі, то так довго міг їздити по цьому квитку.
З Ясиноватої до Києва провіряли чотири рази квиток. Деякий раз казав, що не в той бік сів на потяга, а деколи казав, що квиток вкрали. У Совєтськім Союзі зразу повірять, якщо сказати, що вкрали, а якщо сказати, що загубив, то ніхто не повірить.
В Києві пішов прямо в паровозне депо, там мені порадили йти в управління Південно-Західної залізниці. Віднайшовши це управління, мені порекомендували їхати в Жмеринку. Після цього я пішов у воєнкомат, щоб дістати щось. Пред’явив, що їду на Донбас, але вже немає ні копійки в мене, бо багато чекав на станціях, щоб прокомпостирувати квиток.Тут я одержав чотири карбованці та пайок хліба.
Приїхавши в Жмеринку за направленням від управління Південно-Західної залізниці, мене радо приймають на працю. Але немає гуртожитку, і радять мені їхати на станцію Гречани. Тут, у Жмеринці, був відділ паровозного депо. Гречани належали до цього відділу. Я одержав направлення і поїхав на станцію Гречани. Мені видали квиток і вже не було клопоту з ревізором.

ДЕПО ГРЕЧАНИ

В кінці лютого 1941 року я поступив на працю в депо Гречани помічником машиніста, а жив у гуртожитку, що був в пасажирськім вагоні, який стояв у тупику біля депо. Тут, у вагоні, я застав таких, що приїхали у відрядження з інших депо, бо тут почався великий рух на Західну Україну. І це депо мало багато паротягів, а станція Гречани була вузлова. До захоплення Західної України станція Гречани не мала великого значення.
Тут було декілька товарових малих паротягів, якими тягали потяги до Волочиська та Кам’янця-Подільського. Коли ж 1939 року совіти забрали Західну Україну, тоді відкрився великий рух на захід через Підволочиськ та Гусятин. Ці обидві станції були над річкою Збруч, яка була границею між Польщею та СРСР до 1939 року. Тепер сюди прибуло багато паротягів з Краснодарського паровозного депо (з Кубані) та з Київського депо, а також паровозна обслуга, бригади.
Самотні залізничники жили у пасажирськім вагоні, де кожний займав одне купе, а сімейні жили у товарових старих вагонах. Ці вагони стояли навколо депо.
Начальником паровозного депо Гречани був Червінцов, начальником приймання і звільнення — Рачинський, парторгом – Бліндер, комсоргом — Кулик. Паровозними інструкторами були Плаєр та Ліске. Депо Гречани обслуговувало чотири напрямки: Кам’янець-Подільський, Гусятин через Закупне, Тернопіль через Підволочиськ та Шепетівку, інколи потяги йшли до Жмеринки. В ці напрямки потяги доставлялись по графіку, які обслуговувало 30 паротягів. Крім цього на станціях Проскурів, Старокостянтинів, Ярмолинці і Волочиськ знаходились один або два потяги, з яких увесь час сортували та формували вагони, і всі вони належали до депо станції Гречани.

ЗАХІДНА УКРАЇНА

Мене призначили на великий потяг серії Эх-63 помічником машиніста. Машиністом був Харитон Саварчук, а кочегаром — Микола Херовський. Другим машиністом, що змінював, був Іван Гринчук, його помічником — Іван Дикий, обидва були з села Іванківці. Мій машиніст був з Волочиська і був дуже порядна та щира людина.
У першу поїздку я поїхав на Західну Україну вночі через Чорний Острів, Наркевичі, Війтівці, Волочиськ, Підволочиськ, Великі Бірки, Тернопіль. На Збручі потяг зупинило прикордонне НКВД, яке перевіряло документи на право переїзду в Західну Україну, а також вони обшукали паротяга. Кожний машиніст, помічник машиніста, кочегар і всі кондуктори мусіли мати пропуск переїзду в Західну Україну або з Західної — на Східну Україну. Такий документ видавало НКВД в Києві. Хто такого пропуску не мав, того висаджували на Збручі і ніякі виправдовування не допомагали.
Коли перший раз приїхав у Підволочиськ (за р. Збруч), хоч це було вночі, але людей було повно на станції. Я дуже здивувався, що всі люди були гарно вбрані та гарно виглядали. До цього часу я вважав, що найкраще виглядають люди в Совєтськім Союзі, бо нам завжди втовкмачували у голову, що найкраще люди живуть тільки в Совєтськім Союзі, а за границею, то є велика біда. І що там люди ходять голодні та в лахмітті.
На станціях у Західній Україні можна було дістати все, що душа забажає, навіть хліб, тоді як у Совєтськім Союзі в той час хліб видавали на талони. Вночі ми приїхали в Тернопіль, де стояли пару годин, чекаючи на потяга, який мали тягнути на Схід. Мій машиніст Харитон Саварчук вже бував пару разів тут, і він знав, де що-небудь можна дістати вночі. Він постукав в один дім недалеко від станції і сказав, хто він, і нам відчинили двері. Господар привітався з нами та запросив у будинок.
Він кликав нас “пани-товариші”, бо тут всі були пани, а в нас це слово було суворо каране. Коли я побачив все, що було запропоновано на продаж, то не міг повірити своїм очам, думав, що це мені привиджується. Тут було сало, яйці, масло, біла мука, цукор, різні матеріяли, і все це продавалося за погані совітські гроші. Я зразу подумав, що пан хворий на голову, бо за совєтські гроші він нічого не буде мати.

РІДНА СТОРОНА

Повертаючись назад за Збруч , енкаведисти знову дуже ретельно перешукували паротяга: пхали шомполами у вугілля на тендері, заглядали у вогонь в топку, хоч там і сам чорт не всидів би. Провіряли, чи немає чого в кишенях.
Тут всі на службі були з азіатських республік: узбеки, таджики, калмики та північні кацапи. Вони виконували службу дуже ретельно. Я не міг здогадатись, за чим вони так щиро шукають. Вони продуктів від нас не забирали, а все шукали за чимось. Пізніше мені машиніст тихенько сказав, що вони шукають націоналістичну літературу та зброю, і більше він мені нічого не хотів казати. Я нічого не міг зрозуміти, бо не знав, що являла собою Західна Україна аж до того часу, як її захопили совєти. Бо в Совєтськім Союзі ніколи не говорилося і не писалося про це.
У наступну поїздку поїхав на Кам’янець-Подільський, до моєї дорогої батьківщини, мого дорогого Поділля. Коли проїхав через Балин на Нігин, то мені заперло дух. Якраз був ранок і сходило сонце. Коли проїхав Нігин і побачив рідні Товтри, Кармалюкову гору і Збручевицю, то думав, що дістану інфаркт серця. Чомусь мені так стало тяжко, що я не міг стояти на ногах…
Дивився і згадалось, що це ті місця, де я бігав босий малим хлопчиною по тих горбах-горах. Тут моє рідне село. Воно починається від Кармалюкової гори і тягнеться широкою долиною понад річку аж недалеко до Кам’янця. Звідціля мене з моїми родичами вивезли силою, і оце де вже мене не носило, я знову в рідних місцях. Але я не виказував свої почуття наяву, бо якби взнали, що я є син куркуля і був висланий з України, то напевно мені не обійшлось би “насухо”.
Пройшло десять років від того часу, як нас вислали, а оце я їду на паровозі, і ніхто не мусить знати, що це я, Іван. Не маю права нікому признаватись, що мене причислили до “ворогів народу”.
Мені пішов 25-й рік, вже сидів у тюрмі, служив в армії, був безпритульним. І оце мене знову притаскало на рідне Поділля. Так, ніби якимось магнітом притягнуло мене аж з Далекого Сходу, щоб подивитися на ці рідні місця.
Мій машиніст та кочегар не запримітили мого хвилювання, бо вони знали, що я з Уралу. Я так казав для них, як мене питали, звідкіль я є.

КАМ’ЯНЕЦЬ

До Кам’янця приїхав хворий від великого зворушення. Сам не знав, чи від радощів, чи від смутку, бо ж малим хлопчиною мене відірвали від цього любого краю. І як тяжко мені довелось жити по великій совітській імперії. Але я вже є розумний і не боюсь нічого, бо пройшов велику життєву школу і знаю всього більше, як той, що вчився в університеті. Каже людська приповідка: “Хто не сидів у тюрмі і не служив в армії, той не є повний чоловік”. Або кажуть: “Біда всього научить, вона є найкращий учитель”.
У Кам’янці наш паротяг стояв три години. За той час я відвідав Новий план та Старе місто. Зі страхом дивився на тюрму, де я одержав першу науку життя. Пройшовся бульваром попри те місце, де я сидів в підвалі ГПУ, як мені було 15 років. Мені здавалось, що я не ходжу, але бігаю і безпечно, бо маю в кишені всі важливі документи, що я є помічником машиніста великого паротяга, демобілізований червоноармієць, який служив на Далекім Сході. І чомусь мені стало весело, забулось все. Зрадів, що я є. Доля призвичаїла мене до всього, я научився відгадувати все інстинктивно, мені не потрібно багато, щоб розпізнати людину. Я потребую тільки подивитись на неї і послухати, що вона говорить, ця людина, і відразу знаю, з ким маю діло.
У Кам’янці-Подільському я побачив, як позначені магазини та ресторани: одні для членів партії та комсомолу, інші – для міліції та НКВД. Якщо звичайний робітник чи селянин хотів би зайти в це місце, то йому на добре б не пройшло. Його просто б арештували.

НЕПЕРЕДБАЧУВАНИЙ АРЕШТ

Працюючи в депо Гречани, я у вільний від праці час завжди йшов у село або в місто Проскурів. Взнав, що з села Гречани вислали всіх мужчин, залишились тільки жінки та діти. Вони називали себе мазурами. Це таке: ні поляк, ні українець. Як я довідався пізніше, їхніх чоловіків, братів та синів – всіх до одного від 18 років до старого віку, вислали в Казахстан у 1938 році.
Місто Проскурів від станції Гречани за 3 кілометри. Всі місцеві жителі, які мали свої доми, були вислані десь, а в їхніх домах жили політруки, комісари, командний склад НКВД, міліції та інші совітські діячі, від яких аж кишіло в Проскурові.
Всі, хто працював у депо чи в іншій залізничній службі, то завжди сходились і пили пиво разом тут, на станції Гречани. Якось випиваючи пиво з товаришами, я сказав якійсь пролетарці, що продавала пиво, аби вона не дурила людей, а наливала повні бокали пива. Вона розсердилась за це і покликала залізничне НКВД. Вона скаржилась, що я її назвав жидівкою. Мене тоді арештували, бо за слово “жид” у той час давали два роки тюрми, з якою вже до кінця життя не розстанетесь. Треба казати єврей або товариш. Мені “пришили” справу і передали в суд. Він проходив тричі. Виручило мене те, що я приїхав працювати в депо Гречани аж з Уралу і не знав, що тут слово “жид” є образою, і дуже каюсь за це.
Було тодi так: бокал пива коштував 1 крб. i 10 копiйок, а в iншій тарі — 90 копiйок. I якщо ви купляєте пиво за 90 копiйок, то немає 10 копiйок здачi з карбованця. Причина — немає мiлких грошей. А коли ви купляєте пиво за 1 карбованець i 10 копiйок і даєте 2 карбованцi, то немає здачi 90 копiйок. Отже, вона дає вам пива тiльки на один карбованець, нібито вам робить ласку на 10 копiйок менше. Але наливає тiльки пiвбокала. Якщо це робиться кожний день, то трудно витримати, щоб не сказати правду у вiчi. Що я i зробив. Назвав її шахрайкою та iншими “чистими” словами.

ТОРГІВЛЯ ПО — СОВІТСЬКИ

Якщо часом селянин iз колгоспу домагається якоїсь правди при купiвлi чого-небудь, то йому вiдкрито казали, що йди в колгосп до роботи і не заважай тут, в мiстi. За увесь час мого життя в Совєтськiм Союзi я нiколи нiчого не купив в крамницi, але завжди купував на базарi. Чи то штани, чи сорочку, чи мило. До магазинiв завжди були дуже довгi черги, i нiколи не дiстанеш того, що хочеш. З магазинiв все йшло заднiми дверима для всяких спекулянтiв, якi мали зв’язки з тими, що торгували в магазинi.
На ярмарках цi спекулянти дерли з бiдного люду в двадцятеро бiльше, як воно варте було цього. Люди ходили як нiмi: нiхто нi до кого не говорив, кожний знав, що однієї ночi прийдуть i заберуть його, так як iнших, i слiд пропаде, де вiн дiвся. Так боялись Дзержинського, який був пострахом з своїм ЧК. Так було за Ягоди з його ГПУ. Так було за Єжова. I так стало при Берiї, з прославленими кровопивцями НКВД. Люди знали, що всi цi комiсари, якi завжди шукають за ворогами народу, є самi — найбiльшi вороги та убивцi. А перший з межи них то був Джугашвiлi-Сталiн.
Жалiтись або сказати слово правди було найбiльшим злочином проти совітської влади. За що-небудь пришивали “ворог народу” — i кінець.

ПРАВДА ПРО СОВІТСЬКО – ФІНЛЯНДСЬКУ ВІЙНУ

Коли була совітсько-фiнська вiйна, всi паровознi бригади одержували харчi на маршрут безплатно, бо тодi ми робили i жили на паровозах. Всi станцiї i тупики були забитi потягами. Безперестанку йшли потяги з мобiлiзованими червоноармiйцями, яких вiдправляли на так званий фiнський фронт.
Менi багато разiв траплялися випадки, коли червоноармієць, який втікав з того фронту, з плачем просився, щоб йому дозволили причепитись на тендерi паровоза, бо вiн залишив маленькi дiти, старi батьки та жiнку.
Розказували, що тих, яких везуть туди, то багато з них вимерзали. Не вистачало боєприпасів. Бувало так, що приходив потяг на фронт нібито з бойовими припасами, а насправді з горiлкою. Було так, що цiлi роти вимерзали, бо п’янi вояки засинали в снiгах.
Червоноармійці не мали чим стрiляти, скрiзь був хаос, з чого добре озброєнi фiни користали i відстрiлювали їх, як зайцiв. З совітського боку все було перемішане, на чероноармійців пхали загони НКВД, щоб примусити тих наступати на фiнiв. До гармат не було снарядів, а як були — то iншого калiбру. До гвинтiвок були набої, але вони не пiдходили до совітської гвинтiвки. Гранати були без запальникiв, i кидали ними, як камiнням, бо вони не розривались.
Як гонили воякiв у рукопашнi бої, то комiсари i полiтруки заставляли кричати: “За Сталiна!”, “За партiю!” Такі атаки призводили до масового винищення совітських військ. Доходило до того, що в деяких батальйонах залишилася, може, одна рота.
А оце хто залишився живий, то втiкав. Кого схоплювали, то розстрiлювали. Всi цi, що втiкали, мали обмороженi вуха, пальцi на руках i ногах.

ВИПАДКИ ШКІДНИЦТВА

Менi приходилось бачити такий випадок. Це було вже влiтку 40-го року. На станцiї Антонiни стояв довгий час ешелон з танками. В той час люди йшли з поля пiсля працi, несли на плечах свої iнструменти: вила, якими розкидали сiно чи гнiй. Один, що йшов позаду, набрав жменю пiску i вiдкрив буксу (мiсце між вагонами, де крутиться вiсь i куди заливають мазут) та всипав туди пiсок. Отже, якщо замiсть мазуту всипати пiсок, то ясно, що вiд цього вiсь нагрiється так, що з часом розплавиться. Цей колгоспiвський крiпак зробив так разiв шiсть i тодi дiгнав тих, що йшли впередi, переклав вила на друге плече, видув носа, i так, нiби нiчого вiн не знає. З цього менi стало зрозумiло, якi то люди ”лояльнi” до совітської влади. Пiсля цього проходив той, що заливає мазут у букси. Вiн пiсок полив мазутою, хоч йому було видно його, але вiн зробив своє.
Бачив інший красномовний випадок. У СРСР на великих станцiях тримають робітників, які під час зупинки потягу, проводять огляд вагонів і мають з собою молотки на довгiй ручцi, i ними стукають по опонах-бандажах колесiв, перевiряють, чи часом немає трiщини. Бо якщо бандаж пошкоджений, то вiд стуку молотка дає iнший звук. Отож, спостерігав за одним з таких обхідників: той виявив таке колесо і відразу вiдскочив вiд нього на два вагони вперед, а тодi знову почав стукати. Цей потяг був з амунiцiєю для армiї.

ВИСЕЛЕННЯ ЗАХІДНЯКІВ

Живучи i працюючи в депо Гречани, я почував себе дуже весело. Завжди вiльний час проводив у Проскуровi або йшов в яке-небудь село: Волошин, Iванкiвцi чи Гречани, де мав приятелiв. Багато країв бачив та переїздив, але для мене Подiлля було найкраще — i як їхав на Кам’янець, то це була для мене найкраща поїздка. Я не знав чому: чи того, що я тут народився, чи, можливо, воно, Подiлля, є найкраще за всi краї. На мою думку, воно так i є.
На Захiд завжди потяги були навантаженi збiжжям, яке йшло до Нiмеччини. На Захiдну Україну вiйська також завжди везли ”нацменiв” (так називали тих людей совітським жаргоном). Вони всi виходили iз вагонiв оправитися там, де потяг мав зупинку. Не дивились на те, чи була велика станцiя, чи мала. Зразу скидали штани i спорожнялися на очах у людей, якi були на станцiї. Пiзнiше ми мали наказ вiд диспетчера, що як потяг має зупинитися на станцiї, то ми зупинялись перед нею, i тодi всi висипали з вагонiв i оправлялися вздовж потяга. Через пiвгодини подавався довгий свист з паротяга, i люди заходили у вагони. При цьому на станцiї вже було сухо при зупинцi потяга.
А із Захiдної України, i завжди вночі, потяги були з людьми. Всi вiкна i дверi у вагонах були позабиванi наглухо. Нас суворо попередили: не вiдзиватися, якщо хтось щось говорив чи кричав.
Менi багато разiв приходилося чути, як люди просили, щоб сказати, де вони є. Коли вони чули, як хтось проходив біля вагона, то благали з плачем. Багато разiв я казав, де вони їдуть, i що багато часу пройде, поки їх довезуть до місця призначення.
Паровозна бригада завжди, знала чим завантажений потяг. Як потяг має спецiальне призначення, то це зазначено в маршрутi, який є на паровозi. Тодi на паротяг приходить один енкаведист, а другий — сидить на тендерi, з кулеметом. Я завжди в душi вiдчував жаль до цих нещасних людей i знав, що їх чекає нелегка доля.
Коли притягали потяг у Гусятин чи Тернопiль, то вiдчiпляли паротяга та заїжджали набрати води i почистити топку. Тодi черговий по станцiї повiдомляв нас: о котрiй годинi буде наш потяг, готовий рухатися далі на Схiд, та на якiй путi i якого призначення. До того часу ми, паровозна бригада, мусили поробити всi свої необхiднi справи i виїхати на контрольну путь. Звiдкiля вже випускають паротяга до потяга.

“МАХОРКОВІ” ВАГОНИ

Як совіти забрали Захiдну Україну, то там залiзничну лiнiю розширили, бо в Польщi вона була вужча. Багато вагонiв переклали на ширшi осi-колеса.
Жартома всi вагони колишньої Польщi називали “махорковi”. У маршрутах так i писалось: 35 нормальних вагонiв (тобто совітських) i 12 “махоркових” (бо якось треба було їх називати). Тодi і пiшла гуляти по всiй залiзницi ця назва. Чи то вагони, чи паротяги колишнього польського походження чи виробу називались “махорковi”. А пiшла ця назва вiд сигарет, якi були польського виробу.
Вздовж понад річкою Збруч були побудованi пiдземнi бункери. Коли вiдчепляли вагони на станцiях Вiйтiвцi чи Закупне, то це були боєприпаси для бункерiв. Їх не закрили, хоч границя посунулася аж до рiчки Сяну.
1940 року почали будувати другу колію вiд станцiї Гречани до станцiї Ярмолинцi. Бо до цього часу була тiльки одна лiнiя. Також зробили пряму лiнiю з Проскурова поза станцiєю Гречани. Так, що вже не потрiбно було потяговi, який їхав з Жмеринки на Кам’янець-Подiльський чи Гусятин, заїжджати в Гречани.

СОВІТСЬКІ ПОДАТКИ

За увесь час моєї роботи в депо Гречани не було спокою з рiзними податками. Як тiльки виплата грошей, а це рiдко бувало, бо завжди виплачували авансом (а причина була, що немає грошей у банку). Кожний раз при виплатi треба було давати: одноразове, подоходне, культзбiр, самообкладання, на оборону, подушне, на голодуючих за кордоном, на мiжнародних революцiонерiв, на свiтових пролетарiв та багато iнших всiляких шахрайств. Так що, як одержить робiтник грошi, то за ним суне цiла зграя всiляких жебракiв вiд совітських установ. А вiн старається, щоб якнайшвидше їх спекатися, бо спокою не дадуть, поки не розпустить всi грошi, а тодi каже: “Ідiть ви до бiсового батька, я не маю нiяких грошей, бо сам живу на позичених”. Але обов’язково треба було давати, якщо хочете, щоб на мiтингу про вас не говорили або не написали на стiнi, на чорнiй дошцi.
Крім цих зборів, обов’язково треба було пiдписатись на мiсячний заробiток на облiгацiю, яка називалася безпрограшний виграш. То означало до розумiння так: що на цю облiгацiю нiколи не виграєте i нiколи не програєте. Я мав на тисячу карбованцiв облiгацiй. У Проскуровi банк їх купляв i платив за сто карбованцiв десять. Так, що я за 1000 крб. взяв- 100 і був дуже радий, що збувся зайвих паперiв у кишенi.

ЕКОНОМІЯ ПО — СОВІТСЬКИ

У депо Гречани двi жiнки працювали кочегарами, якi перекидали по 12-14 тонн вугiлля — так само як мужчини за одну поїздку. Наприклад, вiд станцiї Гречани до станцiї Шепетiвка норма потяга — 1200 тонн. Щоб затягнути потяг у Шепетiвку i такий самий притягнути до станцiї Гречани, то потрiбно було спалити 14 тонн вугiлля. У той час вугілля було низькокалорiйне та ще до нього домiшували шлаку, щоб була економiя палива.
За тонну зекономленого палива платили нагороду. Машинiсту давали 24 крб., помiчнику машинiста — 18 крб. i кочегару — 12 крб. Але таку економію можна було зробити чисто совітським способом. Якщо будете часто випивати з черговим депо, то i у вас буде економiя. Він приймає паротяга, який приходить з поїздки i записує у маршрутний лист, скiльки залишилось вугiлля на тендерi. Потім йде з цим листом у контору i там рахівники пiдраховують, скiльки проїхав кiлометрiв паротяг та скiльки тонн вугілля було витрачено за період їзди. Тобто, все залежало від того, які цифри проставить черговий.
У депо Гречани так були доекономились, що вже не було вугiлля на складах для паротягiв. А на паперах була велика економiя палива. Цей звiт йшов в управлiння залiзницi, у вiддiл доставки вугiлля.
Деякi паровознi бригади дiставали велику нагороду за економiю палива, а насправді — все воно було спалене. Головний вiддiл розподiлу палива у Вiнницi не направляв вагонiв з вугiллям, бо бачили на паперах, що на складах є його досить i немає мiсця для розвантаження. На дiлi склади були порожнi, i паротяги стояли, чекаючи на паливо. Вийшло так, що начальника складiв вугiлля арештували. Вiн нiчого не був винен. Хто розумiв, чому так є, то нiчого не говорив.

ЗМІНА ПОМЕШКАННЯ

Весною 1941 року я залишив вагон i перейшов на приватну квартиру. Зробив це тому, що пару разiв, як я був у поїздцi на Захiдну Україну, то мiсце у вагонi, де я жив, завжди перешукувало залiзничне НКВД. Про це менi говорила прибиральниця цього вагона, яка була добрим моїм приятелем, бо я для неї завжди привозив щось iз продуктiв: сало, масло, муку та iнше. Вона менi повiдомила, щоб я нiяких книжок чи газет не привозив iз Захiдної України.
На приватнiй квартирi я не мав нiчого, крім лiжка, так само як у вагонi, але здавалось, що трохи заховався вiд казенщини, яка менi вже насточортiла, та мав думку, що буде скоро вiйна. Буваючи на Захiднiй Українi, в Гусятинi чи Тернополi, то вже мав там знайомих, якi працювали на станцiї. Вони жартома мiж собою говорили, що скоро цi великi товаришi — нiмцi i совіти — посваряться. Треба було догадуватись, про що цi люди говорили. Кожний з них мав за пазухою якусь книжечку i дарував, щоб прочитати, але назад не вiддавати, бо то не є його, але хтось йому дав, або каже, що знайшов. Оце i за цими книжками на Збручi обшукували паротяга та увесь потяг. Це була нацiоналiстична лiтература, якої совіти боялись, як якоїсь страшної хвороби, щоб не занести на Схiдну Україну.

РОЗБУДОВА ЗАЛІЗНИЦІ

Вiд молодого мого вiку потрiбно було навчитись не казати правду. Вже механiчно знав, що не можна того говорити, що голова думає.
Один раз мене дуже тяжко болiла голова, i якраз треба було їхати в поїздку. Я вирiшив пiти до доктора, який тут був на станцiї для залiзничникiв. Я замiсть того, щоб сказати, що мене болить голова, то пожалiвся, що мене дуже тяжко болить живiт. Доктор дав менi вiдразу велику ложку касторки та сказав йти скоро iз клiнiки. Звичайно, в моїм животi мало було чого-небудь, але i те вигнала касторка, а голова вiдболiла ще бiльше. Тодi я сам, на свiй язик і ображався, бо вирвалося пожалiтися раніше, як я подумав.
Весною 1941 року з Пiвденно-Захiдної залiзницi утворили двi залiзницi: Вiнницьку та власне Пiвденно-Захiдну. У березнi того ж року я здав iспит на машинiста. Це було можливо тiльки тодi, якщо помiчником машинiста проїздив 96 тисяч кiлометрiв.
У травнi я був у відрядженні на станцiї Кам’янець-Подiльський. У той час тут розбудовували великий так званий воєнстрой. Було збудовано кiлька запасних залiзничних лiнiй. Там розвантажувалися вiйська та воєнматерiяли, а порожнi вагони заганяли пiд склади, де навантажували в них збiжжя та iншi продукти. I швидко забирали вагони, формували потяги i вiдправляли, щоб було мiсце для інших прибуваючих вагонiв. У червнi було закінчено будівництво мосту через Днiстер у Бессарабiю, яку совіти вiдiбрали вiд Румунiї. До цього його не було, i залiзниця закiнчувалася в Кам’янцi-Подiльському. У червні, коли розпочалася нiмецько-совітська вiйна, цей мiст було підірвано.

ВТІКАЧІ

Я повернувся в Гречани з паротягом i поїхав на Гусятин. Завжди, як приїжджали в Захiдну Україну, то мiсцевi люди питали: “Що у вас чувати, пане-товаришу? Як живете?” Ми брехали, що живемо дуже добре, все маємо, тiльки хочемо купити у вас пару пудiв муки чи кiлограм сала, чи десяток яєць. Бо не маємо що їсти, а все інше — то дуже добре.
Західняки говорили, що скоро прийдуть нiмцi до нас, а совітський режим пропаде. Ми навiть боялися чути, що це вони таке говорили.
Коли приєднали Захiдну Україну, то багато західняків добровiльно виїжджали на роботу в Донбас. А коли спробували совітського життя, то втiкали, продаючи останню сорочку чи жакетку. І чiпляючись до потяга, добиралися до свого краю. Їх виловлювало залiзничне НКВД i відправляло в тюрми.
У Проскуровi, на Олександрiвськiй вулицi, була тюрма, в якiй сидiло дуже багато таких втікачів. Я про це знав вiд мого товариша Федора Шафрана. Вiн був старшим у тюрмi, і ми, часто разом випиваючи, про це говорили. Вiн розказував, що тих людей, які втiкають з Донбасу, судила “двiйка”. Їм без всякого слідства давали кожному шiсть мiсяцiв тюрми, з якої не було ніяких шансів вийти на волю.

СОВІТСЬКА ДИСЦИПЛІНА

Весною 1941 року вийшов закон Верховного Совєта, головою якого був Калiнiн, а секретарем — Горкiн, де наказувалося, що спiзнення на п’ять хвилин до працi карається тюрмою на три мiсяцi або примусовою працею. Це також судила “двiйка”. Це за першим разом, а за другим разом — то давали рiк тюрми.
Було так: сьогоднi ви спiзнились на роботу, відразу викликалася “двiйка”, яка знаходилась при НКВД чи мiлiцiї, i вам зачитували вирок. За те, що ви запiзнились до працi на п’ять чи бiльше хвилин, ви є засудженi на три мiсяцi примусової працi. І нiякі виправдання, і ніякі скарги не могли допомогти.
У СРСР жiнки були зрiвнянi нарiвнi з чоловiками i мусiли виконувати всю працю так само, як i чоловiки. На фабриках i заводах всiх, хто виконував норму працi, називали ударниками або стахановцями, мiж ними були i жiнки. Бувало, що годинами не було працi, але кожний робiтник мав виконати норму. Хто цього не виконував, такого називали ледарем та неробою і записували на чорну дошку.
На залiзницях тих, хто працював на паровозах та перевиконував норму працi, а це проїзд в кiлометрах, без затримки паровоза на ремонт, називали кривоносівцями. Петро Кривонiс працював машинiстом на Пiвденно-Донецькiй залiзницi i мав дуже великий проїзд на своїм паротязi без заїзду в депо та ремонту.

ПОЧАТОК ВІЙНИ

Останнiми мiсяцями перед початком вiйни 1941 року людей з сiм’ями вербували добровiльно їхати на Далекий Схiд. Це була добра iдея, бо той край є багатий, а людей було мало там. Бiда була в тiм, що вагони з людьми та худобою і птицею, які мали їхати на Схід, застряли в тупиках на станцiях i не мали нiякої допомоги. Мучилася худоба, для якої не було вдосталь кормів та води. Були такi, що залишали своїх тварин у вагоні, а самі повертались у своє село.
Всi станцiї були запрудженi потягами, i першiсть проїзду завжди мали вiйськовi потяги, а бiднi селяни, що добровiльно зголосились їхати на поселення на Далекий Схiд, мучились, i на це ніхто не звертав нiякої уваги (так вони i залишились на станцiях до початку вiйни).
Я мав друга Iвана Андрусенка родом з Краснодара на Кубанi. Вiн працював слюсарем у депо. У недiлю 22 червня 1941 року ми вийшли з їдальнi та почули вiд людей, що вибухнула вiйна мiж Нiмеччиною та Совєтським Союзом. Менi здавалось це неправдою, але в душі защеміло: було і радісно, і водночас страшно.
Декілька недiль перед цим я чув, що цього року мусить бути вiйна, а також було видно, що робилось на залiзницях. Завжди потяги йшли на Захiдну Україну з танками, з гарматами та вiйськом. Рiк перед цим всiм, хто був демобiлiзований з армiї i був в запасi, обмiнювали воєнні бiлети. Менi також, обмiняли в Проскурiвському воєнкоматi. Всi робiтники, якi працювали на залiзничному транспортi, не пiдлягали мобiлiзацiї. Отже, я залишився на своїй праці, коли вибухнула вiйна.

ПРАВДИВЕ ПЕКЛО

З перших днiв вiйни почалася евакуацiя iз Захiдної України сiмей НКВД, різних командирiв, полiтрукiв, комiсарів та інших пролетарiв. На залiзницях творилось правдиве пекло. Всi станцiї були забитi потягами з цими совітськими діячами, які намагались якнайшвидше втекти перед наступаючими нiмцями.
Треба було добу їхати вiд однієї станцiї до іншої. Кожний начальник давав свої накази, які нiхто не виконував через велику панiку, яка панувала на залізниці. Ситуацiя була така, що не кожний, хто втiкав, розумiв, що коїться на залiзницях. Бо не можна було обминути анi потяга, що був попереду, анi не було права проїжджати закритий семафор, бо за це в Совєтськiм Союзi давали 10 рокiв тюряги. Кожний машинiст строго дотримувався цього залiзничного правила-закону.
Одного разу перед станцiєю Чорний Острiв на паротяг зійшов якийсь енкаведист та наказував, щоб негайно їхати. Машинiст йому пояснював, що не має права проїжджати закритий семафор, а той матюкається в Христа Бога та наказує: ”Проезжай! Тут война, а он смотрит на какой-то семафор”. Йому продовжує доказувати машинiст, що попереду на станцiї немає мiсця для потяга i тому закритий семафор, i тому не поїде. Тодi цей дикун з НКВД витягнув револьвер i застрелив цього машинiста, кажучи: “Ти что, ждьош нємцєв”. За мирного часу був хаос на залiзницях, а оце тепер, при воєннiм становищі, то й поготів.
Полiтруки, парторги, комсорги — всi брехали, що совітські війська б’ють нiмцiв на їхнiй територiї. Люди цьому не вiрили, бо за Сталiна i за цю прокляту владу нiхто не думав воювати, а кожний чекав на нiмцiв.

ВОЄННІ БУДНІ ЗАЛІЗНИЦІ

Я поїхав з потягом, навантаженим танками та гарматами, на Вiнницю через Жмеринку. З Вiнницi наш потяг направили на Козятин, з Козятина на Бердичiв, а потім на Шепетiвку. Приїхавши в Шепетiвку, ми потребували чотири години вiдпочинку, бо вже три днi не сходили з паротяга. Диспетчер дозволив нам вiдпочити. Як тiльки ми зайши в дiм, де вiдпочивають паровознi бригади, то через пiвгодини нас викликали знову i наказали тягнути той самий потяг, що ми притягнули сюди. Не було нiякого оправдання, а за вiдказ ми пiдлягали воєнному трибуналу.
Нiмецькi лiтаки бомбили станцiю Шепетiвку та спалили вагонно-будiвельне депо. З Шепетiвки ми поїхали на Старокостянтинiв. А звiдти по новiй лiнiї поїхали на Калинiвку через Хмiльник. Там ми стояли та дивилися на хаос, що робився навколо станцiї.
Їсти було що, бо люди забивали в колгоспах свинi, худобу, рiзну птицю, i ми мали вдосталь різних продуктiв. Всю худобу з колгоспiв гонили табунами на Схiд поки хто хотiв, а пiзнiше її залишали. І хто скiльки хотiв, то брав для себе. Бо нiякого контролю не було. Начальство повтiкало, а звичайнi колгоспники робили, що хотiли.
З Калинiвки наш потяг знову направили на Старокостянтинiв, а тодi на Шепетiвку. З Шепетiвки ми поїхали на Бердичiв, а звідти на Вiнницю, а з Вiнницi ми притягли потяг у Жмеринку.

ВІДСТУП ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ

У Жмеринці все було порозбиване бомбами. Вiйська відступали без всякого командування. Переповнені вагони з раненими, яких вiдправляли на Схiд, не мали нiякої медичної допомоги. Чути було їхній стогін та благання, щоб дали води чи їжi, бо вже по кiлька днiв нiхто за ними не наглядав. З вагонiв несло страшним смородом, бо тяжкопораненi не мали нiяких медичних бандажiв, і рани в спекотну пору року роз’ятрувалися.
З Жмеринки наш потяг призначили тягнути на фронт. До Деражнi ми їхали 30 годин. З Деражнi до Проскурова залізничне полотно було сильно пошкоджене. Нiмецькi лiтаки кидали бомби безперестанку на залiзницю та мости. Сапери вiдразу ремонтували залiзницю та мости, i поїзди йшли знову. Поки ми стояли на станцiї, менi довелось бачити, як червоноармiйцi нишпорили по вагонах, щоб дiстати що-небудь поїсти чи випити. Один з них був вилiз на цистерну, в якiй, напевно, знаходився спирт, i вiдкрив люка, щоб глянути, чи там щось є. Не бачачи нiчого, почав кричати до тих, що були біля цистерни: ”Нє вiдать нiчего”. Йому хтось крикнув: ”Зажгi спiчку” (щоб побачити, чи є щось в цистернi). Як цей вояк послухав наказу i запалив сiрник, то пролунав потужний вибух. Не стало ані його, анi цистерни.
До Проскурова ми приїхали вночі. Тут не було мiсця анi пройти, анi проїхати. Кругом були босі, обдерті та голодні червоноармiйцi. Телефонний зв’язок був відсутній. Всi ці нещасні вояки відступали на Схiд. Вони нарiкали, що не доставляють амунiцiї i немає боєприпасів. А коли доставляли снаряди, то вони були iншого калiбру. До тяжких гармат доставляли набої, якi були до легких гармат, а до легких гармат привозили набої, якi були до тяжких. У танковi частини приходили бомби, якi мали бути доставленi для лiтакiв. На аеродроми доставляли набої для мiнометiв. У цьому бардаку кожний звинувачував усiх, i кожний думав, щоб якнайшвидше вирватися з цього пекла.
У Проскуровi ми заявили диспетчеровi, що будемо гасити паротяга, бо вже обмаль вугiлля. Але якщо вiн пустить нас до станцiї Гречани набрати вугiлля, то нам його вистачить, щоб доїхати туди, бо маємо повний котел пари та ще пару лопат вугiлля. Так i сталося. Ми з Проскурова доїхали до Гречан i застали, що вже всi сиділи у вагонах для евакуацiї. Вся станцiя була забита жiнками та дiтьми рiзного начальства, що втiкали iз Захiдної України та з Кам’янця-Подiльського.
На Схiд потягiв не пускали, бо назустріч (Захiд) йшли потяги з боєприпасами та вiйськом. Трудно було зрозумiти, що робилось, бо на Захiд везли в потягах червоноармiйцiв, а iз Заходу всi втiкали пiшки і без нiчого.
Ми з своїм паротягом добралися пiд депо, але вже вугiлля не набирали, бо був наказ залишити паротяги, якi були з поїздами. Все начальство депо на чолi з начальником Червiнцевим сіли в один потяг i вiд’їхали в сторону Красилова.

СУБ’ЄКТИВНІ РОЗДУМИ

Я з депо глухими стежками подався до своєї квартири, куди всього декілька недiль, як перейшов жити. Її господинею була жiнка-мазурка, чоловiк якої був висланий, а сама вона жила з дiвчиною. Я платив її за квартиру тижнево та давав вугiлля для палива, яке менi належалось вiд депо. Якраз менi добре пригодилась ця квартира, бо той вагон, в якому я жив раніше, то його забрали.
Чому виник скрiзь в армiї такий хаос при початку вiйни? В моєму розумінні це тому, що після всіх чисток та вишукування ворогів народу всіх знаючих і славних командирів було знищено Сталіним та його поплічниками: Ягодою, Єжовим, Берією та Вишинським. Всі головні місця в армії були зайняті всякими пройдисвітами-пролетарями, які ніякого військового вишколу не мали, а тільки за рахунок партійного квитка мали право бути чим хотіли. Вони вміли робити діла тільки язиком, бо були добрі брехуни. Під час сталінщини, хто добре вмів брехати, то йому був доступ скрізь. Пропаганда і брехня були найважливіші для армії.
Совіти мали всього досить для армії, бо тільки все й робилось на озброєння. Але не було розумних командирів, бо їх всіх винищив Сталін. Якщо б совітський уряд менше дбав про Сталіна та партію, а більше дбав про розумних людей, то цього хаосу не було б, і німці з своїм нацизмом не прийшли б на Україну.

ЗУСТРІЧ З НІМЦЯМИ

Тут, де я жив, до цієї господині посходилося багато сусідів. Одні говорили, що німці вже зайняли Проскурів і що ми вже є позаду фронту. Інші говорили, що ще йдуть бої на Збручі. Навколо лунали вибухи — це совітські спецзагони висаджували у повітря мости, будинки, в яких були совітські установи, паротяги, які стояли під депо, а також приміщення депо та залізницю, різні склади з усяким добром.
Якось на ранок ми взнали, що німці вже пройшли Гречани та Проскурів. Мені було дуже цікаво побачити депо та залізницю після відступу спеціальних загонів, що мали залишити за собою тільки руїни. Я пішов на станцію, до якої було пару сот метрів. На станції все було зруйноване: депо, склади, паротяги. Кільканадцять убитих червоноармійців лежали між вагонами та на платформах. Коли я повертався з депо, то взяв з собою скляний бутель керосину, щоб було чим палити в примусі, який моя господиня використовувала для приготування їжі.
Коли я вийшов за станцію, то натрапив на німецьких солдатів, які їхали мотоциклами. Вони націлились на мене автоматами та почали щось герготати, чого я не розумів. Я дав їм понюхати бутель. Вони мене обшукали та зняли з голови кашкет, подивились, чи я не обстрижений. Бо всіх, хто служив у Червоній армії, стригли під машинку. І якщо такий з обстриженою головою попадав до німців, то його брали в полон. Після цього вони сіли у мотоцикли і поїхали. А я вперше побачив, як виглядали німці. Я повернувся з керосином до квартири та розповів, як виглядає станція та депо та що бачив німців, які мені нічого не зробили. Після цього всі сусіди почали виходити з своїх квартир та йшли дивитись навкруги.

СТАНЦІЯ ПІСЛЯ ВІДСТУПУ СОВІТІВ

На станції залишилось багато потягів з пораненими, які просили допомоги. Серед них було багато тяжкопоранених. Вони залишилися без всякої медичної опіки. Я почав носити воду для них та покликав ще кілька людей, які чим могли, тим допомагали. Деякі тяжкопоранені мали при собі револьвери і робили самогубство, бо не могли витримувати мучення. Всі поранені лежали на голих нарах у товарових вагонах. Німецькі солдати не звертали на це ніякої уваги.
Пізніше місцеві люди почали відкривати вагони та витягати всіляке добро: велосипеди, машинки до шиття, мисливські рушниці, всілякі матеріяли на убрання та взуття. Це все було повантажене у вагони із магазинів, де обслуговувалися працівники НКВД. Бо для звичайного робочого народу такого в крамницях не продавали. Це все почали розтягати місцеві мазури та носити до своїх хат. Зразу все робилося дуже делікатно, помалу, а пізніше почали без оглядки тягнути все підряд, що було у вагонах та на складах станції.
Залишились тільки поранені у вагонах, від яких несло смородом. Я просив місцевих людей, які мали свої доми, щоб взяли по одному пораненому до себе. Люди говорили, що німці розстрілюють тих, хто перетримує червоноармійців у себе. Я знав кілька таких, що взяли до себе деяких поранених. Це були люди з села Волошин, яке було недалеко від станції.

ПІХОТОЮ ДО КАМ’ЯНЦЯ

Тут, в Гречанах, я здибав чоловіка родом із Кам’янця-Подільського, з передмістя Баланівка, на прізвище Григевич. Він працював у Кам’янці в обласній управі. Під час бомбардування Кам’янця його жінку вбило, а він евакуювався разом з управою. А оце тут, на станції Гречани, прийшов кінець його відступові.
Одного дня, як вже пройшов фронт, ми пішли з ним у Проскурів і побачили повно німецького війська. Ми походили по місту, і ніхто із німців нас не зачіпав. Ми хотіли дізнатися, яким способом можна добратися в Кам’янець. Нам стало відомо, що той, хто має необстрижену голову, то може йти куди хоче, де вже є німці.
Ті, які якимось чином вийшли з проскурівської тюрми і мали обстрижені голови, то їх німецькі солдати затримували та долучали до полонених червоноармійців, і в’язні разом з ними тепер мали однакову долю.
Удвох з Григевичем вирішили йти піхотою до Кам’янця. Транспорту не було ніякого, крім тих німецьких постачальників, що сунули на Схід за фронтом. По дорозі на Ярмолинці ми бачили багато забитих людей та коней, але трупи ніхто не закопував, і вони вже були розкладені. Перед Ярмолинцями, на воєнному полігоні побачили силу-силенну бомб. Коли ми пройшли повз ці воєнні склади та казарми, то задумали трохи відпочити. Вийшли на горб, присіли та стали приглядатись. Навколо було багато німецьких військ. Коли ми сиділи та курили і про щось говорили, я раптом почув, як щось кілька разів просвистіло мені біля самого вуха. Не встиг я отямитись, як моя торбина біля мене підскочила. Аж тоді я здогадався, що німці стріляли по нас. Ми моментально зсунулися в рів біля дороги і нишком подались, ховаючись від них. Для німців ми, напевно, виглядали, як якісь спостерігачі, і вони, певно, залюбки почали стріляти по нас. Своєю стрільбою німці тільки пошкодили в моїй торбині нові сандалії.
По дорозі навпроти нас безконечним потоком сунулись на схід німецькі вантажні авто та війська. Скрізь були поналіплювані оголошення, щоб люди вночі не ходили. А на будовах писалося, що це є власність німецького війська. Перед Дунаєвцями почалось смеркати, і ми вирішили заночувати десь поблизу. Села ніякого не було видно. Ми знайшли якусь скирту соломи за якихось півкілометра від дороги і рішили туди дійти. Там бовванів ще якийсь колгоспівський будинок. Коли підійшли ближче, то побачили, що то була звичайна стодола. Навколо нікого не було. Ми полягали спати. Дуже добре не спалося, бо прислухалися, щоб часом не нагрянули німці та не порозстрілювали нас. Як тільки розвиднілося, ми знову рушили в дорогу.
Через годину були вже в Дунаївцях. Тут застали багато мадярського війська, а також багато людей, які відступали, а тепер поверталися назад. Мадяри нікого не випускали з селища. Всіх обшукували та відбирали в кого що було: годинники, персні, інші речі, які їм подобались. У мене відібрали сандалії, хоч один був пошкоджений та сорочку, які знаходилися в торбині. Я показував на ногах свої старі мешти та просив, щоб залишили мені сандалії. Але нічого не допомогло.
З великими труднощами нам вдалося вийти з селища, показуючи мадярам на якусь будову та говорячи, що то наш дім. Вони нам повірили і таким способом ми відв’язались від них.

ПЕРЕД МІСТОМ

Дійшли до Шатави, а тут знову мадяри зупиняли та обшукували всіх підряд і забирали, що хотіли. У нас не було що брати, і ми скоро пройшли. Деяких людей мадяри забирали з собою, і ми не знали куди і для чого.
Мені тут пригадалося, як я ще малим хлопцем разом з татом приходив сюди на ярмарок. Звідси є п’ять кілометрів від мого рідного села, якщо йти через Гуменецький ліс. Вийшовши із Шатави, нас знову зупинили перед лісом. Це місце колись славилось бандитами, бо тут завжди грабували тих, що їхали балагулами [критий дорожній віз. – Прим. ред.]. Це була одинадцята верства шосейної дороги від Кам’янця — Подільського в Проскурів і центр лісу, який починався з-під Кам’янця. Про це бандитське місце знала вся навколишня округа.
Коли всіх, хто йшов, обшукували, то Григевич сказав мені, що колись тут так само Антон Дрібниця з своїми бандитами обшукував всіх, кого хотів, а тепер ці мадяри роблять так само. Цей Антон Дрібниця був родом із мого села. Я його добре пам’ятав. Його розстріляли в 1927 році. Він був грабіжник та вбивця. Він навіть замурував своїх батьків та молодшого брата. І оце тут ми про нього заговорили. Я не допитував Григевича, чому йому мадяри не подобались, бо я вважав, що хто воює проти совітів, то є наш визволитель. Але Григевич — ні.
Ми пройшли Гуменецький ліс і зійшли в долину до села Гуменець, де протікає річка Мікша. Ми попрощались, він подався на Кам’янець, і йому ще треба було йти 7 кілометрів.

МОЄ СЕЛО

Я повернув направо, де мене відразу зупинила жінка та почала розпитувати, хто я є та куди йду. Це була дружина Василя Стефанюка та моя родичка — дочка татової сестри. Вона запросила мене до хати та вгостила чаркою горілки та їжею. Я взнав, що мої сестри є в селі вдома, але без чоловіків. Бо двоє були вислані, а одного забрали в армію. Мені було не в терпець і я спішив, щоб якнайскоріше зустрітись з однією із сестер. Подякував за гостину і пішов.
Мої сестри жили аж у протилежнім кінці села. Насамперед я пішов до сестри Олі, яка була замужем за Іваном Холодюком. Сестра дуже зраділа, що я прийшов, та післала свого малого сина дати знати сестрам Параскевії та Франці. Через годину була вже повна хата родичів. Дуже дивувались, що я приїжджав з паровозом у Кам’янець і бував тут часто, але ніколи нікому не показувався. А ті, з ким працював, то знали мене як кацапа з Уралу. Говорили про все, та ніхто не знав, що буде далі.

ЗА КРОК ВІД СМЕРТІ

Через кілька днів я пішов у Кам’янець і побачив там багато наліплених всяких оголошень. Серед них були гасла: “Хай живе Степен Бандера!”, “Хай живе самостійна соборна Україна!”, “Хай живе Гітлер — визволитель від більшовизму!”.
По Шевченківській вулиці мадяри хапали всіх мужчин і забирали на стадіон ім.Балицького. Схопили і мене. Ніхто нічого не знав і не розумів, чому це вони роблять. Всіх людей, що приводили на стадіон, вистроювали в один ряд. Тоді прийшов якийсь військовий начальник та почав всіх нас, що тут були зігнані, рахувати. Кожного десятого забирали у закрите вантажне авто. Біля мене якраз стояв десятий, якого зразу витягли з лінії і запхали в авто.
Я зразу думав, що це вибирають десь для військової служби чи що? Але коли вже грузовики від’їхали із тими, що були десятими, то тоді перекладач оголосив, що вчора в Старому місті було вбито двох мадярів. І оце нас як заручників сюди позганяли, а кожного десятого мають розстріляти сьогодні. Як випустили із стадіона, то я вже не цікавився більше нічим, а подався в своє село.

У КАМ’ЯНЕЦЬКИХ ТЮРМАХ

На другий день я та моєї сестри син Степан пішли в місто, бо не мали в селі нічого до діла. Не думав, що кожний день буде це саме: кожного десятого будуть вибирати та розстрілювати. Коли ми проходили повз Шевченківський театр [ нині Міський будинок культури. – Прим. ред.], то нас зупинили солдати та наказали йти з ними, показуючи руками. Нас привели в приміщення, де знаходилося ГПУ-НКВД (у цій будові я сидів, як мені було 15 років). Як нас завели в цю катівню, то неможливо було дихати від смороду розложених трупів. Це були в’язні, яких постріляли та попалили при втечі енкаведисти. Нам видали маски і заставили виносити трупи в двір та вкидати їх у грузовики.
Ми мали нагоду бачити, як виглядала ця катівня. Там були зроблені спеціальні камери для мучення людей. Це було тісне бетонне приміщення на повний зріст людини, куди її закривали на тривалий час. І тільки дірка була зроблена вверху і ніякого освітлення та простору рухатись не було. Якраз, як та мумія єгипетська в труні. І це було придумане якимись бестіями для живої людини. Не знаю, як довго людина могла вижити в такім положенні.
Наносившись розстріляних трупів, мадяри-солдати відпустили нас і дозволили подивитись, як виглядала ця катівня. З вулиці нічого не видно, тільки гарний будинок та вивіска з написом — НКВД. А в дворі стояла ця катівня без вікон, і вхід до неї був з підвалу сусіднього дому. Коли дивився на ці секретні місця, де мучили невинних людей якісь бестії, то мені стало моторошно. І це все було вироблене не для кримінальників, а якраз для безвинних селян, яких мучили справжні злочинці — більшовики-пролетарі, які тоді заправляли людським життям. А головним заправилом був людожер – Джугашвілі-Сталін.
У Старому місті в архієрейських палатах також була тюрма. Інші люди бачили такі самі мученицькі камери. Також у Старій фортеці розміщувалася ще одна тюрма НКВД, де тримали в’язнів, яких при відступі всіх знищили.
На другий місяць після втечі червоних бандитів місцеві люди почали виносити трупи закатованих з тюрем, з подальшим їх перепохованням. І ці, хто це робив, то також застосовували протигази-маски. До цієї праці залучали багато жидів.

ВАРВАРСТВО БІЛЬШОВИКІВ

Навпроти Старої тюрми, про яку я вже згадував, був дуже гарний цвинтар з 16-го століття. Там було багато мармурових пам’ятників та дві церкви: православна і католицька. Цей цвинтар розібрали, церкви повалили, всі гроби порозкидували, а з надгробних плит повикладали міські хідники та поробили з мармуру сходи і стіни у різних партійних установах. Варварство чинила спеціальна бригада НКВД. Вона, крім іншого, вишукувала тут цінності.
За причину знищення цього прекрасного історичного цвинтаря було, що нібито мали будувати аеродром. Проте нічого там не будували, а міщани пасли тут свої кози. У той час на цім кладовищі знайшли мощі графа Потоцького і забрали до музею, де тримали напоказ в скляній труні. Цікаво, що поруч з цим кладовищем, у бік річки Смотрич, було старе жидівське окописько і його не зачепили. Воно мало навколо огорожу, щоб туди не заходила худоба.
Про більшовицьку мораль свідчить і такий факт. Коли совіти втікали від наступаючих німецьких армій, то залишили в бункерах замкнених своїх вояків. Ці бункери були понабудовані понад річку Збруч. Прилегла до них територія була замінована. Німецьке військо обійшло цю місцевість, а червоноармійці померли мученицькою смертю. Вилізти з бункера було неможливо через те, що залізобетонні двері були замкнені ззовні. Місцеві люди знали, що там були червоноармійці, але нічим не могли їм зарадити. Були випадки, що міни вибухали, і було поранено декілька людей.

ВИБОРИ АДМІНІСТРАЦІЇ

У моїм селі вибирали голову села та голову колгоспу. Головою села вибрали неграмотного Олександра Бригадира, бо він знав трохи говорити по-мадярськи (у Першу світову війну був у полоні в них). А головою колгоспу вибрали Івана Мазура. Також вибирали охорону безпеки. Її очолив малограмотний Григорій Гуменюк.
Я, не маючи нічого до діла, ходив кожний день в Кам’янець. У той час сюди прийшли групи українських націоналістів із Західної України. Вони мали свою штаб-квартиру, яка звалась ”Українська Січ”. Їхнє завдання було будувати українську державу, яку проголосили в Львові 30 червня 1941 року. Ми з племінником зайшли в цю установу та хотіли записатись в Січ. Нам дали анкети, які ми заповнили, що добровільно вступаємо в цю організацію. Вказали, хто ми та чому хочемо вступити сюди. Ми написали, що наших батьків, як і нас, переслідував більшовицький режим, тому зобов’язуємось щиро служити українській національній справі. Нам сказали зайти до них на другий день. Коли ми прийшли на другий день, то нам відповіли, що нас не прийняли, не вказуючи причини. Наступного дня ми ще раз вирішили зайти туди та взнати причину, чому нас не прийняли. Але там вже того бюро не було, як і тих людей, що ми їх бачили. Пізніше ми взнали, що німці це бюро закрили, а цих людей десь забрали.
З приходом німців була організована українська поліція та міська і районна ради. Я брав участь, як вибирали голосуванням на базарній площі голову району. Кандидатами тоді були якісь професори та доктори, їх прізвища зачитували з високої трибуни, а люди підніманням рук голосували. Головою району було обрано Буланого – адвоката за фахом, а головою міста — Радзієвського.
По селах і містечках вибирали правління та поліцію. Поліція носила на рукавах жовто-блакитні пов’язки з тризубом та написом ”Служба охорони порядку”. Німецьким головою району був Граун чи Гравне. Керівниками української поліції міста і району були Гальчевський, Розумовський, Козинець та Погорецький.

НІМЕЦЬКІ ПОРЯДКИ

Восени мої брати Яків та Петро прийшли в село. Яків був мобілізований в Червону армію, але попав в полон до німців. Йому вдалось втекти і оце прийшов у село. Брат Петро перебував на Буковині. Йому вдалось добратись туди тоді, як совіти відібрали її від румунів. Він там возив кіно по селах, а при відступі совітів йому вдалося від них відчепитись. І оце також прийшов у своє село. Оце вперше за одинадцять років ми зібрались всі троє, в ріднім селі.
Нас місцеве населення вибрало до служби охорони порядку. Яків і Петро служили в Кам’янці, а я у своєму селі. Все виглядало дуже національно: люди відчули полегшу життя після більшовицької тиранії.
Недовго ця полегша тривала, бо весною 1942 року почалось таке життя, яке було за совітської влади. Німці почали накладати на села великі податки. Всі національні відзнаки було заборонено вживати в публічних місцях. Почали забирати людей на працю до Німеччини. Перед цим всіх зганяли реєструватися: хто з якого року народження, а після вимагали від кожного села людей, скільки їм хотілося. І це треба було виконувати без всякого виправдання.
Німці розстрілювали за найменшу провину. Я в них розчарувався, бо побачив, що вони чинять якраз так само, як чинили совіти. З національної служби безпеки почали робити “шуцманів”. Станицю з назвою ”Служба охорони порядку” перейменували на ”Шуцман шафт ваху”. Відзнаки на рукавах з тризубом на жовто-блакитній пов’язці заборонили носити, а замість них видали нові німецькі, на яких був номер та назва ”шуцман”.

КРАХ НАДІЙ

Мадярські війська вибралися з Кам’янця, скрізь по всіх установах запанували німці. Тюрми знову заповнилися людьми, які ще мучилися від совітської влади. А спершу, як прийшли німці та мадяри, то їх радо вітали як визволителів. Всі надії на краще життя та національну свободу розвіялися, як дим.
Люди не розуміли німецької мови, а все начальство мало якихось перекладачів, що не розуміли української мови. І вони перекладали якому-небудь німакові те, що їм було до вподоби. І перекладач був певний, що німець вірить йому, а не українцеві, що прийшов з скаргою чи з якимось проханням.
Були події, що люди поверталися в свої села, де в них було відібрано хати та господарства, і надіялись, що німець їм допоможе повернути втрачене. І якщо чоловік чи жінка казали німцеві про це, то німець наказував викинути людину за двері, бо перекладачі робили все на шкоду. Наприклад, перекладач казав, що цей чоловік домагається, щоб йому дали дім (при цьому не вказуючи, що це власний дім прохача). Тоді ця людина, що надіялась на німців, розчаровувалася в них.

ЖОРСТОКІСТЬ ФАШИСТІВ

Всіх тих, хто здавався в полон, фашисти тримали в таборах та морили голодом, щоб усі вимерли. Якщо хтось кидав за огорожу яку-небудь їжу, то німецькі охоронці розтоптували її чобітьми. Полонених мучили, поки ті не вмирали голодною смертю.
Начальника Гуменецької служби охорони порядку викликали до жандармерії в Кам’янець. Там його добре побили і на його місце прислали якогось нового Даниленка. Він по-українськи не вмів говорити, а тільки по-російськи. Пізніше ми взнали, що він був лейтенантом Червоної армії.
До Гуменецької станиці належали такі села: Вербка, Привороття, Колубаївці, Боришківці, Безнісківці [з 1966 р. — Абрикосівка – Прим. ред.], Корчівка, Слобідка Гуменецька та Мукша Колубаєвецька [з 1946 р. – Лисогірка – Прим. ред.].
У Гуменцях, у хаті Желіховського поселився німець Донер, який мав назву професії ”ландслендер”. Він був начальником сіл, що належали до Гуменецької станиці. Він контролював, щоб всі податки, які накладали на ці села, були впору виконані. Він також стежив за тим, щоб якомога більше людей було забрано на працю до Німеччини. У нього була перекладачка, яка нічого не розуміла по-українськи чи російськи, але завжди з цим Донером їздила бричкою та перекладала всі справи для нього на власний розсуд.

БЕЗПРОСВІТНЕ ЖИТТЯ

Колгоспи залишилися так само, як за совітів. Для німців це було дуже добре, бо легше брати з однієї комори, як з багатьох. Знаю одне село, де були розпустили колгосп, і все, що було, роздали порівну людям. Це було село Княжпіль. Всі люди були дуже раді і почали заможно жити, бо працювали кожний для себе. Німці більше такого не дозволяли робити ніде.
Скрізь же люди жили погано. Вони ходили на роботу та діставали за працю дуже мізерну платню. Жили з того, що мали з присадибних городів.
Скрізь писалося, що все є власністю німецької армії. Вночі невільно було ходити: від заходу до сходу сонця. За найменші порушення німці нещадно карали: забирали до тюрми, відправляли на роботу до Німеччини, а то й розстрілювали.
Люди гнали самогон, п’янствували. Німці за це не журились і проти цього не було ніякої кари. Для всіх людей було байдуже, що буде далі. Тільки боялись, щоб знову не прийшли більшовики.

СПИСОК РЕПРЕСОВАНИХ

У той час, як я жив у своєму селі Гуменці, то я записав всіх тих, які були вислані або розстріляні до приходу німецької армії в 1941 році [у нижче поданому списку наводяться також прізвища гуменчан, які були репресовані в період 1945-1952 роках. – Прим. ред.]. Першими з мого села були вислані мої батьки, родичі, брати і я з ними.
1. Марунчак Олександр Семенович (тато)
2. Марунчак Марія Панасівна (мама)
3. Марунчак Юстин Олександрович (брат)
4. Марунчак Яків Олександрович (брат)
5. Марунчак Іван Олександрович (це я)
6. Марунчак Петро Олександрович (брат)
7. Марунчак Франка Олександрівна (сестра)
8. Марунчак Надія (братова, з роду – Микитюк, дружина брата Юстина)
9. Марунчак Тарас Якович (швагер)
10. Марунчак Параска Олександрівна
11. Марунчак Степан Тарасович
12. Марунчак Олександр Тарасович
13.Марунчак Ганна Тарасівна
14. Марунчак Олена Тарасівна
15. Марунчак Макар Іванович (рідня)
16. Матвійчук “Петриха”
17. Матвійчук Дмитро
18. Матвійчук Ганна
19. Матвійчук Франка
20. Афіцький Арсеній Григорович
21. Афіцький Мартин Антонович
22. Афіцька Галина Михайлівна
23. Афіцький Микола Мартинович
24. Афіцький Гнат Іванович
25. Афіцька Євгена Павлівна
26. Афіцький Омелян Петрович
27. Боднарчук Андрій Ілліч
28. Боднарчук Павло Ілліч
29. Боднарчук Петро Павлович
30. Блажко Михайло Якович
31. Вапничний Микола Андрійович
32. Вапнична Ганна Михайлівна
33. Віняр Роман Олександрович
34. Главацький Володимир Степанович
35. Главацька Марцеліна Михайлівна
36. Громотюк Танас Арсенійович
37. Гужальський Юліан Антонович
38. Гужальська Аделія Карлівна
39. Гужальський Кароль Юліанович
40. Гужальська Станіслава Юліанівна
41. Гужальський Адольф Юліанович
42. Гужальський Іван Юліанович
43. Гужальський Броніслав Юліанович
44. Гужальська Олександра Юліанівна
45. Гуменюк Клим Антонович
46. Гуцол Микола Корнійович
47. Гриневіч Пилип Леонтійович
48. Гриневіч Розалія Антонівна
49. Гриневіч Юзеф Пилипович
50. Гриневіч Ніна Пилипівна
51. Данчук Феодосій Олександрович
52. Дембіцький Іван Михайлович
53. Дембіцька Аделія Михайлівна
54. Дембіцький Казимір Іванович
55. Дембіцький Віктор Іванович
56. Дембіцький Йосип Михайлович
57. Дембіцька Катерина Йосипівна
58. Долецький Юзеф
59. Долецька Мотря
60. Желіховський Йосип Іванович
61. Желіховська Антоніна Пилипівна
62. Желіховський Микола Іванович
63. Желіховська Олександра Михайлівна
64. Желіховський Йосип Миколайович
65. Завальський Андрій Миколайович
66. Загороднюк Яків Павлович
67. Зюбрицький Йосип з дружиною
68. Зюбрицький Василь Степанович
69. Зюбрицька Катерина Карлівна
70. Зюбрицька Валентина Василівна
71. Ільницький Григорій Пилипович
72. Ільницький Михайло Пилипович
73. Ільницька Дарія Савівна
74. Ільницький Василь Михайлович
75. Ільницький Володимир Михайлович
76. Ільницький Іван Михайлович
77. Качинський Михайло Антонович
78. Комарніцький Антон Пилипович
79. Комарніцька Антоніна Іванівна
80. Комарніцький Володимир Антонович
81. Кучер Тихон Григорович
82. Кшемінський Адам Іванович
83. Кшемінська Марцеліна Францівна
84. Кшемінська Яніна Адамівна
85. Кшемінська Аделія Адамівна
86. Кшемінський Іпполіт Адамович
87. Кшемінський Бенедикт Адамович
88. Кшемінський Анатолій Адамович
89. Кшемінський Казимір Адамович
90. Кшемінський Доменік Іванович
92. Кшемінський Юзеф Антонович
93. Кшемінська Юзефа
94. Кшемінський Тадеуш Юзефович
95. Кшемінський Болеслав Юзефович
96. Кшемінська Філіпа Юзефівна
97. Кшемінська Емілія Юзефівна
98. Кшемінська Юзефа Юзефівна
99. Кшемінський Альберт Іванович
100. Кшемінський Станіслав Антонович
101. Кшемінська Тетяна Макарівна
102. Кшемінський Сигізмунд Іванович
103. Кшемінська Ярина Костянтинівна
104. Кшемінська Розалія Сигизмундівна
105. Кшемінська Катерина Сигизмундівна
106. Кшемінський Вільгельм Сигизмундович
107. Кшемінський Віктор Карлович
108. Кшемінська Надія Володимирівна
109. Кшемінський Володимир Вікторович
110. Кшемінська Броніслава Вікторівна
111. Кшемінська Розалія Вікторівна
112. Левицький Михайло Йосипович
113. Левицька Марія Людвігівна
114. Левицька Галина Михайлівна
115. Луцький Василь Олександрович
116. Мостовий Семен Васильович
117. Муращок Микола Федорович
118. Муращок Степан Миколайович
119. Муращок Юлія Миколаївна
120. Муращок Ольга Миколаївна
121. Матвійчук Іван Ілліч
122. Осіпчук Іван Олександрович
123. Остапович Йосип Михайлович
124. Пазюк Антон Герасимович
125. Пилуйко Андрій
126. Пилуйко Климентій Йосипович
127. Пліський Михайло Миколайович
128. Пліський Михайло Антонович
129. Пліська Юзефа
130. Пліська Галина Михайлівна
131. Пліський Олександр Михайлович
132. Пліський Микола Антонович
133. Пліська Ганна Іванівна
134. Пліський Михайло Миколайович
135. Пліська Надія Миколаївна
136. Пліська Катерина Миколаївна
137. Пліська Галина Миколаївна
138. Пліська Ганна Миколаївна
139. Пліський Петро Миколайович
140. Пліська Марія Миколаївна
141. Пліський Іван Миколайович
142. Попель Гнат Іпполітович
143. Попель Франц Миколайович
144. Попель Марія Миколаївна
145. Попель Тадеуш Францович
146. Попель Антоніна Францівна
147. Попель Емілія Францівна
148. Попель Казимір Францович
149. Попель Степан Іванович
150. Попель Юзефа Антонівна
151. Попель Юстина Антонівна
152. Попель Фросина Іванівна
153. Попель Герман Андрійович
154. Попель Броніслава Іванівна
155. Попель Інна Германівна
156. Пятковський Антон Йосипович
157. Пятковська Катерина Юліанівна
158. Решетевський Степан Якович
159. Решетевська Катерина Павлівна
160. Росецький
161. Сінкевич Микола Гнатович
162. Сінкевич Ванда Яківна
163. Сінкевич Казимір Миколайович
164. Сінкевич Євгена Миколаївна
165. Сінкевич Михайло Прокопович
166. Сінкевич Ірина Францівна
167. Сінкевич Іван Михайлович
168. Сінкевич Броніслав Миколайович
169. Сінкевич Ганна Іванівна
170. Сінкевич Людвіг Францович
171. Сінкевич Аделія Броніславівна
172. Слободян Микола Васильович
173. Сов’як Омелян Петрович
174. Сов’як Іван Омелянович
175. Сов’як Никифір Андрійович
176. Стахів Василь Юстинович
177. Стефанюк Яків Павлович
178. Стефанюк Йосип Федорович
179. Сциборовський Йосип Іванович
180. Сциборовська Лідія Юліанівна
181. Сциборовська Катерина Йосипівна
182. Сциборовська Фелікса Йосипівна
183. Сциборовський Антон Йосипович
184. Фіалковський Мартин Онуфрійович
185. Фіалковська Ганна Онуфріївна
186. Фіалковський Іван
187. Фіалковська Ганна Мартинівна
188. Фурманчук Юхим Степанович
189. Фурманчук Віктор Федорович
190. Хицюк Пилип Михайлович
191. Ціхоцький Станіслав Денисович
192. Ціхоцька Розалія Антонівна
193. Ціхоцький Тадеуш Станіславович
194. Ціхоцький Юліан Станіславович
195. Ціхоцька Ядвіга Станіславівна
196. Шатковський Яків Іванович
197. Юрчук Іван Максимович
198. Юрковський Григорій Володимирович
199. Юрковська Ганна Володимирівна

Моє село Гуменці мало 360 дворів перед колективізацією. На початок війни залишилось тільки 301 двір.

ВСЕ ЯК ЗА СОВІТІВ

Скрізь по німецьких установах повлізали ті, які були чиновниками і за совітів (всілякі перекладачі, діловоди тощо). А тепер вони стали совітськими агентами при німцях. Почались з’являтися всякі провокатори, якими місцеве населення не цікавилось. Але якщо хтось доносив німцям про таких, то перекладач так перекладав, що німець карав того, хто приніс які-небудь новини про цих провокаторів. І вийшло так, що знову всі головні справи опинились в руках совітських агентів. Я зорієнтувався в цій справі дуже скоро, і тільки придивлявся на дурних німців, що вони карають найліпших своїх приятелів.
Начальником Кам’янець-Подільської жандармерії був оберлейтенант Райх. 1942 року вся поліція примушена була приймати присягу. Всіх загнали до театру ім.Шевченка і заставили присягати перед оберлейтенантом Райхом. Ніхто не знав, що то означало та присяга. Він щось гарчав по-німецьки, а тоді всі, як телята, рикали те саме. Після присяги сміялися, доказуючи, що і Сталінові присягалися та чекали, щоб його чорти забрали якнайскоріше з цього світу.
На села почали присилати так, як за совітів, всяких голів сільрад та колгоспів. А тих, що місцеві люди вибрали, їх німці забирали кудись. Все тепер вирішувалося в районі. По селах робилось якраз так, як за совітів. Невільно було молотити в млині без дозволу голови сільради, а також не можна було різати свиней чи худобу, бо за це дуже карали. Голова сільради, який-небудь чужинець, робив усе, щоб було зле для людей.
Над цілою Україною стояв рейхскомісар Кох, так, як за совітів Хрущов. І ніякої різниці між ними не було для людей. Хіба тільки така, що Хрущов мав свого зверхника в Москві — Сталіна, а Кох у Берліні – Гітлера.

ЗНОВУ НА ПАРОТЯГУ

1943 року Гуменецьку станицю поліції перевели в село Княжпіль. Це було 6 кілометрів від Гуменець. Цього ж року змінився начальник кам’янецької жандармерії. Замість Райха став гауптман Якоб.
Мені з великими труднощами вдалося відчепитися від цієї служби. Я почав знову працювати на паровозі в Кам’янці. Роботи не було багато, бо тільки подавали вагони до складів та формували потяги, які тоді забирали та тягнули до Німеччини. Всі жиди в Кам’янці сиділи в гетто, яких було два в Кам’янці. Одне знаходилося біля станції, де за совітів були казарми прикордонників, а друге – в місті.
1943 року розстріляли командирів української поліції Гальчевського, Розумовського та Погорецького. Погорецького німець застрелив на бульварі, як вів його до тюрми. Гальчевського та Розумовського перед стратою дуже тяжко били. Вони були щирими і добрими українцями, і разом з тим дуже поважними людьми.
Після українських командирів поліції на їх місце прибули якісь невідомі типи, яких ніхто із місцевого населення не знав: колишній капітан Червоної армії Залога (можливо, Залогін) та лейтенант Кузнєцов. З усього вже було видно, що вони є підіслані і виконують роботу для совітів, а німцям — на шкоду. Почався час, що ніхто нічого не міг зрозуміти. Німці винищували тих, що їм люди довіряли, а на їх місця ставили всяких незнаних типів.
У 1943 році справляли день народження Гітлера. Всі німці, які були в Кам’янці, і поліція брали участь на службі, яку відправляв єпископ Дамаскін на площі, де колись був великий собор (про якого я вже згадував). У відправі також брали участь багато різних духовників.
Німці так само, як і совіти, тримали границю на Збручі. Західна Україна належала до генерал-губернаторства, а східна – до рейхскомісаріату. Ніякі новини із Західної України не надходили легальним шляхом. І трудно було знати, що робиться там, як і зрештою по всій Україні.

ПАРТИЗАНИ

У Кам’янці виходила одна газета раз у тиждень – “Подолянин”. Її редактором був Іван Корбутяк. Про українські національні справи і почуття не писалося, а тільки те, що подавали німці.
Про новини із Західної України дізнавався від працівників депо станції Гречани, які туди їздили. Ми знали, що німці позаарештовували всіх національних провідників – Степана Бандеру, Ярослава Стецька та інших.
Головна штаб-квартира рейхскомісара Коха була у Луцьку, на Волині. Також у Луцьку був Центральний банк України. Гроші, випущені цим банком, називались карбованці і були виписані на двох мовах — українській і німецькій.
1943 року на північнім Поділлі, в лісах біля Закупного, Германівки та Гусятина з’явились українські націоналістичні партизани. Були тут також і комуністичні партизани. Націоналісти бились як з німцями, так і з червоними партизанами, яких перекидали через лінію фронту. Червоні вишукували тих, хто залишився при втечі більшовиків, і скоро наводили зв’язок з ними, після чого творились ще більші банди, які провокували місцеве населення проти націоналістичних повстанців. Більшовицька пропаганда все зло звалювала на націоналістів- бандерівців, які прийшли із Західної України. Направду, все зло творили всякі ковпаківці, які вбивали всіх, хто був проти більшовиків.
Націоналістичні повстанські загони орудували під командою Тараса Чупринки [псевдо Романа Шухевича, Головного Командира Української Повстанської Армії. – Прим. ред.]. Вони розповсюджували листівки та інформували людей, за що вони борються. Мені довелося бачити цих повстанців між Закупним і селом Германівка, що над річкою Збруч. Також було чути, що такі самі повстанські загони діяли на Волині та Поділлі.
Населення було збаламучене: не розуміло, що коїлося. Люди боялись одного — щоб знову не повернулися совіти. Вони знали тільки те, що як повернеться сталінський режим, то буде в сто разів гірше. В партизани йшли ті, що втікали з німецького полону, або ті, що втікали з Німеччини, які були туди забрані примусово на працю. Вихід був такий: або їхати до німецького табору, або йти в ліс, або вступити в поліцію, до якої приймали всіх, аби тільки мав руки, ноги та очі.

ВТІКАЧІ З НІМЕЧЧИНИ

У Кам’янці, в колишніх архієрейських палатах, де була совітська тимчасова тюрма, зробили збірний табір для тих, кого схоплювали з навколишніх сіл і тримали тимчасово. А тоді вивозили до Німеччини.
Мені пригадувався час, як нас у 1930 році таким самим потягом везли на Урал. Тепер везуть до Німеччини. Тільки й різниці: совіти вивозили дітей, старших і хворих, а німці вибирали тільки молодих та здорових. З архієрейських палат цих молодих людей гонили на станцію Кам’янець-Подільський, вантажили у товарові вагони і відправляли на невільнечу працю.
Працюючи на паровозі, мені довелося бачити все це нещастя людське. Направду, я нічого не міг зрозуміти. До війни бачив та допомагав тим, що втікали із заслання і просились причепитися до потяга. Пізніше бачив тих, що втікали з фінського фронту. Також бачив тих, що повірили совітській брехні і їхали на Донбас із Західної України, а тоді втікали та просились, щоб якось причепитись на тендері паровоза і добратися в свою місцевість. Тепер знову робиться те саме, бо втікають з Німеччини. Вдень втікачі десь переховувались, а вночі приходили на станцію і з плачем просились, щоб допомогти під’їхати трохи. Я мав почуття жалю до цих людей, що втікають, бо й сам колись втікав із заслання. Доля мені судила так, що як я виріс, то довелось працювати на паровозі. І саме тут можна було найбільше знати про рух і дії цих нещасних людей, які втікали. Сумно було дивитись на те, що робилось. Але що ж поробиш?

“ШУЦМАНИ” ПРОТИ УПА

Я думаю, що кожна людина має право охороняти чи зберігати своє життя всілякими засобами, чи всілякими здібностями. Отже, як кому виходить. Багато було таких випадків: тих людей, які служили в українській службі безпеки, німці потім заставляли перейти у створювані ними “шуцбатальйони” і гонили їх виловлювати партизанів. Але ці самі люди дуже часто переходили до партизан. По селах почали шастати малі банди, які буцімто відступали на захід, бо наближався фронт, а насправді вони винищували всіх патріотично настроєних людей, про котрих знали від місцевих провокаторів. Отже, настав час, що ні сюди і ні туди.
1943 року кілька сот “шуцманів” повантажили на військові автомобілі та завезли в ліси під командою капітана Залоги і його заступника Кузнєцова. Це було між Закупним, Гусятином та Германівкою. “Шуцманам” говорили, що тут є більшовицькі партизани. Направду, це були націоналістичні відділи УПА. Залога і Кузнєцов, обидва колишні службовці Червоної армії, і тепер служили більшовикам. Їм ніхто нічого не міг зробити, бо начальником кам’янецької жандармерії був гауптман Якоб, який, напевно, знався з ними, і вони разом винищували всіх немилих їм керівників.
Ці хлопці, що побували в цих лісах, розказували, що капітан Залога хвалився, як він випадково знайшов совєтську медаль, на однім боці якої було написано “За боевые заслуги”, а на іншому — ”Партизан Отечественной войны”. Ніхто навіть підкови не знайшов, а він медаль знайшов.

СКІЗЬ БІЛЬШОВИКИ

Вся кам’янецька жандармерія була обплутана більшовиками. Ці “шуцмани” ні з ким не воювали, а їх тільки інколи кидали прочісувати ліси, де одному з них міною відірвало ноги. Він був родом із Старої Ушиці. Звався Андрухович. З села Оринин начальник поліції був застрелений в потилицю під час прочісування лісу, буцімто якийсь партизан застрелив його. Направду, багато людей знали і казали, що це зробив комсомолець, який був великим товаришем капітана Залоги.
Начальником поліції в Княжполі замість Даниленка став Щенський, родом з Довжка. Там, недалеко від села Супрунківці, було вбито одного українця Волощанського, родом з села Пожарниця [у 1967 р. це село включили до села Броварі. – Прим. ред.]. Багато його родичів були вислані або розстріляні совітською владою, і він голосив, що повишукує всіх більшовицьких провокаторів з навколишніх сіл, за що і поплатився життям.
У Кам’янці аж кишіло від всіляких військових загонів. Тут були і власовці, і калмицькі, і узбецькі, і татарські воєнні загони. Всі вони здались в полон до німців, і тепер з них знову зробили вояків. Одні з них були переодіті в стару німецьку уніформу, інші – в литовську та австрійську. “Шуцмани” носили стару одежу, що в Німеччині вживали кондуктори трамваїв та потягів. У Кам’янці всі правдиві патріоти були усунуті, а на їх місце поставили нікому незнаних типів. І якщо хтось хотів докопатися до правди, то за ним і слід пропадав.

НЕВІДОМІ

1943 року на Різдвяні свята я був на хрестинах у сестриного сина Степана. Він хрестив другого сина Антона. Було багато гостей та родичів, ми забавлялись допізна. На учту прийшли два незнаних типи та сказали, що вони втікають від більшовиків, бо вже наближається фронт. А самі вони начебто родом із-за Дніпра, де вже знову є совєтська влада. Їх вгостили випивкою та їжею. Я почав співати протибільшовицькі пісні та всіляко погано називав совітів. Пізно вночі я та мій брат Яків пішли додому, а Степанів сусід і тих два типи ще залишилися. Десь о першій годині ночі один з гостей Григорій Хаб’юк прибіг до мене, де я жив, та сказав, що як всі розійшлися із хрестин, то один із тих незнаних витягнув револьвер та вистрілив два рази в те місце, де я сидів. Приказуючи, що це мало бути для того бандерівця (тобто для мене), але що я заскоро пішов. Я скоро одівся, взяв свого револьвера, якого завжди тримав під подушкою, і прибіг до Степана.
Він мені розповів це саме та показав дві діри у стіні, де я пару годин назад сидів. Ми почали шукати за ними, але надаремне. Вони пішли в ліс і там щезли. Я в той час ніякого зв’язку з бандерівціми не мав. І про них мало хто знав у селі. А як знав, то хіба тільки від мене, бо я про них знав ще перед приходом німців, бо доставляв потяги в Західну Укрїну.
Люди не знали нічого, що робиться на фронті. Ні в кого не було радіо. Я як працівник залізниці завжди бачив та чув від людей, що коїться, і як приходив у село, то приносив новини.

НАБЛИЖЕННЯ ФРОНТУ

Досить того, що зі Сходу віяло смертю і голодом, то ще наступала комуна, одіта та нагодована Америкою. Мій брат Яків та я договорились втікати на Захід, як буде наближатися фронт. Брат Петро в той час служив на Волині, в “шуцбатальйоні”, і останній раз ми чули від нього, що його забрали до Німеччини, бо дуже багато з його батальйону втікали до партизанів у ліс. Ми з Яковом намовляли Степана, щоб приготувався з нами втікати. Він мав у той час двоє дітей та старого дідуся, що при нім жив.
1943 року наша сестра Оля померла і залишила двох синів при старій бабі. Її чоловік був забраний в армію, і про нього нічого не було чути.
В останній раз брат Петро приїжджав, як померла сестра Оля. Він розказував, що в той час діялося на Волині і Поліссі. Там аж кишіло від совітських партизанів, яких вночі скидали на парашутах з літаків. Проти них билось все тамтешнє населення під командою українських націоналістів.

ЗНОВУ В ПУТЬ

У березні 1944 року я працював на станції Кам’янець-Подільський. У цей час я вже добре знав, що наближаються більшовики, і треба знову збиратися в дорогу. Та ще невідому. Дуже мені був великий жаль покидати рідне Поділля. Але я, напевне, в такий лихий час народився, що увесь час треба жити по чужих краях.
21 березня 1944 року ми з братом Яковом зготувались. Взяли пару коней та воза з Гуменецького колгоспу. Повантажили все, що було для нас потрібне: харчі та деяку одежу. Останню ніч не спали, п’янствували із своїми ближніми. У мене на той час була дружина Ніна та донька-немовля (Анастасія 9 місяців).
Ранком 22-го березня брат послав свою дочку Віру до Степана, щоб сказати йому, щоб він залишив усе та втікав з нами. Він не погодився, бо жалів за своєю сім’єю. Ми цього ранку виїхали з Гуменець до Кам’янця. У той час червоні вже заволоділи Проскуровим і наближалися до Кам’янця.
Залишати рідне село мені було дуже жаль, думаючи, чому така кара впала на мене та на мій рідний край. Отямившись, я зрозумів: що мені призначено, те має бути.
Всі дороги забиті відступаючими німецькими військами. Неможливо було пройти, а не те, щоб проїхати. Ми поїхали польовими дорогами, де також важко було рухатися, бо тисячі людей втікали на возах разом зі своєю худобою.
Німці гнали тисячі полонених, а тих полонених, хто не міг рухатись, то вони добивали. Також німці гнали поперед себе тисячі різних тварин: корів, овець, коней. Важко було собі уявити, де це все могло розміститися. Здавалося, що наближається кінець світу.

БІЛЯ ДНІСТРА

Переночувавши у Кам’янці, 23 березня ми з братом з нього виїхали. Їхати було дуже важко. Аж на другий день добралися до Жванця над Дністром. Все узбережжя Дністра було забите народом та німецьким військом. Через Дністер був зроблений понтонний міст. Добратися до мосту, та ще з возом і кіньми, то потрібно було б, напевно, чекати цілий місяць, якщо таким рухом відбувалася б подорож.
У першу чергу пропускали поранених німецьких солдатів, які лежали безпомічними на возах, а також всіляке німецьке начальство, що втікало з різним награбованим добром.
Цього дня з’явились совєтські танки та почали обстрілювати відступаючих. Часу на роздуми не було. Випрягши коней і відпустивши їх, взяли з собою найнеобхідніші речі та харчі, силою пробились поміж натовп людей та військо, і таким чином добрались до мосту. Він вже в двох місцях був пошкоджений, автомобілі та вози провалювались у воду, бо ззаду напирав натовп. Зчинився хаос і паніка. Совіти безконечно стріляли по мосту і снаряди розривалися по обох його боках.

НА БУКОВИНСЬКІЙ ЗЕМЛІ

Якось нам вдалося перескочити через пошкоджені місця мосту і добратися на другий берег Дністра. Якраз в той час пролунало кілька вибухів по середині мосту і він був зруйнований до решти. Все, що було на мості, полетіло у воду. Увесь рух припинився. Совєтські танки вели безперервний обстріл. Стояв неймовірний крик жінок і дітей, бо вибухами вбивало всіх людей, які скупчилися понад берег ріки.
Багато людей почали перепливати Дністер: хто верхом на конях, а хто без них. Деяким вдавалося перепливти, а деяким – ні. Коли ми добирались до Хотина під гору, то було видно все, що робилось над Дністром. Багато було поранених, які не могли розраховувати на якусь допомогу.
Нас догнав молодий хлопець, який їхав верхи на коневі тільки в спідній білизні і говорив, що його друг був забитий у воді та поплив за течією. По нас всіх, хто вже був на другім боці ріки і добирався до Хотина, безконечно стріляли совіти: як з танків, так і з гармат.
Люди в Хотині викопували ями та ховались там, бо постійно вибухали снаряди. Йти було дуже тяжко, бо якраз розтав сніг і стояла вода з болотом. Так само на цім боці Дністра всі дороги були запруджені всіляким транспортом та людьми. Почувши, що червоні вже в Галичині, ми з братом подалися на південь. Інакше ми ризикували потрапити до рук більшовиків.

У ЧЕРНІВЦЯХ

Першого дня ми пройшли півдороги між Хотином і Чернівцями. Пізно вночі ми побачили світло в якійсь хатині і вирішили перебути ніч подальше від головної дороги. Коли ми підійшли до хати, то побачили жінку середнього віку, яка ніби чекала на нас. Вона запросила нас в господу. Ми їй сказали, що втікаємо від комуністів. Вона взяла зі стола бутилку з чимось на вигляд, як горівка та ще настояна на якомусь зіллі, налила в склянки і подала нам, щоб ми пили. Каже: “Випийте це і не бійтесь нічого, нігде вас не схоплять ці від кого ви втікаєте, і нічого з вами не станеться”. Потім вона нас випровадила за двері і сказала, що чекає ще на гостей цієї ночі.
Коли ми відійшли, нам було дуже легко і весело. Ми йшли цілу ніч, не відчуваючи втоми. І на ранок прийшли в Чернівці — столицю Буковини.
Якраз в цей час запалили нафтові цистерни на залізничній станції. Потяги вже не ходили. Всі евакуювалися. Тут ми побачили німців-солдатів, які їхали на коровах. Також бачили, як розстрілювали полонених, бо не було можливості їх гнати далі, а залишати в живих не хотіли.

НА СІРЕТ

З Чернівців ми пішли до румунського міста Сірет. По дорозі ми зайшли до однієї хати та попросили, щоб в нас купили ті речі, які ми таскали на плечах з собою. Я мав запасні штани та сорочку. Одержав за це 300 румунських леїв.
Пізніше ми зайшли до винарні. Ніякого господаря вже не було, а хто заходив, то пив чи брав з собою вина, скільки хотів. Ми випили добре та ще взяли з собою декілька бутилок. Тут ми провели трохи часу і пустились дальше в дорогу. На шляху здибались люди, які відступали з Харківської та Сумської областей. Вони вже рік митарствували по селах та шляхах і жили циганським способом. Були вже і такі, що народились в дорозі на возі. Ніхто нічого не знав, де що діється.
Для нас подорож була легкою, і ми обганяли тих, що їхали возами, бо мали з собою мало речей в торбах, які несли на плечах. Це ми проходили прекрасну українську Буковину, яка до війни була під румунською окупацією.

У ПРОТИЛЕЖНІ БОКИ

Однієї ночі ми попросились на ніч до одного старого чоловіка. Ми були мокрі, бо попали під дощ. Він пропалив в лежанці та дозволив сушитись. У хаті ми застали ще одного гостя, який втікав з німецького полону у протилежний бік та добивався до більшовиків.
Ми всі троє грілись та сушились і розмовляли. Ми з братом розказували, яке то “солодке” життя під совітами та що ми пережили. Цей чоловік розказував, що три роки перебував у полоні, і німці ганяли полонених з місця на місце. А оце вже гнати не стало куди, то почали розстрілювати. І ось тоді, як вони копали ями для себе, він та, можливо, ще хтось здійснили втечу. Так він попав до цієї хати, і ми здибались. Як-то каже приповідка: ” Зустрілися друзі по нещастю”.
Коли ми прокинулися вранці, то нашого сусіда по нічлігу вже не було. Господар хати сказав, що той вночі потихенько вийшов з хати та й подався кудись.
Тут ми побачили, як люди бідно жили під румунами та як їх тяжко переслідували. Вони не мали нічого, крім їжі з мамалиги та соломи на ліжку. Якраз так само, як в нас під совітами. Навіть тютюну румуни не дозволяли вирощувати на своєму городі. Цей господар хати смоктав люльку, в котрій палив сірку вугликом із дерева. І так смоктав оцю отруту замість тютюну. Ми мали з собою тютюн та й вгостили його, а він казав, що вже дуже, дуже давно не курив правдивого тютюну. Ми щиро подякували за нічліг і подались знову в дорогу через річку Прут.

РУМУНІЯ. ВІДЛЮДНИК ТА ЕСЕСІВЦІ

Ще мені пригадався випадок, як ми надибали хатину в лісі, коли вийшли із Сірету в напрямку Сучави. Була глупа ніч, і побачивши світло, ми звернули з дороги у напрямку хижини. Підійшли, постукали у вікно. До нас вийшов чоловік і, не питаючи нічого запросив до господи. Ми зайшли та побачили двох есесівців.
Господар почав розказувати, що йому 86 років, а ці солдати заховались у нього, бо не хочуть більше воювати і відступати з німецькою армією. Дід нас прийняв дуже радо. Він називав себе русином.
Німці не розуміли, що він нам розказував, а дивились на нас та лупали очима. Дід добре знав наші краї, бо багато років служив в австрійській армії для цісара і в Першій світовій війні воював за нього. Але як постарівся, то став нікому не потрібний. Він збудував у лісі цю хатинку і доживає віку сам. Родини у нього немає ніякої. Літом збирає різні ягоди, гриби та зілля і сушить їх на зиму. Деколи люди що-небудь приносять для нього.
Він нам казав, що німці війну програють, хоч будуть ще довго битись. Тільки тому, що не можуть поділитись чужим куснем хліба. Коли ваше німець у вас візьме, то вже з вами не поділиться. А вважає, що то вже його. Ми полягали спати на долівці. Вночі почули, що цих два німецькі солдати SS зібрались і пішли.

ЖИДИ

Ми перейшли міст через річку Сучаву і прийшли до передмістя міста Сучава. Тут переважало румунське населення, але було багато тих, хто говорив по-українськи. Тут було набагато спокійніше, але більшість готувалася втікати від червоної зарази.
Багато було німецького населення. Вони все, що можна було з собою забрати, вантажили на вози, залишали свої господарства і втікали на Захід. Їхні доми стояли порожні, і хто хотів, той заходив до них.
На передмісті Сучави ми зайшли до якоїсь порожньої хати та почали роздягатися. Раптом почули якийсь шерхіт за стіною. Як почали шукати, то знайшли трьох людей у маленькій комірчині, куди вони заховались, надіючись, що їх ніхто не зачує. Ми вже призвичаїлись в життю та мали заячий слух, і нічого не могло промайнути мимо наших вух.
Це були жиди: двоє чоловіків та одна жінка. Вони вже чотири роки переховувалися від німців. Ми сказали, щоб вони нас не боялись, бо ми добре розуміємо їхнє положення. Ми втікаємо від нашого ворога до вашого ворога. Тоді вони сказали, що жидівка є вагітна і надіється у скорім часі стати породіллею.
Ми пообіцяли, що нікому не розкажемо про них: ваше нещастя є таке саме, як наше. Добре відпочивши в цьому домі, ми знову рушили в дорогу.

СУЧАВА

Почали шукати, щоб якось під’їхати, але залізниця не була в русі. Все стояло, бо вже недалеко був фронт. Довелося піхотою йти далі, в Карпати.
За ті румунські гроші, що мав при собі, вирішили щось купити. Відшукали, де живе українська родина, зайшли до них і попросили, щоб продали нам горівки. Господиня з охотою дала півлітра самогону. Я дав її 200 леїв. Ми разом почали пити. Самогон був дуже смердючий, але охота була випити чарку горівки. На закуску хазяйка зварила мамалиги. І як гарячою закусили, то і вп’яніли…
У Сучаві не могли зрозуміти, в який бік йти. Одні люди радили на північ не йти, бо там вже є більшовики, а інші казали, що треба втікати на південь — в Трансільванію. Ми не могли зорієнтуватись, як ліпше буде для нас.
Одну ніч переночували в людей, де пили горівку. Вони розказували, що давним-давно тут був Богдан Хмельницький зі своїми козаками. Тоді козацьке військо вигнало турків із Сучави. Показали місця, де відбувалися бої. Вони порадили нам йти в Кимпулунг, що в Карпатах. Там для нас буде ліпше і безпечніше, ніж як йти на Трансільванію. До того ж в Карпатах всі люди розмовляють українською мовою, а на півдні — виключно румунською.

“ГЕОЛОГ“ ТА СТАРОСТА РАДЗІЄВСЬКИЙ

Як вийшли за Сучаву, то здибали чоловіка, що йшов навпроти нас. Він почав розпитувати, куди ми йдемо. Ми розказали: звідкіля ми та чому опинилися тут. Він ніс велику мідну трубу і вже не йшов туди, куди мав йти, а повернувся в наш напрямок.
Незнайомець дуже добре знав цю місцевість та показував нам, куди ліпше йти. З нами він пробув два дні, а на третій день сказав, що буде повертатись додому, бо не вірить в те, щоб так далеко прийшли ті, від кого ми втікали. Ми попрощались з ним та подякували за пораду, в якому напрямку нам буде краще йти. Ми назвали його “геологом”, бо виглядав так, ніби чогось пошукує. Але для нас він став у великій нагоді, бо показав напрямок доріг.
Після цього, як цей чоловік пішов геть від нас, десь через пару кілометрів ми випадково здибали пана Радзієвського, який за німців був старостою Кам’янця-Подільського. Він розповів, що перебував у Кам’янці до останнього дня. Втікав з жінкою та двома дітьми, але над Дністром їх залишив, а сам переплив через річку на самозбудованому плоті, бо міст було вже знищено.
Це сталося того самого дня, як ми перейшли на другий берег Дністра, але пан староста пішов іншими дорогами. Він також сказав, що разом з ним тікали єпископ Дамаскін, інші духовники та адміністрація Кам’янця.
Він був не українського роду, але польського. Добре знав українську мову і мав вищу освіту, але був великим москвофілом.

РІЗНІ ПЛАНИ

Утрьох стало йти веселіше. Старості було трохи тяжко, бо він мав на собі великий і тяжкий кожух. Людей, які втікали, скрізь по дорогах було багато, але ми троє були земляками і мали про що говорити.
Радзієвський увесь час намовляв нас, щоб якимось способом треба буде виправдатися перед більшовиками. І потрібно щось зробити таке, щоб доказати, що ми боролись проти німців. Ми почали вговарювати та доказувати, що його думки то є чистісінька маячня: ти дуже сумуєш та журишся за своєю родиною і тому плануєш таке дурне, що воно тобі ніякої користі не дасть. При цьому нагадали йому приповідку: “Москва сльозам не вірить”. Раз ти був кимось під час німецької окупації або співпрацював з німцями, та ще на такій високій посаді як бургомістр міста, то можеш чекати від більшовиків тільки кулі в потилицю або мотузок на шию. Він начебто погоджувався з нами, але було видно, що староста залишався при своїх вовчих думках.

ГУЦУЛИ

Від Сучави до Кимпулунгу увесь час треба було підійматись в гори. По дорозі багато разів заходили до хат, щоб випросити щось поїсти. Надивилися ми на життя горян – нужденне, але вільне.
Вони нічого не купляли, мали усе своє. Замість солі вживали ропу [насичена солями вода. – Прим. ред.], яку діставали в горах, де протікали солоні ручаї. У хатах світили якимись шпичками замість лампи чи свічки. Вогонь добували кресалом. Не знали, що таке гас. Гуцули й не мали за що купляти, бо грошей не вживали. І це було ледь не в центрі Європи!?
Про цих бідних українців не дбали ні румуни, ні мадяри. Я почав пригадувати, як в нас було під час першої сталінської п’ятирічки. Тоді ми не мали нічого: ні сірників, ні гасу, ні свічок, ані солі. Було так тоді, що сусід в сусіда позичав вуглик вогню, щоб розпалити в печі, якщо свого вогню не зберіг.

СХІДНІ КАРПАТИ

Кажучи, що гуцулам і п’ятирічка не буде страшною, з цього дотепу ми почали сміятись та продовжували далі підніматись Карпатськими горами. Знову всі дороги були забиті відступаючими німцями, румунами та нашими людьми з України. Чим ближче було до вершини гір, тим більше дороги були запруджені всіляким транспортом. Тут дороги дуже вузенькі, по них хіба що тільки добре кози та вівці гонити. А тут рухалися великі військові вози та машини. Великогабаритні машини не могли протиснутися в ці вузькі проходи і їх вивертали з дороги під укіс, щоб пропустити менші, бо назад вже не було можливості повертатись.
Карпатські гори мені показалися такими ж, як і кавказькі: дуже вже були подібні між ними гірські краєвиди.
Дібравшись нарешті до Кимпулунгу, який знаходиться між високими горами, побачили, що тут йде невелика евакуація, бо фронт був ще далеко. Але хто не чекав на червоних, то вже відступав на Захід.
Ніхто нічого правдивого не знав, що робиться на світі, а поширювалися всілякі новини, яким дехто вірив, але я ні. Завжди була одна мрія, щоб дібратися якнайдальше на Захід.
Увесь час жили з того, що просили в місцевих людей, а в них головною їжею була мамалига, і готували вони її три рази денно. Всі ці люди жили бідно, але були дуже щирими і завжди з охотою давали нам, що самі їли. Хліба вони не мали, але мамалига (з кукурудзяної муки) та інколи ще картопля, це була їхня щоденна їжа.

ЯКА ДОЛЯ, ТО І ТАКЕ ЖИТТЯ

Дорогою ми розказували Радзієвському, як ми втікали з Уралу та як треба було ховатись від диких зирянів. Ховалися від цих дикунів тому, що вони не допомагали, як ці бідні люди в Карпатах, а навпаки, вони знущалися над втікачами та віддавали в руки таборовому начальству. А тут, в центрі Європи, не дика тайга, а щирі бідні українські люди.
У нас був план дібратись в Західну Україну, але прямих доріг не було на північ, а увесь час доводилося йти у південно-західному напрямку. Багато разів німецька фельджандармерія або румунська поліція зупиняли нас та перевіряли наші документи, але завжди відпускали.
У Кимпулунгу ми довго не затрималися, а відразу подалися знову в Карпати. Людина до всього звикає, і навіть до циганського життя. Для мене все виглядало байдуже, бо за свого життя вже надивився багато людського нещастя, і мені здавалося, що у світі інакше і не може бути.
Все це я сприймав як нормальне явище. Яка доля, то і таке життя. І нічого тут не вдієш, а треба коритися долі. Хочеш жити? Значить рухайся, інакше пропадеш, як пес в ярмарку.
Кожній людині долею визначено, як вона пройде життєвий шлях. Один наживеться добре в спокої та добрі, а інший – намучиться та набідується. До таких нещасних належав і я.

ХИТРУВАННЯ ПАНА РАДЗІЄВСЬКОГО

Незабаром ми добралися в самий центр Карпатських гір. З цієї височини було дуже добре видно у всі боки. З усіх відступаючих німців формувалися нові гарнізони, які готувалися до оборони проти червоної навали.Тут знаходилися повкопувані німецькі тяжкі гармати далекого радіусу дії.
Ми довідалися від місцевого населення, що в горах є партизани, але ніхто не знав, чиї вони. Радзієвський дуже цим зацікавився та бажав з ними здибатися. Він почав розпитувати людей, хто і де бачив їх. Якось він довідався, що ті партизани воюють проти німців і будуть воювати проти більшовиків, як вони прийдуть сюди. В Радзієвського відразу відпала охота бачитися з ними.
Я зрозумів, що у нього є вовчі думки, і він хоче якось вислужитися перед червоними. Але головного плану, як діяти, він не мав, то тримався нас. Нам було зрозуміло, що він сам ще ніде не бував і перший раз розлучився з сім’єю. Він дуже тяжко переживав та перебував у стані неспокою.
У той час у Карпатах було зимно, навіть падав сніг. Хоч вже йшов перший тиждень квітня 1944 року.

ПРИГОДА У ВАТРА-ДОРНЕЙ

Коли ми добралися до Ватра-Дорней, нас з братом Яковом затримали на вулиці якісь типи, що мали револьвери, та наказали йти за ними в будинок. Коли нас привели в підвал цього дому, ми відразу зорієнтувалися, що попали в руки румунських прибічників Червоної армії, які чекали на більшовиків. Там на стіні висіли портрети комуністичних ватажків з Сталіном у центрі. Якийсь лідер цієї банди почав говорити до нас ламаною українською мовою та розпитувати, чому ми тікаємо.
Я почав його відразу страшити та говорити до нього по-російськи, що ми не втікаємо, а нас спеціально відправили сюди. І якщо він нас не відпустить, то товариш Кабанов прийде сюди скоро і запитає його, навіщо він нас затримав.
Звичайно, я інстинктивно відчув, кого він може боятися, і придумав цього неіснуючого типа Кабанова. Ще багато дечого набрехав: що за нами вже йде армія, на яку вони чекають, і їм не обійдеться надобре, якщо вони нас не відпустять. Говорили ще всякі небилиці, бо ми з братом вже були змовилися, як поводитись, коли попадем до червоних банд.
Вони щось по-румунськи говорили між собою, а до нас не дуже добре по-українськи чи словацьки. Ми ж увесь час – по-російськи. Врешті старший сказав, щоб нас обшукали. В мене були совєтські документи: воєнний та профспілковий квитки, які зберігав ще з Уралу, а також документи з правом їзди паротягом і на проїзд у Західну Україну. Коли він побачив все це, то повірив направду, що нас послали, і відразу віддав мені документи та перепросив нас і відпустив.

ЗАХІДНІ КАРПАТИ

Від того дня ми вирішили ні з якими типами не вступати в розмови. Вийшло так, що вони стежили за нами, тому ми не розказували людям, чому втікаємо. Можливо, нам допомогло те, що з нами не було Радзієвського, бо він би точно провалив нас всіх втрьох. Таким способом ми вирвались від цих прокомуністично налаштованих румун.
Мені в нагоді стала наука, яку я отримав під час служби в Червоній армії. Нас вчили, як треба поводитись у воєнний час та як треба придумувати всілякі типи людей, щоб застрашити того, хто тебе підозрює в чомусь. Навіть потрібно криком та кулаком товкти по столу, щоб той, хто тебе підозрює, повірив у твою правоту.
На станції ми знову зустріли Радзієвського, де він шукав за нами. Ми з братом домовилися нічого не казати йому про цю подію.
З Ватри-Дорней ми подалися на Сату Маре — це місто на заході Карпатських гір, яке під час війни було під мадярською адміністрацією. По дорозі зайшли до одного господаря, який був добрий до нас та пропонував, щоб ми залишились у нього, бо якраз починається весна і він має багато праці в полі та на господарстві. Доказував, що ми зможемо у нього жити аж поки не повернемося додому.
Ми йому щиро подякували та пояснили, що як прийдуть совіти, то у нього господарство відберуть, а його заженуть до колгоспу. І тоді він буде робити задармо для них, або його вивезуть до Сибіру, або заморять голодом тут, на рідній землі. Звичайно, не всі вірили нашим розповідям про те, що то є таке СРСР насправді та яке життя буде там, куди вони прийдуть і принесуть свою комуну на чолі зі Сталіним.

РОЗБІЖНОСТІ В ПОГЛЯДАХ

Йдучи з гір вниз, ми милувалися чудовими краєвидами. Весна буяла на всю силу: розпускалися дерева та цвіли квіти. Пастухи у високих чорних шапках та в білих довгих сорочках мирно випасали вівці.
Весна завжди дає нові надії і мрії на щось краще. Ми йшли, і кожний думав про щось своє. Я увесь час думав, щоб якнайдальше втікати в світ від червоного сатани і більше з ним ніколи не бачитись і не здибатись. Разом з тим увесь час тужив за рідним краєм та розмірковував, чому на нього і на мене впало таке нещастя, але змушений був коритися своїй долі.
Отже, ми добралися до великої залізничної станції Косна поблизу міста Сату Маре. Тут ще життя проходило нормально. Фронт був далеко, а мадяри поширювали чутки, що Туреччина вступила у війну проти совітів. Пізніше ми довідалися, що це брехня: німецькі війська відступали, Італія капітулювала , а Муссоліні попав в руки до італійських партизанів.
У Косні ми знайшли квартиру, де господарі нас нагодували та надали нічліг. Пізніше виявилося, що це були мадяри, які дуже чекали на червоних. Ми їм казали, що нічого доброго ви не дочекаєтеся від совітів, але вони нам не вірили, а твердили своє. Почали нам показувати різні комуністичні книжки та картини. Зрештою, ми посварилися з ними і сказали, що ми наплювали на Сталіна і його банду. А на те, що ви чекаєте, то будете мати. Воно вас не мине. Тоді-то згадаєте наші слова.
Радзієвський боронив їх і казав, що для них нічого не буде зле, як прийде Червона армія. Зрештою, ми посварилися і з старостою і вже з того дня не розмовляли з ним.

ПОТЯГОМ У ТРАНСІЛЬВАНІЮ

На другий день ми пішли на залізничну станцію та відшукали воєнного коменданта, який нам допоміг у подальшій подорожі. Він видав квитки на потяг, який їхав на станцію Колужвар у Трансільванії, яка була під мадярською адміністрацією.
5 квітня 1944 року ми сіли на потяг і подалися на південь — в Трансільванію. Всі вагони були заповнені людьми, які зі своїми багажами тікали від Червоної армії. Це переважно були багаті люди.
Ми ж не мали з собою нічого, крім одягу на собі та ложки за халявою чобота. При всякій перевірці документів ми показували німецькі, які нам видали ще в Кам’янці, що ми добровільно евакуюємося разом з німецьким військом і маємо право мати допомогу скрізь, де є німецька адміністрація.
Їхали всю ніч. На зупинках ще більше сідало в потяг людей. У вагоні була жахлива тиснява, але ми раділи, що більше не потрібно було йти пішки і що до місця призначення вже довезуть.

КОЛУЖВАР

На ранок приїхали в місто Колужвар. Тут всіх людей, які прибували, розміщували в школах і всіляких залах. Ми попали до церковної зали при кафедральній церкві св.Степана.
У місті життя проходило абсолютно спокійно, і люди не відчували, що десь далеко на сході йде війна. Тамтешній люд жив добре. Було всього вдосталь. Головне, що з харчами не було ніякої проблеми. Нас добре годували та давали буханець білого хліба кожному на день.
Більшість населення чекали на червоних. Ми ж мали надію, що совітський режим мусить загинути, бо це було б добре для цілого світу. Бо те, що червоний режим наробив за час свого існування, то тільки знають ті люди, які там жили. Тамтешні люди, яким ми розказували про злочинну суть совєтського режиму, не вірили нам, а залишалися при своїх мріях.
У Колужварі нам відпочивалося добре. Ми ходили по місту і дивувалися, що тут так добре живуть люди.
Місто мало змішане населення. Були тут і мадяри, і румуни, і словаки, а також українці, які називали себе русинами. Адміністрація була мадярська.
Тут ми пробули чотири дні, а потім нам повідомили, що будемо їхати до Перемишля. Всіх людей забезпечили харчами на дорогу. Нас повантажили в товарові вагони. Багато між нами було німців, які жили на Буковині, а тепер втікали разом з нами.

СЛОВАЧЧИНА

11 квітня 1944 року ми виїхали вночі з Колужвару на Будапешт. Звідси ми приїхали в Братиславу (Словаччина).
Тут, ми легко розуміли мову. Словаки мали свою державу, бо під час війни від’єдналися від чехів. Народ виглядав гарно та всього було досить. Словаки давали нам їжу та приймали в свої доми.
Проте чехи, які проживали тут були москвофіли і чекали на прихід Червоної армії. Чехам дуже не подобалося, що Словаччина від’єдналася від них. Вони мали надію на прихід совітів, з допомогою яких можна було б знову утворити єдину державу — Чехословаччину.
У Словаччині аж кишіло від всіляких більшовицьких агентів. У горах орудували червоні партизани. Чесні словаки втішалися своєю самостійністю і не бажали приходу комуністів.

ПЕРЕКИНЧИКИ

Наш потяг стояв цілий день. Ми ходили по місті та насолоджувалися відносним спокоєм.
Наш земляк Радзієвський десь віднайшов совітську агентуру, де йому сказали, щоб він йшов до них, бо німці на всіх фронтах відступають і вже втікати немає куди далі. Він кликав нас, щоб ми йшли разом з ним в партизани. Бо тільки цим ми зможемо викупитися від совєтської кари. Ми з цього насміялися та казали, що є ще на світі вчені дурні, які добровільно пхають свою шию в більшовицьку петлю.
Ми чули від людей, які прибули з України в Словаччину, що вночі багатьох з тих, хто не хотів служити совітам, викрадали червоні партизани. І ніхто не знав, де вони дівались.
На ніч всі, що їхали на Перемишль, посходилися у вагони. Нам було оголошено, що вночі наш потяг буде від’їжджати. Ми були здивовані, що Радзієвський та ще кілька таких, як він, залишились та пішли до червоних партизанів. Я тоді зрозумів, що це є порода людей, яка бажає служити будь-якому панові, щоб тільки спасти свою шкуру. Але я був певний, що ніякого виправдання у нього не буде перед совітською владою.

НЕПРИВІТНИЙ ПЕРЕМИШЛЬ

14 квітня 1944 року ми прибули до Перемишля (Польща). Тут вся адміністрація була німецька, а поліція — польська.
З потягу нас разом з усіма погнали в казарми. Тут застали велику кількість людей, які валялись на дерев’яних нарах. Багато з них мучилися вже місяцями. Казарми були дуже брудні. Стояв сморід та було повно всякої зарази: вошей, бліх, клопів, які нападали на свіжих людей та гризли немилосердно.
Суворо було заборонено виходити за таборову огорожу, в брамі стояла польська охорона. Їсти давали два рази на день: літру баланди з гнилого гороху чи ячменю.
На нарах було понаписувано багато всіляких імен та прізвищ тих, хто тут був і коли. З цього табору відправляли людей, яких німці насильно вивозили до Німеччини на невільничу працю.
Виходило так, що це був пересувний табір для тих, кого призначали на роботу в Німеччину. Сумом повіяло на нас від побаченого життя.
Увесь час думали, що доберемося в Галичину, але вже чути було, що там є більшовики і відбуваються запеклі бої під Бродами.
Через два дні перебування у цих нелюдських таборових умовах ми згадали, що в нас є військові документи з Кам’янця. Згідно них ми мали право виходити з табору на правах “фольксдойче”, і польська поліція не мала права нас затримувати, бо ми підпорядковувалися тільки німецькій фельдкомендатурі.

НА РОБОТУ ДО НІМЕЧЧИНИ

Проходжаючи містом, надибали на подібних собі. Вони сказали нам, що тут є збірний пункт, де всі такі, як ми, що втікають з України разом з німцями, одержують допомогу, але обов’язково потрібно мати якусь німецьку виказку-посвідчення. Це все ми мали. Ми дібралися до того пункту, зареєструвалися на одержання харчів, курива та навіть горівки. Все так, як одержували німці. І так кожного дня ми ходили брати свій пайок, а на ніч йшли в казарму. Таборовий пайок віддавали тим, хто вже не міг рухатися.
У Перемишлі німці з розбитих на фронті військових частин формували нові. Також були формування з росіян, калмиків та українців.
У збірному таборі була така ж біда, як у пересувному. Хворих людей до Німеччини не брали і їх з табору не випускали.
За цей час, як ми були в Перемишлі, стояла дуже гарна погода, і ми цілими днями ходили по місті. Місцеві люди не дуже радо чекали на червоних, не так, як мадяри чи чехи, але дуже хотіли б позбутися німців. З фронту долітали звуки вибухів важких бомб та снарядів. Львів був взятий більшовиками. З’явились нові біженці, яким вдалося втекти.
Ми пробули в Перемишлі цілий тиждень. Якраз вибирали до Німеччини на роботу. Ми добровільно зголосилися і пройшли медичний контроль, що є здорові до праці. Виходу не було. Так чи інакше не сьогодні, то завтра треба буде знову втікати, а так хоч поїдемо потягом.
Знову був сформований товаровий потяг з сорока вагонів, і ми виїхали до Німеччини.

БРЕСЛАУ

З Перемишля до Бреслау [у 1945 р. це місто під назвою Вроцлав включене до складу Польщі як споконвічне слов’янське місто. – Прим. ред.] наш потяг доїхав всього за 12 годин.
Приїхали вночі. Переночувавши, ранком наступного дня, 22 квітня 1944 року, нас почали викликати за прізвищами для виходу з вагонів. Мене і брата Якова разом з іншими біженцями забрали з станції в бараки, які були недалеко від неї. Тут кожного розпитували, хто що робив на Україні під час німецької військової влади та хто служив у військових чи допоміжних частинах.
Котрі подавали, що служили у військових частинах, тих відразу кудись забирали окремо від тих людей, які працювали на цивільних роботах. Ми з братом показали документи, які мали з Кам’янця, що ми добровільно втікаємо до Німеччини. Брата Якова призначили на роботу до бауера (фермера). За ним приїхала якась паня та забрала його з собою. Я мав документи, що працював на паровозі до приходу німців та під час німецької військової влади на Україні. Мене призначили, що поїду в Вестфалію і там буду працювати за своїм фахом, на залізниці. Таким чином, ми з братом Яковом розлучилися знову.
23 квітня всіх відібраних людей, у тому числі і мене, відправляли з Бреслау далі. Спочатку нас відправили до лазні, а потім було продезинфіковано наш одяг. Довелося ще раз пройти медичну комісію.

МЕРЗОТНИЦЯ

У тому місці, де ми проходили дезинфекцію та купання, я став свідком мерзенного випадку. Там була перекладачка, яка говорила і по-українськи, і по-російськи. Вона залагоджувала всі справи між німецькою адміністрацією та тими людьми, що їхали до Німеччини. Всі люди, що мали сідати в потяг, слухали, як вона казала, що ми їдемо до Рейху. Якраз у цей час SS-жандарми вели кудись семеро мужчин. Один із них почав кричати до цієї перекладачки: ”Дочко моя! Це я, твій тато! Спаси мене, бо мене ведуть на розстріл”. Вона не відізвалася, а німці нічого не зрозуміли. Чоловік плакав та просив допомоги в дочки. Ми всі, що чули це, дуже добре розуміли, що відбувається, але вона мерзотниця не обізвалася до рідного тата.

З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ’Я

Брат Яків залишився у Бреслау, а я поїхав далі на Захід. Коли ми їхали, то повз залізниці бачили багато таборів з невільниками. Коли зупинявся потяг, то до нас підходили люди, які працювали на залізниці, і вони розказували, яка тут біда, як вони голодують та як над ними знущаються німці. Вони думали, що нас німці силою забрали і везуть до Німеччини.
Але ми добровільно втікали від сталінського пекла. Проте, як виявилося, ми попали в інше пекло – територія Німеччини стала дуже небезпечним місцем для проживання. Повсюдно лунали вибухи бомб, які скидала на німецькі міста та села англо-американська авіація, скрізь лютував голод.
Однак, для мене вороття не було. Я не любив думати в різних напрямках: як утікати, то утікати. Все ж таки мені було не жаль, бо утікав від найлютішого ворога – кривавого ката Сталіна, який не щадив нікого. Я зовсім німецького пекла не боявся і їхав до нього з охотою. Надіявся, що як не заб’є бомба, то голод якось переживу.

СХІДНА НІМЕЧЧИНА

Східна частина Німеччини виглядала дуже гарно: великі фермерські господарства дуже відрізнялися від совєтських колгоспів. Я приглядався до всього з великою цікавістю. Все те, що залишив позаду себе, виглядало дуже мізерним проти того, що було в Німеччині. Це тому, що наші славні хутори та господарства були зруйновані сталінським режимом.
Вночі ми проїжджали Берлін, столицю німецького Рейху. У місті не світили, а тільки великі прожектори своїми променями прорізували небо, вишукуючи ворожі бомбардувальники. Лунали постріли зенітної артилерії. Мене це не тривожило, бо на то є війна, щоб стріляти. Нам оголосили не світити у вагонах.
З Берліну наш потяг рушив на Магдебург. Чим далі ми від’їжджали від Берліну, тим більше зустрічали таборів з невільниками. Вони виглядали дуже виснаженими від тяжкої праці та голоду. Як наш потяг зупинився, то ці люди, які були недалеко від вагонів, просили, щоб щось дати їм поїсти, але ми самі не мали харчів. Ми харчувалися тільки тим, що нам давали на станціях: черпак баланди з гнилої картоплі чи шпинату. Ці люди просили, щоб сказати, чи далеко ще є Червона армія, бо чекали на її прихід.

ПІВНІЧНИЙ РЕЙН-ВЕСТФАЛІЯ

У Брауншвейзі нас нагодували гороховим супом та хлібом з мармеладом. Після цього ми від’їхали на Ганновер. Ця частина Німеччини розляглася на великій рівнині з великими господарствами-фермами. Через міста Мінден і Білефельд ми в’їхали у великий індустріальний центр Вестфалії, місто Гамм. Тут все злилося в одне ціле: заводи, фабрики та безконечні концетраційні табори.
Саме у цей час, коли наш потяг зупинився на станції, англо-американські бомбардувальники скидали бомби на це місто. Тут ми довго не стояли, і наш потяг виїхав далі на захід, в Рур.
У Рурському промисловому районі були зосереджені потужні підприємства важкого машинобудування, кольорової металургії, вугільної, хімічної галузей промисловості. Навкруги все стояло в димі, у повітрі витав сморід всяких хімічних речовин. Рур працював на повну потужність для потреб війни.
З вагонів було добре видно, якими виснаженими та змученими виглядали в’язні концтаборів. Від постійного недоїдання, нелюдського обходження з ними, нещасні ледь волочили ноги за собою…
Нарешті наш потяг прибув у місто Везель, яке стояло на правому боці річки Рейн. Тут нас знову розсортирували. П’ятнадцятьом чоловікам, у тому числі і мені, повідомили, що маємо їхати далі в іншому потягу до міста Юрдінген.

ЮРДІНГЕН

Нарешті, 25 квітня 1944 року я приїхав в Юрдінген, де нас поселили у маленькі будки, по чотири душі в одну. Це були дерев’яні будки, які легко переносилися із місця на місце. Це було над самим Рейном. З одного боку знаходилася фабрика з виробництва фарби та олії, а з другого — залізниця.
Після місячної подорожі став почувати себе веселіше, бо думалося: аби здоров’я, а далі якось-то буде. Нам оголосили, що будемо працювати на станції Гогенбудберг у паровозному депо. Гогенбудберг знаходився за два кілометри від Юрдінгена.
Першої ночі не було спокою, бо англо-американські літаки скидали бомби, і від них навколо все горіло: і залізо, і камінь. Ми усю ніч бігали то у бомбосховище, то до буди. На ранок нас розбудив німець і покликав йти за ним. Він привів нас в якийсь барак, де ми випили гарячу вівсяну каву з кусочком хліба та мармеладом. Звідси безперервно йшли потяги, які розвозили робітників до праці.

РАЗОМ З ОСТАРБАЙТЕРАМИ

На станції Гогенбудберг кожного з нас через перекладача (Зіна Курочкіна, родом із Харківщини) розпитали, хто що може робити. Коли ця вся перевірка пройшла, то перекладачка оголосила, хто до якої праці піде. Мене як колишнього працівника на паровозі призначили помічником машиніста.
Я жив у бараці на станції. У цьому бараці проживали остарбайтери (близько 80 чоловік), тобто робітники зі Сходу, головно українці та кілька росіянів. З них знав двох братів з Миколаївщини: Володимира та Миколу Охотників, та ще двох чоловік з Херсонщини. В сусідніх бараках жили бельгійці, голландці та поляки.
Наші люди, тобто ті, які були з Совєтського Союзу, вважалися робітниками найгіршої категорії і найбільше робили. Всі вони носили на грудях пришиту відзнаку «OST» синьо-білого кольору.
Першої ж ночі ми попали під бомбардування англо-американських бомбардувальників, які бомбили станцію та сусіднє місто Райнгаузен, де стояли заводи Крупа. Всі кинулися тікати з бараків у різні боки, але більшість побігла до ріки Рейн, яка була за метрів двісті.
Я забіг до сусіднього дому, до німців у підвал, бо я бачив, що туди втікали жінки з дітьми. Тут була неймовірна тиснява, і всі тряслися від страху, коли вибухали важкі бомби. Від вибухів бомб здавалося, ніби пливу на човні: так хиталася земля. Хвилин через десять все затихло, і люди почали виходити з підвалу та вилазити з окопів, які були викопані спеціально для OST-робітників. Я, не знаючи цього закону, що остарбайтерам було суворо заборонено ховатися від смерті разом з німцями, то отримав відразу попередження від вахтмана (чергового). Він попередив всіх, щоб більше не ховались там, де знаходилися німці. Після цього бомбардування на будинках не залишилось жодного даху.
Барак, в якому я мав жити, теж від вибуху бомби рознесло вщент. Довелося доночовувати на траві над річкою Рейн. Ранком будівельники склали новий барак, але люди залишилися без своїх речей.

МАШИНІСТ ШВАЙНЕБЕРГ

Наступного дня я приступив до роботи на паротязі на станції Гогенбудберг. Паротяг був серії Т.1001. Мій машиніст був дуже старий і ядушливий німець. Його звали Альберт Швайнеберг. Помалу я з ним порозумівся, бо на паротязі не обов’язково знати мову, але потрібно знати свою працю, бути відповідальним. Цей німець уподобав мене від першого дня, бо я знав на паротязі все так само, як і він. Ми сортували вагони. Це була головна сортувальна станція в Рейнланді. Також ми доставляли поїзда до голландської границі. Тут формувалися потяги до Франції, Бельгії та Голландії.
Цей старий Альберт мусів працювати, хоча йому вже було понад 70 років. Він був гарною і щирою людиною. Мав сина в Америці, жив тут, на станції, в гарнім будинку. Між нами склалися дуже добрі стосунки, бо я виконував свою працю і його. Він сидів, як папуга, та був радий, що дістав такого Івана, що все вміє робити і все знає.
Одного разу мене відправили на інший паротяг, то мій Альберт заявив начальнику депо, що як мене не дадуть знову на його паротяг, то він до праці не стане. І так мене знову призначили робити з ним. Він подарував мені кишеньковий годинник та завжди щось приносив для мене поїсти. Крім того, він подарував мені ще люльку та приносив тютюну для курива.

ІВАН ЧАЙКА

На станції я познакомився з Іваном Павловичем Чайкою, який працював зчіплювачем вагонів. Родом він був з села Коровинці Сумської області. Вдома залишив жінку та дочку (дитину). Жінка походила родом з села Кущ-Кущі Полтавської області.
Іван Чайка був на один рік старший за мене. Ми стали з ним добрими приятелями. Він добре володів німецькою мовою, мав вищу освіту. Він жив з бельгійцями, бо записався, що він є родом з Галичини. Я моментально пішов з ним в німецьку жандармерію в Райнгаузен і почав доказувати, що я родом з Буковини і не мушу жити разом з OST-робітниками. Щоб засвідчити цей факт, потрібні були два свідки, яких я знайшов. Після цього я перейшов жити в той барак, де жили люди, яких не вважали OST-робітниками.
Там було більш привілейоване становище: краща опіка та харчування. Всі люди, які походили з Совєтського Союзу, вважалися людьми нижчого сорту. Вони отримували погане харчування та не мали права йти в ті місця, де були німці. Особливо це стосувалося місць відпочинку.

НОВІ ЗНАЙОМІ

Ці робітники-чужинці, які працювали на паротягах, носили пов’язку сірого кольору з написом: “DEUTSCHE RAІCHSBAHM” (“Німецька залізниця”) . Таку саму пов’язку одержав і я та вже не носив OST- відзнаки на грудях.
Як я перейшов жити в будинок, де жили бельгійці, то застав ще декілька сімей із Західної України: одну — з Галичини та дві сім’ї — з Волині. З Волині були одна жінка з сином та вдівець з трьома дітьми: дочка була старша, а два хлопчики – менші. Цей вдівець був баптистом, увесь час молився та безнастанно читав релігійні книжки.
Сім’я Шкільників з Галичини складалася з чотирьох душ: чоловік з жінкою та два сини. Старшого хлопця звали Едвард, а молодшого, якому було чотирнадцять років, – Юліан. Шкільники мали ще одного, старшого сина, який служив в українській дивізії “Галичина”. Батько цієї сім’ї працював на тій самій станції, що і я. Як він мені повідав, на Галичині він працював начальником станції в Ярославі та в Новій Греблі.
На цій таки станції я познайомився з Павлом Олександровичем Литвином, який працював токарем у депо. Він жив з дружиною у будці стрілочника, вони мали двоповерхове ліжко, де спали вдвох на споді, а зверху — перекладачка Зіна.
У подружжя Литвинів була дочка Тамара, яка працювала в Крефельді, за вісім кілометрів від них.
Ми з Іваном Чайкою часто заходили до них у вільний від праці час. Павло Олександрович варив брагу, яку ми пили замість горівки. Ми для цієї справи з розбитих вагонів приносили цукор та мелясу.
Литвини були дуже добрими та культурними людьми. Глава сімейства перед війною працював на будові Біломорсько-Балтійського каналу. Там він відбув три роки, а засуджений був на чотири.

ПИЛИПЕНКИ

Працюючи на паротязі, я завжди міг дістати із розбитих бомбами вагонів різне продовольство: картоплю, маргарин тощо. Ці продукти давав OST-робітникам, які дуже голодували. За це мене дуже поважали та любили слухати, що я розказував.
В OST-бараках жила сім’я Пилипенків, якій я теж допомагав: чоловік з жінкою, двійко малих хлопчаків та старий батько, якому було 80 років. Старий розказував, що до революції служив у царській гвардії. Він був дуже примітний на станції, бо завжди ходив у дуже великому та страшному кожусі, який був волохатий з обох боків. І як подивитися з боку, то виглядав як печерна людина допотопного віку.
У вільний від праці час я мав можливість ходити в Райнгаузен чи Юрдінген. Там бачив, як в таборах мучилися діти, яким було по 12-13 років. Відступаючи під ударами совітів, німці, як колись татари, забирали цих дітей до Рейху, де вони працювали на важких роботах.
Ці діти виглядали як живі скелети. Їх годували баландою із шпинату. Багато з них хорували на туберкульоз. Їх з бараків не випускали, і багато з них вже не мали сил рухатися. Під час бомбардування запальними фосфорними бомбами вони горіли живцем, бо не мали сил тікати.

ЗУСТРІЧ З БРАТОМ ПЕТРОМ

У цей час, як я працював на станції Гогенбудберг, то переписувався з братом Петром. Я мав його адресу ще з України. Він жив в Гаген-Гаспе. Також його адресу мав брат Яків, і таким чином ми віднайшли один одного. Брат Яків писав, що йому живеться добре. Він працював у багатої німкені, яка мала велику ферму. Його адреса була така: Яків Марунчак, 8 Breslau-Otwitz. Яків декілька разів для мене висилав продовольчі картки, на які я міг дістати додаткові продукти. Я допомагав тим, хто не мав нічого.
Одного разу брат Петро приїжджав до мене. Він служив у протиповітряній охороні при німецькім війську і носив військову уніформу. Його служба полягала у наданні допомоги людям, які потерпіли від бомбардувань.
Їздив до брата Петра в Гаген-Гаспе і я. З ним служили багато українців. Були й двоє земляків з нашого села: Володимир Сухотський та Іван Островський. Вони разом служили на Волині і звідти попали до Німеччини. Всі вони жили у великому будинку, дехто з них мав сім’ї. У них було досить випивки і ми добре загуляли.
Повертаючись від брата, я спізнився до праці. Тому причиною було страшне бомбардування, яке зазнав Дуйсбург від англо-американської авіації, і де я залишився на ніч. Я вже не мав надії, що залишуся живим. Я щасливо пересидів в якомусь тунелі, а на ранок, коли розвиднілося, перед моїми очима постала жахлива картина: цілі квартали стояли в руїнах, а навколо валялися понівечені трупи людей. Того дня я не мав чим доїхати до місця своєї праці, бо залізниця була поруйнована вибухами бомб. Довелося перечекати весь день, доки не відремонтували колію. Аж наступного дня я дібрався в Гогенбудберг.

БЕЗ ШВАЙНЕБЕРГА

На станції ми продовжували формувати потяги та інколи доставляли їх в Крефельд, Райнгаузен та Юрдінген.
Восени 1944 року почалося правдиве пекло: вдень і вночі не було спокою від бомбардування. Увесь час налітали сотні бомбардувальників, які залишали після одні руїни та згарища. Одного разу бомба впала біля мого паротягу, і він перевернувся. Мене трохи потовкло, а от старому Швайнебергу пощастило менше: його побило сильніше, і він вже після цього не міг ходити. Він вже не приходив до праці. Пізніше паротяг поставили на лінію краном, і я почав працювати машиністом. Можливо, першим зі Сходу. У помічники мені дали якогось Ібрагіма з Марокко. Його забрали до Німеччини з Франції.
Ми з трудом один одного розуміли. Він увесь час чекав, щоб скоро прийшли більшовики і він тоді зможе поїхати додому. Я доказував, як йому непереливки буде, як вони прийдуть. Але він мені не вірив, і ми більше мовчали, ніж говорили, і кожний залишався при своїй думці.
Німці в бункера чужинців не впускали. На станції було два великих підземних бункера. Як я ще працював зі старим Швайнебергом, то легко заходив у бункер, бо, тягнучи його за собою, я умудрявся разом з ним пролізти у сховище. Тепер з цим марокканцем вже не було можливості ховатися в бункеру, і ми втікали до ріки Рейн.
Інколи бувало так, що німецька зенітна артилерія завдавала інтенсивного удару по бомбардувальниках. Ті скоро втікали і бомби скидали де попало, і над рікою теж вбивало людей.
Коли я не працював, то втікав до Райнгаузена, бо там був великий, на декілька поверхів бункер і була можливість там деколи заховатися. Доводилося увесь час бути в рухові. Спокою не було ні вдень, ні вночі. Інколи налітали дуже бистрі літаки, які вели обстріл великими кулями. Якщо тоді я був на паротязі, то від цих куль не було страху, бо паротяги були обшиті товстою сталлю. Але як падали бомби, то все летіло шкереберть . Вагони літали в повітрі, немовби іграшки.

НАЛЬОТИ АНГЛО- АМЕРИКАНСЬКОЇ АВІАЦІЇ

Одного разу, вже зимою 1944 року, був дуже страшний наліт англо-американських літаків. Люди говорили, що їх була тисяча. Тоді бомбили Райнгаузен, Гогенбудберг та Дуйсбург. Я вже не вірив, що після такого страшного бомбардування залишуся живим. У той день, тікаючи від паротяга до ріки, недалеко від мене вибухнула бомба і мене відкинуло на метрів двадцять. Коли я очуняв, то не міг стати на ноги. Через кілька годин мене підібрали і занесли в будинок, де розміщували всіх, хто не міг рухатися, але був ще живий. На щастя, мені тільки вивихнуло суглоби в колінах. Від того часу мені завжди тарахкотіло в колінах, коли йшов (так було багато років).
Іншим разом, під час бомбардування мені вдалося пролізти в бункер, який знаходився на станції. У цей час недалеко від дверей бункера вибухнула бомба. Вибуховою хвилею їх розтрощило вщент, а тих людей, які знаходилися поблизу дверей, побило. Відтоді я рішив, що як залишуся живим, то вже більше не буду ховатися в бункер. Навіть, щоб дуже просили заходити. З того часу я завжди, як чув тривожне виття сирен, то втікав до Рейну. Думаючи, хіба що дурний пілот буде скидати свої бомби в ріку. Але таке траплялося дуже багато разів. І після цього по Рейну пливла побита риба.
…Після цього бомбардування всі потяги на станції були розбиті та понівечені. Мій паротяг лежав перевернутим на бік у великій ямі. Погасивши вогонь, стали чекати на кран, щоб покласти паротяга на рейки, але станційний кран теж був розбитий. Аж через два дні приїхав інший кран та повкладав на рейки кілька паротягів та вагонів. Знову відновився рух.

ЗАПЕКЛІ БОМБАРДУВАННЯ

У дні, коли ремонтували мій паротяг, я весело провів час. З розбитих вагонів я дістав кілька пляшок горілки та вина.
Часто провідував старого Швайнеберга, а оце приніс для нього пляшку шнапсу (горілки). Він мене обняв за шию та й сказав: “Йоган гут”.
…Бомбардування не припинялися ні вдень, ні вночі. Бомбардувальники скидали важкі та фосфорні бомби. Почали з’являтися американські винищувачі. Вони налітали раптово і обстрілювали людей з низької висоти прямо на вулицях.
Якось я йшов з роботи до бараку о третій годині дня. Раптом з’явилося два літаки і почали стріляти великими кулями. Коли я впав на узбіччя, то не далі як за десять сантиметрів від моїх ніг з десяток куль пробило асфальт. Пронесло…
Вихід був один: якщо хочеш жити, то втікай подалі від станції, що я й робив постійно, ніколи не лінувався. Сигнали тривоги майже не змовкали, і німецькі жінки з дітьми тільки й мали роботи, що сиділи в бункерах. Для OST-робітників були повикопувані окопи, де вони ховались, і якщо бомба там їх накривала, то їх вже звідтіля не відкопували.
Якось в один з грудневих днів, о п’ятій годині, раптово налетіла авіація на станцію Гогенбудберг. Тоді багато людей заховалися в тунель, яка проходила попід залізничну станцію. Сховалася там і сім’я Шкільників. У цей час одна з бомб поцілила в середину тунелю, і всіх, хто там був, порозривало на шматки. Загинуло 35 чоловік і разом з ними пан Шкільник, його дружина та молодший син Юліан. Старший син Едвард не встиг добігти до тунелю і залишився живий.
Під час одного нічного бомбардування були загинули і двоє старих латишів, яких я добре знав. Вони заховалися в окопі, але після того бомбардування зникли безслідно. За ними шукали їхні родичі та земляки. Вони розкопували всі окопи, але не могли їх знайти, і їх ніхто більше не бачив.
Біля депо знаходився склад, а під ним — підвал, де ховалися від авіанальотів. Під час одного великого бомбардування кілька бомб поцілило в це приміщення і завалило його. Ті люди, що знаходилися тут, потопилися у воді. З пошкоджених водопровідних труб ринула вода, яка затопила підвал. Двері завалило руїнами, і не було змоги вийти звідтіля.

СІЧЕНЬ 1945 РОКУ

Різдво 7 січня 1945 року ми святкували в Литвина. Я приніс пляшку спирту, а Іван Чайка -муки, яку дістав із розбитого вагона. Дружина Павла Олександровича наварила вареників та насмажила блінчиків. Ми забавлялися допізна. Саме в цей час, як ми добре випили, почала ревіти сирена. Ми побігли за станцію, так, як завжди. Біжучи я заточився і впав у поворотний круг, де обертають паротяги. Вилізти не міг, бо дуже потовкся до заліза. Якраз почали падати бомби і навкруги залізо летіло зі скаженим шумом. Я заліз під кран. Чути було, як летить та виє бомба, і так здавалося, що це вона летить прямо на мене. Бомбардування продовжувалося цілу годину. Вже й не думав, що врятуюся… Після цього страшного авіанальоту станція була розтрощена вщент і дуже багато людей побито.
Знову в один із ясних січневих днів налетіло понад тисячу англо-американських літаків. Від них стало темно, а від гуркоту моторів був такий шум, що неможливо було чути, як хтось говорив. Станції Гогенбудберг знову добряче дісталося. Я тоді втік до Райнгаузена та заховався в надійний бункер…
Після цього було чути новини, що дуже тяжко збомбили Райнгаузен, Дуйсбург, Мюльгейм-Рур, Ессен та Гогенбудберг. Німці увесь час надіялися на якесь чудо, що їх спасе від тотальної катастрофи, яка наближалася з кожним днем. Але вже було зрозуміло, що Німеччина програє війну.
…Біля станції знаходилися кілька пасовищ, де фермери, які жили поблизу, випасали свою худобу. Одного разу налетіло з десяток літаків. Від їхнього авіаудару будинки, ферми були поруйновані, а худобу порозривало на куски. Робітники з ближчих бараків брали це м’ясо до їжі. Я не міг переносити того запаху і не їв цього.
Одного разу з ріки Рейн я повитягав багато риби, яка пливла забитою від бомб. Коли почав її смажити, то неможливо було їсти. Вона не мала запаху риби, а пахла якимось порохом. Я прийшов до висновку, що все, що нагло забите, користі з нього не буде.

САМОВИЖИВАННЯ

Від часу, як відкрився другий фронт у 1944 році, для Німеччини вже не було спокою від авіанальотів. І хоча німці почали застосовувати ракети ФАУ-2 і бомбити ними Лондон, все одно вже ніхто не вірив в їхню перемогу над військами антигітлерівської коаліції.
Якось під час великого бомбардування я захворів на якусь хворобу шлунка. Воно й не дивина: не було ані нормальної їжі, ані відпочинку, ані спокою. Увесь час треба було стояти на сторожі самого себе. Хочеш жити? Рятуй сам себе. У цім пеклі на німецькій землі кожний думав за себе і ніякої уваги не звертав на тебе. Увесь час треба було втікати від безнастанних бомбардувань: вечері, вночі, вдосвіта, вдень.
Надивившись на побитих людей, які лінувалися чи не могли з якихось причин втекти з бараку під час бомбардування, я вирішив для себе, що хай ліпше буде смерть на ходу. І я ніколи не лінувався втікати будь-куди, аби не згинути на тім місці, де бомбили. Як тільки-но чув сигнал тривоги, то чи я перебував на паротягу, чи був вільний від праці, відразу втікав подалі від станції.

ДОЗВОЛЬТЕ ЖИТИ

У лютому та березні 1945 року вже було добре чути гарматні вибухи із заходу, де англо-американські війська виганяли німців з Бельгії та Голландії. Всі німецькі міста піддавалися безупинним бомбардуванням; вночі було видно всілякі кольори: жовті, червоні, зелені, сині…
Я не знав, на що чекати? Чи на закінчення війни, чи на її продовження. Був молодим, хотілося жити, навіть, в цім пеклі. Але що буде, як закінчиться війна? Люди говорили, що в Совєтському Союзі все змінилося. Я не вірив ні на йоту, що в совітів могло б щось змінитися. Знав дуже добре, що Кремль з своїм кривавим Сталіном ніколи нікому нічого не прощає. І був впевний у тому, що від червоної зарази буду так само втікати, де зможу, як від англо-американських бомб.
…Час робив своє діло. Чим день, тим ближче було до закінчення війни. Від брата Якова одержав останнього листа, в якому він писав, що збирається відступати на Захід разом з тією німкенею, в якої працював та жив. Цей лист я одержав у березні. Точної дати не пам’ятаю.

ЦІЛКОВИТЕ БЕЗЛАДДЯ

Німеччина конала, оточена з усіх боків. Всі станції були заповнені потягами з пораненими солдатами та цивільними людьми зі Сходу.
Військові чиновники тягли з собою награбоване добро. Всі тікали в Західну Німеччину подалі від більшовиків. Усюди панувало безладдя. Доводилося по два, а то й три рази формувати той самий потяг. Через те, що та місцевість, до якої був призначений потяг, вже була захоплена англо-американцями, то він повертався назад, звідкіля був відправлений…
Казали, що коли було бомбардування 13 лютого 1945 року, то найбільше людей загинуло в місті Дрезден — понад 200 тисяч. Воно було переважно заселене втікачами зі Сходу.
…Німці найгірше ставилися до робітників із СРСР. За найменший проступок їх вішали або розстрілювали десятками, або забирали в концтабори, де на них на кожному кроці чигала смерть.
Я був свідком одного випадку, як на станції два молодих хлопці — OST-робітники — взяли із розбитого вагона сигарети. Їх за це обох повішали. Один був родом з Донбасу, а другий — із Пскова. Також карали на смерть, якщо хтось мав любовні справи з німкенею.

ПРИХІД АМЕРИКАНЦІВ

На заході увесь час було чути вибухи бомб та снарядів. Це наближався фронт. Нарешті настав спокій від літаків. Я пішов у бункер у Райнгаузен. Німці вже не забороняли чужинцям вхід. Там застав багато людей, з якими працював на станції. Всі чекали на американців. Десь із східного берега Рейну почали стріляли з далекобійних гармат. Снаряди вибухали то тут, то там. А оце один молодий хлопець вийшов із бункера, щоб подивитися, що діється навколо, і якраз попав під снаряд, який розірвав його на куски. Він був родом із Вінниччини і радо чекав, що вже закінчується війна, і він поїде додому.
Цього дня до нас у бункер нагрянули американцi. Вони тримали наставлені на нас автомати і кожний з них щось жував. Потім вони обшукали нас, а тодi випустили на двiр. Поводилися вони непогано. Пiсля цього я повернувся на станцiю Гогенбудберг до свого бараку та почав планувати, як мені бути далі.
…Всiх цивільних нiмцiв зі станцiї Гогенбудберг відправляли подалі вiд Рейну на Захiд, у Крефельд.

ДОРОГОЮ НА КРЕФЕЛЬД

Я та ще кiльканадцять осiб наших перейшли жити в бункер на станціїї. Бельгiйцi, голландцi та iншi полонені iз Захiдної Європи повиїжджали до своїх країн.
Станцію періодично обстрілювали вже з далекобійних гармат. Зрештою американськi солдати підірвали два димарі, якi височіли над депо, бо казали, що саме по них беруть на прицiл станцiю і що їх дуже далеко видно із-за Рейну. На станцiї у вагонах було все, що потрiбно. Ми виходили з бункера, приносили харчі та куриво. Пiзнiше перейшли жити в станційний будинок, який належав залізничному начальству.
Згодом американцi звеліли нам відійти в Крефельд. Я, Iван Чайка, Павло Литвин з дружиною і дочкою Тамарою, їхня приятелька, перекладачка Зiна спакували на вiзок свої речi, а я з Чайкою дiстали ще велосипеди i дещо повантажили на них — i так вирушили в дорогу. Всi дороги були забиті людьми, возами та автомашинами. Назустріч рухалися танки та військові вантажівки, і американським солдатам доводилося людей розганяти з дороги.
Американцi славилися своїм багатством i нищили різні речі та майно без розбору: і своє, i нiмецьке. Було дивно дивитися на поведінку солдата, коли, приміром, в болоті застрявало яке-небудь авто. Той тоді кидав пiд колеса все, що було в автомашинi: чи то взуття, чи то якiсь продукти. I коли машина вибиралась, то люди кидалися в болото і вигрібали звідти все, що могли.

ПІСЛЯ КАПІТУЛЯЦІЇ НІМЕЧЧИНИ

7 травня 1945 року, о 14-й годинi 45 хвилин, нарешті почули новину, що Німеччина капiтулювала перед військами антигітлерівської коаліції. Таким чином, закiнчилася вiйна з Нiмеччиною, де пролилося море крові та понищено все — вiд Ла-Маншу до Волги…
Коли ми прибули до Крефельду, то нас розмістили у величезному табору, де знаходилися робiтники iз Схiдної Європи, якi працювали на фабриках i заводах. Цей табiр звався Крефельд-Штальверк. Нас розмiстили у бараках і почали переписувати, хто звiдкiля є родом.
Табір охоронявся американськими солдатами і з нього було суворо заборонено виходити. Відразу впало у вічі, що совітська агентура вже тут проводить свою роботу. З’явилися совітськi агiтатори, які почали проводити мiтинги, на яких прославляли Сталiна та Червону армiю, що розбила нiмецький фашизм. Всiм, хто не бився проти фашизму, Сталiн i Родiна прощає, і совітський уряд закликає всiх повертатися на Родiну. Оце я знову через чотири роки почув “рябої кобили сон” — цi специ безсоромно брехали. Хто, хто, а я дуже добре знав людожерські повадки кривавого Сталіна. Знову доводилося вживати тактику, щоб вирватися з цього табору, але куда?..

НЕОБХІДНІСТЬ – МАТИ ВИНАХІДЛИВОСТІ

Людина стає тоді найвигадливішою, коли перебуває в небезпецi. Я добре знав, для чого в цей табір позганяли всiх колишнiх остарбайтерів. Не дивлячись на те, що керівники країн-переможниць пiдписали низку договорів про взаємне співробітництво, вже було знаття, що скоро ці кілька післявоєнних “медових” мiсяцiв пройдуть і тоді настане нове життя. Разом з тим, ці післявоєнні місяці стануть надважкими. Де ж тоді подiтися цих пару мiсяцiв чи, можливо, й один рiк?..
Під час перепису я сказав, що походжу з Коломиї i був громадянином Польщi. Як запитали мене, що я робив там, то сказав, що пас вiвцi в Карпатах. Всi мене кликали гуцулом в барацi, бо я ще вмiв спiвати гуцульськi приспiви, наприклад: “Ой горiла Коломия та й в пiвночi згасла. Якийсь дiдько ганяв бабу поза нашi ясла!”
…Совітськi агенти прислухалися до того, хто як говорить. Менi дуже легко було виговарюватися, бо мiй подiльський акцент був подібний до галицького. Крім того, ці агенти цiкавилися, хто чим займався перед вiйною та пiд час неї.
Крім американської охорони, в таборi ще була совітська таємна мiсiя, яка пiд американською протекцiєю переписала всiх наших людей. Нас було понад три тисячi: з Галичини, Волинi, Полiсся і найбiльше — зі Схiдної України.

ВТЕЧА З ТАБОРУ

Якось я дізнався, що в Крефельд-Лiнн живуть українцi та поляки на приватних квартирах. Ми вдвох з Iваном Чайкою вибрались iз табору та дiбралися туди. Ті західняки та поляки, що там прилаштувалися, пiд час вiйни працювали тут на шовковiй фабрицi i жили в бараках. Під час наступу американцiв нiмцi повтiкали за Рейн, а домівки свої позалишали. Користуючись моментом, цей люд переселився в їхнi будинки.
Ми познайомилися з одними такими людьми та попросилися до них на квартиру. Це було на Гаммер-штрасе, 16. Ми не признавалися, що є з Схiдної України. Цi люди нiчого не робили, а жили з того, що залишили нiмці, та ще дещо дiставали зі складiв фабрики. Вони мали досить спирту, часто пиячили та спiвали пісень. І вони не потребували репатрiацiї.
Ми дiстали пару пляшок спирту та повернулися у свій табір. Після повернення ми почули, що всiх пiдозрiлих людей спецiально охороняють совітськi агенти, якi були переодiтi в ту ж саму одежу, як мешканці табору. Нiкого взагалi вже не випускали, хiба що хтось мiг мати пропуск вiд коменданта. Навколо табору було полагоджено пошкоджену огорожу.
Комендант табору — американець жидiвського походження, який народився в Польщi, розмовляв на польській мові та трохи по-росiйськи. Вiн дав наказ, щоб всi люди повиходили з баракiв, бо має щось говорити. Тодi для нього зробили імпровізовану трибуну, i вiн почав свою промову. Наголосив, що Америка є великим союзником СРСР. Сказав, що хоча ми завинили перед cовітською владою i великим Сталiном, але Родiна нам прощає все і навіть те, що жили на стороні фашистiв у воєннi роки. І закликав, щоб всi радо поверталися в Совєтський Союз.
З його промови я зрозумiв, що цей табiр у будь-який момент може перейти до рук совітів. Треба було негайно тікати з табору. Я прикинувся таким собі дурником: хто мене що питав, я казав, що нічого не знаю.
Почалася перевiрка людей і складання списків тих, кого мали відправляти в совєтську зону окупації. Совітськi сексоти розшукували людей в основному зі Схiдної України: їх вишукували на фермах, приватних квартирах і насильно доставляли до табору. I нiхто не мав права зупинити совітських агентiв, бо американці надали їм повну свободу дій. На людей iз Захiдної України агенти нiякої уваги не звертали, бо ті вважалися колишнiми польськими громадянами.
Я почав шукати нового товариша, бо Iван Чайка мав дві думки: раз казав, що хоче втекти, а другий – що не такий вже страшний чорт, як його малюють. Я вже бачив його в товариствi з якоюсь дiвчиною, яка називала себе червоною партизанкою.
У барацi, де я спав, було багато людей з Волинi. Я знайшов собi друга Iвана Тибенка. Вiн поділяв мої думки, i ми договорилися за всяку цiну втекти з табору. До нас долучився ще Дмитро Омелянчук.
Одного вечора ми дали негру-солдату пляшку спирту, i вiн нас випустив з табору.

В СТАРИХ ЗНАЙОМИХ

Вночі ми добралися в Крефельд-Лiнн на Гаммер-штрасе, 16 до старих наших знайомих. Це було в кiнцi червня 1945 року. Можливо, що на мiй день народження [23 червня. – Прим. ред.]. Як виявилося, якраз тієї ночі, як ми вийшли з табору, приїхали американські солдати i всiх людей силою повантажили на автомобілі і вiдвезли на аеродром, звідки вже літаками всіх вiдправили в совітську зону. Всi цінні речi, якi люди мали при собі (велосипеди, мотоцикли, радiоприймачі, грамофони тощо), совітськi агенти спалили, щоб нічого не залишилося нiмцям.
Вранці наступного дня ми вiдвiдали те мiсце, де були всього 10 годин назад. Там побачили тiльки голодних нiмцiв, які порпалися в пошуках чого-небудь їстівного.
Таким чином мені вдалося вiдв’язатися вiд першої репатрiацiї. У Крефельд-Лiннi ми втрьох зайняли одну квартиру: я та волиняни Iван Тибенко з Великого Дерману і Дмитро Омелянчук з Камінь- Каширського. Харчi дiставали, хто як мiг. Вночі ходили на фабрику і виносили звідти спирт, який вимінювали в американських солдатiв на харчі. Для американцiв продукти не мали нiякої цiни, але вони охоче брали вiд нас спирт. У цей час ми ходили купатися на Рейн, ловили рибу. Від нічого робити пили безпробудно.
Я нiкому не признавався, що родом зі Схiдної України. Про це не знали навiть двоє моїх найближчих товаришiв. Як мене запитували, звiдкiля я родом, то завжди подавав якусь мiсцевiсть у Карпатах. Бо я там перебував і добре пам’ятав ті місця. Так мене знали як гуцула…

ВИСЕЛЕННЯ З БУДИНКУ

Знову почалися пошуки наших людей. Я був познайомився з двома дiвчатами, якi жили та працювали на фермi. Це було недалеко вiд будинку, де я жив. Їх одного дня силою забрали представники совітської репатрiацiйної місії. Скрiзь, де жили люди iз Схiдної Європи, до них приходили совітськi агенти з американською воєнною полiцiєю, i хто не мiг доказати, що не був совітським громадянином до вiйни, то таких силою забирали в совітську зону Німеччини. Треба було бути дуже уважним i мовчати. А ще краще було мати який-небудь документ, написаний польською чи румунською мовами.
Одного дня в наш дiм приїхали три совітськi агенти та два американцi з воєнної полiцiї. Вони почерзi почали всiх розпитувати, хто звiдкiля походить, та провіряти документи, якщо в когось вони були. За цей час, як я жив тут, менi вдалося дiстати якийсь польський папiрець з печаткою, куди вписав собі нове ім’я та прізвище і місце народження: село Iзби Горлицького повіту. Слова вибрав з польських книжок. Тодi цей папiр зім’яв, так, нiби вiн направду був написаний у1939 році.
Коли дiйшла черга до мене, то показав перевіряючим свій документ. Люди, що були зі мною, почали говорити, що цей хлоп, тобто я, походить з такої мiсцевості, де люди говорять мiшаною мовою і їх трудно розумiють. То є в глухих місцях Карпат, і, що я, крім своїх гiр, нiчого не бачив i не знав, аж поки мене не привезли до Нiмеччини. Цей совітський агент ще дещо запитав мене по-польськи, але вiн говорив ще гiрше, як я. Питав мене, що я робив вдома? Я казав, що пас вiвцi в горах. “А як звали вiйта?”- знову запитує мене. Раптово менi у голову прийшло якесь прiзвище, i я скоро вiдповiв, бо був певний, що вiн не міг знати, хто ж там був вiйтом. Далі запитує: “Кого залишив дома?” Я сказав, що чотири брати i три сестри. Тодi він каже, назви їх імена. Я подав направду, як їх звали, щоб потім не заплутатися. Потім цей тип запитував про вік моїх батьків, братів і сестер. Тут я вже говорив правду. Хоча менi було трохи дивно, що вiн так ретельно мене провiряв, але був радий, що знову викрутився вiд репатрiацiї.
Через декілька днiв вийшов наказ американського коменданта міста Крефельд, що вихідці з Східної Європи повинні звільнити приватні квартири і перейти жити до табору Крефельд- Штальверк. Таким чином, довелося покинути будинок, у якому жив і шукати нового притулку.
…За час, вiдколи я жив в цiм будинку, до нас часто приходив якийсь чоловiк. Вiн вдавав з себе грузина i казав, що так само, як ми, не хоче їхати додому. Я з ним не розмовляв, а завжди слухав, що вiн говорив. Одного разу я задумав його вiдвiдати. Вiн дав менi свою адресу. Коли я прийшов пiд дверi того дому, де вiн жив, то нiмкеня менi вiдповiла, що то був службовець совєтської репатрiацiйної мiсiї, і вiн щойно виїхав на совітську зону. Вiд цієї інформації я остовпів на місці і знову подумав, що родився в сорочці.

НОВЕ ПОМЕШКАННЯ

Пiсля того, як довелося звільнити зайняті помешкання, деякi люди зголосилися їхати додому, але бiльшiсть переселилися в табiр. Мої товариші Iван Тибенко та Дмитро Омелянчук вiднайшли якогось знайомого нiмця, що з ним працювали пiд час вiйни, i перейшли до нього жити. Я теж почав шукати пристановище.
В мене була знайома нiмкеня Маргарита Ауларс, її чоловiк був в армiї, i вона про нього нiчого не чула. У неї було двоє дiтей: Ганс та Гiзеля. Мені нічого не залишалося робити, як перейти до неї жити. Вона мала квартиру з двох кiмнат, і таким чином я став приймаком. У неї була заміжня сестра Анна, яка жила поверхом вище у тому ж будинку, де мешкала Маргарита. У Маргарити був брат Лео, який жив за пiвкiлометра вiд неї.
Їсти не було що, і доводилося вночі ходити на поле. Там вимикували цибулю, капусту та iншу городину.У цей час нiмцям почали видавати на картки мiзерну кількість продуктів. Я не мав такої картки, тому що був ніде незареєстрований.
Якось зустрів двох дiвчат-землячок, які жили таємно у фермера, бо вони не хотiли повертатися на Родiну. Коли проходила перевірка, то цей фермер сказав, що дівчата є з Схiдної Пруссiї. Одна з них була з Ворошиловграда [з 1990 р. – Луганськ. – Прим. ред.], а друга — з Бiлої Церкви. Вони часто давали мені молоко, картоплю, інколи хлiба. Я приносив все це Маргариті, i вона була дуже рада, що має харчi для дiтей, а я був радий, що мав притулок.
Одного дня чоловiк її сестри Анни повернувся з полону. Це повернення ми добре відзначили: весело провели час з випивкою та танцями. Я тоді був приніс спирт, яким запасся, бо наховав його в розвалених домах і вгощав всiх, хто приходив, а німці мене хвалили і казали: “Йоган гуд!”.
Через декілька днів пiсля цього гуляння Лео та Аннин чоловiк вкрали теля у фермера і забили його, бо всі дуже голодували. Коли людина голодна, то вона може відважитися на відчайдушний крок.

У ТЮРМІ

Незабаром прийшла полiцiя i провела обшук, і знайшли те, що шукали. Якраз у той час дома був я та сестрин чоловік. Маргариту, дівера та мене арештували та забрали в полiцiю в Юрдiнген. Німкеню наступного дня випустили, а нас перевезли до в’язниці у Крефельд, де ми сиділи десять днiв, чекаючи на суд. Тоді, після війни, у Німеччині офіційно використовували чотири мови: англiйську, французьку, росiйську та нiмецьку. У суді послуговувалися саме цими мовами. Знову доводилося все фальшувати, бо слiдчi розпитували про все: де народився, коли приїхав до Нiмеччини, де працював. Суд виніс нам вирок: шiсть мiсяцiв тюрми.
Я був радий, що хоч на деякий час зможу переховатися у в’язниці від примусової репатріації. Покарання відбували в Крефельдi на Норд Вал (Nord Wal). Я сидiв сам, а з цим нiмцем зустрічався лише під час прогулянки, чи коли водили у лазню або на службу Божу. Харчування було дуже погане, набагато гiрше, ніж на волi. Я дуже голодував.
У цiй тюрмi ми просидiли шiсть тижнiв, i тодi нас перевезли в Дюссельдорф. Там нас поселили по загальних камерах. Я попав в одну камеру, де сидiв поляк Кристопiк (вiн мав два пальцi на руцi, які зрослися), українець з Галичини на прізвище Гуменюк та два нiмцi. Цей Гуменюк бiльше приятелював з поляком, як зi мною. Я бачив, що вони не довіряли мені, бо я не вмiв добре говорити по-польськи. Для них часто приносили передачі, i вони не голодували, а харчі дiлили лише мiж собою. Я ж з нiмцями завжди голодував.
Менi залишалося відсидіти ще три мiсяцi. За весь час мого перебування у в’язниці мене нiхто не вiдвiдував: нi мої “товаришi”, анi нiмкеня.

ТЮРЕМНЕ ЖИТТЯ У КРЕФЕЛЬДІ

Однієї ночі наприкінці листопада 1945 року мені та ще шістьом в’язням повідомили, що нас відправляють в Крефельд-Банрот. У роздягальні ми скинули тюремну одежу, а одягли свою. Я дуже зрадів цьому, бо в моєму одягу були заховані совєтськi документи: профспілковий та воєнний квитки, посвідчення на право водіння паротяга і службовий пропуск на проїзд залізницею в Захiдну Україну.
У Крефельд-Банрот нас знову переодiли в тюремну одежу, а цивiльну забрали на склад. Кожного з нас поселили по одному в камерi. Роботу давали тим, хто хотiв робити. Працювали в камерi: клеїли конверти та коробки для аптек. Я з радістю працював, бо так скорiше проходив час.
Я дуже голодував. Це був проклятий час: в розбитiй Нiмеччинi харчів не вистачало не те, що в тюрмі, їх не вистачало і на волі. Менi завжди судилося з голодом не розставатися, бо де би я не був, то вiн завжди йшов за мною.
У тюремних документах я був записаний як поляк, бо я нiколи нiкому не казав, що є родом зі Схiдної України. В іншому випадку мене відразу ж віддали б у руки совітам. А коли мене хтось запитував, чому я так погано розмовляю по-польськи, то я завжди вiдповiдав, що походжу з Карпат i там мало хто добре говорить польською мовою. І додавав: нею добре володіють хiба вченi люди, а звичайнi селяни, то ні. А часто-густо i не розбереш, по якому ”глаголять” горяни. Особливо, якщо хтось є з iншої гори, бо на кожнiй горi балакають по-iншому…

З ПОЛЯКАМИ

У тюрмi перебували кiлька десяткiв полякiв. З них троє були засуджені бiльш, як на чотири роки. Я прислухався до їх розмов під час прогулянок і зрозумів, що якийсь полковник з британської армії домагається їхнього звільнення. Один з поляків говорив, що цей полковник є чоловіком його сестри i має надiю скоро вибратися на волю. Крім того, сестра цього поляка працювала перекладачем в англiйського генерала. Я вiрив в їхні розмови, бо після вiйни поляки мали великі привiлеї від американцiв та англiйцiв.
Одного разу мене викликали в кабінет начальника, де сидів iнтелігентний на вигляд панок. В нього на грудях красувалася емблема із зображенням польського бiлого орла. Тоді цей знак носили майже всi поляки…
Вiн запитав мене, звiдкiля я родом. Я вiдповiв, що з Польщi. Далі запитує: “З яких околиць?” Вiдповiдаю, що з Карпат. Вiн пояснив, що тих, хто хоче їхати до Польщi, то випустять з тюрми. Я погодився, щоб мене записали у список. Бо подумав: якщо навіть повезуть до Польщi, то ще буде можливiсть якось втекти, а в цій тюрмі доведеться померти з голоду. Я вже на той час так схуд, що на мені залишились тiльки шкiра та кістки…
Я чув, що, крім мене, записалося ще чотири чоловіка. Я боявся тільки одного, щоб поляки не вiддали в руки бiльшовикам. На мене напали галюцинацiї. Я не мiг спати або сидiти. Увесь час в камерi ходив чи бiгав вiд дверей до вiкна. Пропав апетит: навiть не мiг з’їсти три мiзерних картоплини, якi давали замiсть хлiба.

“КУРВА ЄГО МАТЬ”

Нарешті дiждався, що однієї ночi нам оголосили, щоб збиралися. В камерах почувся шум: це в’язні жваво обговорювали наш від’їзд до Польщi. У мою камеру зайшов якийсь польський офiцер, який мав на своїм чорнiм беретi три зiрки. Почав до мене говорити по-польськи, щоб якнайскорiше зiбратись. Я його добре не розумiв, що вiн говорив, а вiн мене тим більше: я йому казав, що моя одежа та взуття в складi i без цих речей не пiду з тюрми. А вiн толкує, що склад вiдчинять вдень і менi дадуть одежу ще лiпшу, ніж та, що на складi. Менi було жаль не стільки убрання, скільки своїх совєтських документів. Я так довго їх переховував, а тепер треба з ними розстатися!? Нi, нiколи! Я сказав, що поки менi не вiддадуть мою одежу, то я не піду звідси. Всi поляки стояли i проклинали мене, за кожним словом приговорюючи: ”Курва єго мать”. Польський офiцер тримав в руках список, де, напевно, стояв пiдпис якогось британського чиновника, i все тикав пальцем в те мiсце та кричав, називаючи мене “глупим”.
Була вже третя година ночi, як якийсь охоронець викликав начальника тюрми. Той приїхав, вiдчинив склад i менi видали мій одяг. Щоправда, не змогли віднайти моїх туфель…
Польський офiцер увесь чогось трясся, ще бiльше, ніж я. Він запитав: ” Вже все?” Я сказав, що нi, бо немає моїх туфель. Вiн не зрозумiв значення цього слова. А я не знав, як їх по-польськи проказати та показав на голi ноги. Тоді вiн запитав мене, чи я є поляк. Я кажу , що так, проше пана. Вiн показав пальцем на своє око, а я — на свою голову. I я зрозумiв, що це знак, що вiн знає, хто я є. Цей офіцер і двоє солдатів, які знаходилися з ним поруч були вояками польської армiї пiд англiйським командуванням.

НЕДОВІРА ПОЛЯКІВ

О четвертій ранку ми сіли у вiйськове авто i виїхали з Крефельда. Нас привезли до великого польського табору в мiсто Нойс. Тут знаходилися сiм’ї польських солдатiв та офiцерiв, якi не хотiли повертатися до Польщi. Насамперед нас нагодували. Ми вп’ятьох з’їли два вiдра мармеладу та дев’ять буханцiв хлiба.
Якiсь типи увесь час заглядали в табiр. Я здогадувався, що вони хотiли б як-небудь мене позбутися, але не було доброї нагоди, бо вже світало. Десь о десятiй ранку нас п’ятеро вивели на площу, i всi поляки: чоловіки, жiнки та дiти, стали зглядатися на нас. Я зметикував, що це мене так спеціально вивели напоказ. Офiцер, який привіз нас з Крефельду, вiдпустив тих чотирьох поляків. Я вже стояв сам один. Живiт менi роздуло, немов у вагiтної жiнки, i мені нестерпно хотілося прилягти.
Поляки продовжували на мене дивитися та про щось перемовлялися мiж собою. Я боявся, щоби хтось часом ззаду не вдарив у потилицю; тут і закопають, щоб затерти слiди свого злочину. По поляках було видно, що вони один одного боялися i перебували в стані нерішучості. До мене пiдiйшов цей самий офiцер i запитав: ”Хто ти є?” Тодi я заговорив до нього українською мовою та признався, що є родом з Схiдної України, з Кам’янця-Подiльського. Я просив відпустити мене і обіцяв, що нiкому нічого не розкажу про оказію, яка сталася. Вiн тодi сказав до мене, щоб я нiколи не йшов у ту мiсцевiсть, де мене судили, i добавив: “Йди з Богом, щоб я тебе бiльше не бачив”. Я дуже гарно подякував i як куля вилетiв з табору.

ЗНОВУ В ТАБОРІ

Тодi менi було 29 рокiв. Я знову на волi. Цей стан може зрозумiти тільки та людина, яка на власній шкурі зазнала, що таке неволя. Я вирiшив йти в Крефельд-Лiнн, до Маргарити. У неї залишилися деякі мої речі та одяг. До Крефельда було 20 кілометрів, і за двi години я туди дiйшов пiшки. Щоправда, дуже понатирав ноги.
Німкеня повідомила, що її чоловік повернувся з полону, і мені не варто тут залишатися. Він в цей час був на роботі. Вона порадила мені йти до її брата Лео. Ще вона поцікавилася, як так: мене випустили з тюрми, а чоловіка її сестри — ні? На це я сказав, що всіх, хто був з Східної Європи, то випускали, бо для них була амністія від англо-американців. Маргарита щиро мені повірила.
Лео, який жив по Гітлерштрасе, повідомив мені, що всі люди, які мешкали на приватних квартирах, зараз живуть в польському таборі у Крефельд-Штальверк, де раніше перебували OST-робітники. Спочатку вирішив навідатися на ферму до дівчат, які там жили і яких я знав. Коли прийшов туди, то робітник сказав, що за ними приїхали представники совєтської репатріаційної місії і забрали їх. Звідси я пішов до німця, в якого жили мої колишні приятелі. Німець сказав, що вони зараз живуть в Штальверку. Я боявся йти в табір, щоб часом не здибатися з тими, що мене випустили з тюрми.
Походивши навколо табору, я побачив, що там немає ніякої охорони, і люди вільно заходять чи виходять, і ніхто їх не зупиняє. Я зайшов в табір і скоро відшукав Івана Тибенка та Дмитра Омелянчука. Я поселився разом з ними в одному бараці. Вони не могли мене нагодувати. Я їв все, що було, і не міг насититись…
У таборі було багато українців із Західної України. Всі вони писалися поляками, бо були колишніми польськими громадянами. Всім цим людям був привілей від англо-американців. Вони жили безпечно і не підлягали примусовій репатріації.
Я тут не реєструвався, а чекав, поки мені хтось скаже це зробити. Через декілька днів прийшов наказ від командуючого окупаційними військами, що табір будуть переселяти в іншу місцевість. Всім сказали пакувати свої речі, сідати в автомобілі і їхати на станцію Крефельд, а звідси — потягом до Патерборну, який знаходився недалеко від совєтської окупаційної зони. Табір в Штальверку передали для бездомних німців.
Багато з тих, хто не хотів їхати до Патерборну і мав десь якесь інше місце подітися, залишили табір, а я вирішив триматися гурту.

ПАТЕРБОРН

У таборі в Патерборні нас розмістили в колишніх військових казармах. Сюди позвозили тисячі людей із Східної Європи. Тут були українці, росіяни, поляки, балтійські народи, югослави, мадяри. Поляки були господарями цього табору, бо їх було найбільше. Це тому, що багато вихідців з Совєтського Союзу позаписувалися поляками.
Тут нас усіх зареєстрували та зробили дезінфекцію американськими хімікаліями DDT. Ми по черзі підходили до столів, за якими сиділи писарі, які фіксували: хто, де і коли народився і яку мав національність. Коли я увійшов до кімнати, то остовпів: за столом сидів той самий офіцер, який мені казав більше йому на очі не показуватися. Я одразу попросив якогось санітара, що робив дезінфекцію, посипати мені голову та обличчя порошком DDT, начебто в мене були воші. Він залюбки виконав моє прохання. Ходу назад вже не було: підійшов до стола, де сиділа якась писарка. Вона запитала: “Де народився?” Я сказав, що в Карпатах. Тоді вона запитала мій рік народження та як моє прізвище. Я тоді записався, як Ян Моренчук. Мені видали картку DP (Dіsplaced Person).
Цей польський офіцер був старший над писарями, які видавали картки. Я був так обсипаний порошком, що не те що він, але я й сам себе не впізнав, коли подивився в люстро…
Цей табір і багато інших, як я пізніше взнав, знаходилися на утриманні організації UNRA (United Nation Relief Agency). Всі люди мали право тут на притулок і харчі. Але як тільки дізнавались, що хтось був громадянином Совєтського Союзу, то таких відразу силою забирали на Родіну. У таборі кишіло від перебраних совітських агентів. Вони нишпорили та прислуховувались до кожного, вишукуючи тих, хто, на їх думку, підлягав репатріації. Англійці перешкод не чинили і разом з тим не видавали нікого, а притулок і їжу давали всім, хто приходив до табору.

ЧЕРГОВА ПЕРЕВІРКА

Одного дня почалася перевірка (скринінг) деяких людей, що совітська репатріаційна місія вимагала від англійської і польської адміністрації табору. Вони подали список людей, яких хотіли б перевірити. Якраз і моє прізвище було в цім листі. Комендант табору оголосив всім, хто був у списку, прийти в комендатуру в зазначений час. Я вже не збирався втікати з табору, бо надіявся, що якось викручусь з цієї ситуації. Прийшла моя черга. Я зайшов в кімнату. Там сиділи за столом два англійські офіцери, два польські та два совітські. Кожний з них мав перед собою якісь папери. Совітський офіцер запитав мене: ”Как фамилия?” Я відповів по-польськи, що не розумію, що пан хоче (не розумем, цо пан хце). Тоді польський офіцер запитав мене, як моє прізвище. Я відповів так, як зареєструвався, – Моренчук. “Гдзе народівся?” – “В Карпатах”.- “А в якім воєводстві?” — “Станіславському”.- “А в якім повіяті (повіті)?” – “ Коломия”.- “А весь (село) яка?” – “Кременці”. Після цього він почав мене питати, скільки грошей треба було за пуделко запалок. Я відповів, що в нас запалок (сірників) не було, бо ми вживали кресало (крисядло). “А яка ціна була за фунт солі?” – “Сіль не купляли, бо в горах є солона вода, яку ми вживали замість неї”. – “Що робив до війни?” – “Пас вівці”. – “Чи служив у війську?” – “ Ні”.
Польський офіцер потвердив, що все, що я відповів, то є правда. Він переклав нашу розмову і по-англійськи, і по-російськи, після чого всі голосно розсміялися. Він ще додав зі сміхом, що там, звідкіля я походжу, то навіть грошей не вживали. Наостанок офіцер запитав, чи маю яких родичів. Я сказав, що мав два брати, які були в полоні під час війни, а зараз не знаю, де вони є. І цього вже було досить. Вони мені повірили і відпустили. А я був налаштований брехати стільки, скільки треба було.

ГРУДЕНЬ 1945 РОКУ

Йшов грудень 1945 року. Совітські агенти нишпорили по всіх усюдах та провіряли всіх, хто в них викликав підозру. На це вони мали дозвіл від британської окупаційної влади. Якщо якогось бідолаху знаходили, то його відразу тягнули в авто та везли на совітську зону Німеччини. Це була велика трагедія, що Черчіль та Рузвельт були обдурені бандитом Сталіном і в Ялті підписали з ним такий договір, що всі колишні совітські громадяни мусять повернутися в Совєтський Союз.
Дуже мало шансів уникнути примусової репатріації було у тих людей, які нічого не розуміли по-польськи. А між тисячами поляків було легше заховатися, і багато наших людей із Східної України використали цю обставину. Позаписувалися, що походять з Галичини чи з Західної Білорусії. Ці території до війни були під владою панської Польщі. Мене особисто ніхто не знав, і я вдавав із себе, що нічого не знаю і нічого не бачив.
… З табору в Патерборні деякі поляки ходили вночі грабувати німців. Вони були не тільки незадоволені тим, що одержували в таборі, а й мали дуже велику ненависть до німців. Були випадки, що при грабежах вбивали німців. Тоді в табір приїжджала військова окупаційна поліція, і всіх людей виганяли з казарм на площу і вистроювали рядами. Свідки грабежу чи вбивства ходили вздовж рядів і вишукували винуватців злочину. Кілька разів було, що злочинців виявляли, і тоді їх забирали, але через декілька днів вони знову з’являлися в таборі. Поляки нічого не боялися і панували над цілою околицею Патерборну. Вони мали більше прав, ніж британська окупаційна адміністрація і мстилися німцям як могли.
У таборі я одержав картку з печаткою UNRA на отримання продуктів.

УКРАЇНСЬКИЙ ТАБІР

Через деякий час я взнав, що українці організовують табір над річкою Ліппе поблизу міста Дорстен. Хтось звідтіля був приїхав і привіз цю новину та забрав з собою кілька своїх знайомих. Мене ця новина зацікавила, втрачати не було чого, і я вирішив їхати в Дорстен.
Знайшов пару душ таких, що бажали їхати зі мною. Це: Іван Тибенко, Василь Красовський, майбутня моя дружина Параскевія Корпесьо, ще одна дівчина і один хлопець. Отже, всіх нас було шестеро. Я з Параскевією в той час не був знайомий і ніякої уваги на неї не звертав. Від’їжджаючи від поляків із табору Патерборн, ми дістали спирту та так напилися, що я тільки пам’ятав, як дібратися до станції…
Потягом приїхали до станції Дорстен. Табір знаходився за два кілометри від неї. Помалу ми дібралися до табору, який був між річкою Ліппе і судноплавним каналом, який з’єднувався з річкою Рейн. У таборі стояли дерев’яні бараки, в яких під час війни жили робітники із Східної Європи. Тут ми відчули істинно український дух. Ми зайшли в контору, де розміщувалася таборова поліція. Поліція носила на рукавах жовто-блакитні пов’язки. Комендант табору пан Стодола зразу відмовлявся нас прийняти по надуманій причині, що начебто сюда приймають тільки тих, хто ще не був ні в якім таборі.
Я його зрозумів відразу: цей чоловік хотів показати із себе, що він є комендант табору. Він нам радив, щоб ми поверталися назад до Патерборну. Ми ж казали, що назад до польського табору не поїдемо, бо ми є українці і хочемо бути разом з українцями. А по-друге, це не його приватний табір, і він не має права нам заборонити проживати тут. І ніхто йому не наказував, кого приймати в табір, а кого – ні. Суперечка затягнулася, і мені довелося зробити вигляд, що я поважаю його як начальника, і подавав себе дурнішого за нього. Нарешті він погодився нас прийняти. Я записався своїм справжнім прізвищем, але місце народження подав із Галичини, повіт Гусятин, село Тростянець. Я одержав реєстраційну картку.
У таборі було кілька порожніх бараків, і ми поселилися в одному з них. Після цього роздобули соломи та поробили собі матраси. Через пару днів до нас прилучилися ще нові люди. Тоді люди прибували кожного дня. І навіть, якщо комендант не хотів їх приймати, то вони все одно не мали куди йти і залишалися в таборі. Ми почували себе тут набагато вільніше, як у польськім таборі. Все було на рідній українській мові.
Начальником таборової поліції був пан Барановський, а його заступником — пан Зубик, не дуже добра людина. А справжнім лідером в таборі був якийсь Юзв’як чи Возняк, його прізвище я добре не запам’ятав.

ДРУЖБА З ПАРАСКЕВІЄЮ

Переважна більшість людей в таборі була з Галичини. Тут перебували цілі сім’ї з одного села, які повиїжджали до Німеччини. Ці люди завжди трималися одне одного. Між ними завжди був один, кого всі слухали — священик чи дяк. Таких людей галичани дуже поважали і слухали їх, бо вони вважалися наймудрішими між ними. Раз умів читати святі книги, значить, найрозумніший. До всіх, хто був не з їхнього села, ставилися з підозрою.
У таборі була облаштована греко-католицька церква. Я завжди ходив до неї. У той час я не розумів, що є якась різниця в українському церковному житті. Однак, одного разу мені довелося почути проповідь святого отця. Він кричав на все горло в церкві, що з’явилися якісь православні. Далі він закликав: ”Дорогі мої браття і сестри, якщо такого знайдете в таборі, то хапайте за горло його”. Також закликав, щоб всі молоді люди шукали собі до життя тільки католичок, хай вона буде чужинкою, але католичкою. Для більшої переконливості отець ще й пустив пару сльозинок, а за ним також всі вірні прихожани заплакали. Відтоді я зрозумів, що між українцями існує релігійний поділ.
У таборі також був облаштований зал-клуб, яким завідував пан Савчук, де всі разом святкували Різдво Христове (7 січня) та День Соборності України (22 січня). Особливо запам’яталося святкування Дня Соборності (тоді ж я взнав, що це велике національне свято). Була повна зала людей. Дуже гарно співав хор під орудою Остапа Пицка.
Я тут запізнався з Параскевією. Вона під час війни працювала на фермі в Райнлянді, недалеко від Крефельда. Звідтіля попала в Штальверк, а звідси — до Патерборну. А згодом — у Дорстен. Ми жили в окремих бараках. Тут було дуже строго стосовно того, щоб хлопці не ночували разом з дівчатами. За цим дуже слідкував священик. Він давав наказ поліції, щоб вночі ходили по бараках та шукали, чи часом хто не творить неподобства.

ПІДСТУПИ СОВІТІВ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ

Знову настали тривожні дні. Совітська місія приїжджала до табору і вимагала видати їй деяких осіб. Агентів зустрічали непривітно: одного разу перекинули автомобіль разом з ними, і вони ледь живими вирвалися з табору, іншого — порізали шини в автомобілі. Від непрошених гостей була організована самооборона. Кожну ніч патруль з трьох чоловік позмінно вартував по табору. Ми мали металеві палиці, а дехто — револьвера. Всі були рішуче налаштовані покінчити з цими совітськими напасниками. У таборі перебували люди, які служили в українській дивізії “СС – Галичина”, інші – в РОА, а ще інші — робітники, яких силою вивезли на примусові роботи до Німеччини. І нарешті ті, які самі потрапили сюди, втікаючи разом з німцями від червоного сатани. До названої останньої категорії табірників належав і я.
Багато разів британська окупаційна адміністрація давала наказ таборовій адміністрації, щоб ніхто із табору не виходив. Тоді всіх виганяли на площу, строїли в ряди, і якісь цивільні особи ходили по рядах і заглядали кожному в обличчя. Я розумів це, що вони в присутності британців когось шукали.
У таборі було кілька самогубств, двох було застрелено. А одного — знайшли повішаним при дорозі, яка йшла з табору в Дорстен. Цього вішальника священик сказав принести до церкви. Йому сказали, що на Україні не прийнято вішальників вносити до церкви. Тоді він наказав труп принести в клуб, де і було проведено заупокійну молитву.
Ніхто не знав, хто були ці жертви, бо при них не було ніяких документів. Ясно було одне, що вони перебували у великому розпачі. Я знав кілька росіян, які не могли говорити по-українськи, але вони позаписувалися, що є вихідцями із Західної Білорусі, та увесь час мовчали, щоб не привертати на себе зайвої уваги. Також ці росіяни змінили свої прізвища. Пам’ятаю, один писався Горбенко, інший – Бурак. Всіх росіян, може, було з десяток. Я знав їх всіх та навідувався в їхні бараки, де вони жили. Це були люди із Воронежа, Курська та Орла.
Основну ж масу мешканців табору складали українські націоналісти. Були серед них і такі, що ніколи й не чули російської мови.

БРАТ

Одного вечора мені сказали, що за мною хтось шукає по бараках. Один хлопець з мого бараку був в іншім і чув, як якийсь хлопець питав за Іваном. І він сказав, що в його бараці є два Івани: Марунчак і Тибенко. Нарешті, той, хто шукав мене, прийшов в наш барак, і виявилося, що це мій брат Петро. Він жив у таборі, що знаходився у місті Гаген-Кабель. Прочувши про табір під Дорстеном, вирішив приїхати сюди і віднайшов мене.
Ми з ним не бачилися понад рік. Удосталь наговорилися. Він переночував в мене і наступного дня ми поїхали до його табору. У нього була жінка і якраз народилася дочка, яку охрестили на ймення Ольга. Його, як і інших його товаришів, що служили в шуц-батальйонах на Галичині, були привезли до Німеччини. Тут вони служили в Люфтваффе (протиповітряній обороні). Після капітуляції всім їм довелося добряче поневірятися у розбитій Німеччині аж до того часу, поки не пішли в табір DP.
У цьому таборі був ще один земляк з Гуменець — Володимир Сухотський. Під час війни він увесь час перебував разом з моїм братом Петром. У нього також була жінка. Братова жінка була родом із Ростова-на-Дону, а Сухотського — з Курська. До брата я приїжджав зі своєю нареченою Пасею. Тут ми кілька днів добре погуляли і повернулися назад у свій табір.

ВТІКАЧ

Через декілька днів, як я повернувся від брата, в таборі з’явився якийсь чоловік. Він у розпачі шукав за мною. Коли я з ним здибався, то виявилося, що він був з того табору, де перебував брат Петро. Там його виловили совітські агенти і забрали в місто Ізерлон, де знаходився центр совітської репатріаційної місії. Тут разом з ним перебували ще з десяток осіб.
Однієї ночі його та ще декілька чоловік роздягнули догола і повели на розстріл. Якимось чудом йому вдалося вирватися, але тих інших постріляли. Він розказував, що втікав як навіжений, аж поки не надибав якогось німця. Стягнув з того одежу і прикрився, бо був абсолютно голий. Від брата Петра він взнав, що я знаходжуся в Дорстені. І оце добрався до мене та почав проситися, щоб його якось заховати. Це був Адольф Сіромський. Тут, в Дорстені, я допоміг йому приписатися. Він змінив своє прізвище і записався, як Андрій Сіренко.
У нашім таборі він перебував недовго, бо боявся, що за ним шукають, і десь подався з Дорстену. Втікач ще розказував, що там, в Ізерлоні, куди привозили виловлених людей, то їх зразу ж там викінчували.

ТАБІРНЕ ЖИТТЯ

У таборі жилося вільготно. Хто грав у карти, хто – у футбол, а хто ходив понад канал і цілими днями дивився, як діють шлюзи. Також можна було займатися спортом, художньою самодіяльністю. У залі-клубі можна було слухати виступи хору та дивитися які-небудь вистави. Дехто мав радіо і слухав світові новини. Найбільше у той час було новин, що совіти не хотіли вибратися з Персії та про нерозривну дружбу між державами – учасницями антигітлерівської коаліції. А про насильницьку репатріацію людей до совітів не говорилося нічого…
Я вчив пару душ грамоти, бо ходила чутка, що хто є неграмотний, то того нікуди з Німеччини не візьмуть. У бараці, де я жив, то було двоє, що не знали жодної букви. Я зробив із зошита буквар; понамальовував всілякі речі та предмети: дерево, хату, граблі, лопату, ворота та багато інших, і під цими малюнками понаписував назви. За чотири тижні я навчив читати Василя Гложика та його товариша Бруно. Вони були з одного села з Галичини. Також, вони вивчилися розписуватися та писати те, що бачили.
Саме у цей час, як я жив в Дорстені, пройшла велика злива. Річка Ліппе вийшла з берегів та по обох боках від себе позаливала поля, на яких достигав врожай. Харчі у таборі діставали із загальної кухні. Дехто ходив до фермерів жебрати що-небудь. Були і спекулянти, які привозили в табір хліб і на цім добре заробляли.
Одного разу я зі своєю нареченою поїхали до її колишнього хазяїна в Райнланд. Тут, на полі ми пропрацювали два дні. За це ми отримали досить харчів.
У таборі перебували і діти. Для них від фермерів привозили молоко. Моя наречена стежила за тим, щоб дітям та хворим людям видавали молоко.
…Якось до нас у табір прийшло двоє чоловіків, які дібралися аж з Австрії. Вони розповіли, що їм якимось чудом вдалося вирватися від насильницької репатріації. Американці силою заганяли у вагони колишніх совітських громадян, щоб їх відправити у совітську зону. Втікачі були родом з Кубані і мали сім’ї, але їхні жінки з дітьми не мали можливості втекти. Вони також розповідали, що багато людей вчиняли самогубство на очах американців та совітських представників.
Був випадок, що один чоловік втік аж з совітської окупаційної зони Німеччини. Він розказував, що всіх, кого привозили із Західної Німеччини на совітську зону, то спочатку зачиняли в табір, а потім стягали одежу, взуття і відбирали геть усе, хто що мав. Взамін давали яке-небудь лахміття, тоді садовили у товарові вагони і під великою охороною совітського війська нещасних кудись відправляли. Я з охотою допомагав таким людям, бо розумів, що чим більше буде нас таких, то тим безпечніше буде для нас всіх.
Якось на бажання британського командування для мешканців нашого табору було проведено такий собі урочистий огляд частини британських солдатів. Дійство відбувалося на таборовій площі. Наші люди тоді вперше побачили шотландців в екзотичному убранню. Найцікавішим було те, що вони були одягнуті в спідниці. Шотландці ще грали на чудових трубах. Ці музичні інструменти мали запасне повітря і з них лилися чудові мелодії.

РОЗСЕЛЕННЯ

Десь в травні 1946 року прийшла чутка, що наш табір будуть розселяти по інших таборах. Німці домагалися від окупаційної адміністрації передачі наших бараків для бездомних німців, які тисячами прибували у Західну Німеччину із східної зони та з Пруссії. Ми почали протестувати проти цієї ідеї, подали прохання до британської окупаційної адміністрації. Підставою для нашого звернення було те, що ми власними зусиллями упорядкували табір, розбили доріжки, насадили квіти. Я навіть біля свого бараку зробив маленький городчик, на якому з трави та квітів витворив прекрасний тризуб, і всі, хто проходив повз цього місця, то любувалися ним. Від нашого імені переговори вів сотник канадського війська пан Панчук (він був канадцем українського походження).
Протести та суперечки нічого не дали: було оголошено — хто і в який табір має бути вивезений. Відправляли у три табори: Люденшейд, Мюнстер і Білефельд. Я був у списку тих, яких відправляли в Люденшейд. В цей же список попала і моя наречена Пася.

НОВЕ ПОСЕЛЕННЯ

Люденшейд знаходився далеко на південь від Дорстена. Їхали цілий день. Перед вечером прибули сюди. У таборі стояли великі муровані військові казарми. Виявилося, що під час війни тут знаходився великий танковий гарнізон. Переважну більшість мешканців табору становили поляки. Вони були господарями становища. Крім того, вся таборова адміністрація, охорона була в їхніх руках.
Нас розподілили по кімнатах, де були ліжка із солом’яних матрасів. Вечеряли в загальній кухні, де нам дали гарячу їжу. Все відбулося добре. Наступного дня оголосили, що буде проходити реєстрація всіх людей, які приїхали з Дорстена. Пізніше стало відомо, що під час реєстрації проходив ще скринінг в присутності совітських агентів.
Дійшла черга на мене. Коли зайшов до кімнати, почав трудною польською мовою доказувати, звідкіля я родом. Мені дуже допомогла картка від UNRA, яку мені видали ще в Патерборні. На ній стояло прізвище Моренчук, яким я і назвався. Перевіряючі запитали, де я народився. Я подав нову місцевість: воєводство Тернопіль, повіт Гусятин, село Тростянець. Польський офіцер запитав мене, хто був війтом (старостою) в моїм селі, я моментально придумав, що начебто там справді такий був — пан Сова. Він поглянув у папери, що лежали перед ним і сказав по-російськи до совітського офіцера, шо це так. Мені виписали нову картку, і я став членом нового табору DP в Люденшейді.
У таборі дотримувалися суворого порядку. В брамі стояли польські вартові у військовій уніформі. До табору не впускали тих, хто не мав на грудях польської емблеми (значок білого орла). Якщо хтось хотів кудись поїхати, то на це потрібно було брати дозвіл.

НАСТОРОЖІ

Я часто навідувався до брата Петра в Гаген-Кабель, бо від Люденшейду туди ходив прямий потяг. Наш табір був розташований у прекрасній місцевості, навколо стояв ліс. Ми часто виходили з табору і йшли до фермерів вимінювати продукти за сигарети або каву, які діставали в таборі. У таборі перебувало багато осіб, які не мали польського громадянства, але вони всі позаписувалися, що були колишніми громадянами Польщі. Тут було дуже багато росіян з РОА. Вони позаписувалися, що є вихідцями із Західної Білорусії. Українці із Східної України, Кубані та Дону позаписувалися як жителі Західної України. Поляки з погордою ставилися до таких людей, але цим людям було байдуже, ким записатися, їм аби тільки заховатися від совітської репатріаційної місії.
У табір щоденно приїжджали совітські агенти і разом з польськими офіцерами перевіряли людей. Одного разу вночі забрали трьох чоловік, їм навіть не дали часу, щоб одітися. Я завжди був насторожі. Бо думав, що однієї ночі і мене можуть забрати. Тільки в одному був впевнений, що ніхто не знав, звідки я родом, навіть моя наречена. Вона тільки знала, що я з Гусятина.
Якось Пася десь розмовляла з людьми та повідомила, що її хлопець родом з Гусятина. Під час цієї розмови один чоловік сказав, що теж є родом звідтіля. Пася привела цього чоловіка в казарму, де я жив, та ще й сказала, що знайшла мого земляка. Він відразу запитав мене, як там Бабій. Я моментально зрозумів, що про порядну людину говорять пізніше, а про якусь біду, то спершу. Я відповів йому так, начебто направду знав цього чоловіка: ”Так йому треба, він на це заслужив”. Захожий повірив мені та ще потвердив мої слова, що дійсно, так йому і треба…
Я вже пристойно міг читати та розмовляти на польській мові, а щоб не нудьгувати, то читав польські газети та книжки, яких у поляків було багато. Якось став свідком цікавої та сумної церемонії в костьолі. Одна молода пара була заручена і мала обвінчатися, але стався нещасний випадок. Наречений їхав на мотоциклі і розбився. Ксьондз вирішив вінчати молоду дівчину з мертвим хлопцем. Він лежав у труні вдягнутий, як до шлюбу, а дівчина була в убранні молодої. І ксьондз їх повінчав. Я нічого не розумів в цій релігійній церемонії, і було дивно для всіх людей, що померлого було обвінчано.

ГАГЕН-КАБЕЛЬ

Довго не довелося жити і в цім таборі: казарми передавали для потреб британського війська. Мешканців табору було вирішено вивезти до Брауншвейгу та Ганноверу. Від цих міст зовсім недалеко знаходилася совітська окупаційна зона.
Я намовив свою дівчину Пасю, щоб вона пішла в бюро і попросилася, щоб нас направили в Гаген-Кабель, оскільки ми мали там родичів і хотіли б з ними разом жити. Цього дуже трудно було добитися, оскільки туди хотіли поїхати багато поляків, які були колишніми військовими, і вони мали привілей від окупаційної адміністрації. Нам вдалося попасти у список тільки тому, що ми сказали, що в Гаген-Кабелі маємо вже готове місце для проживання.
У Гаген-Кабель приїхали вже пізно ввечері. Табір був розташований в німецьких будинках. Німців кудись вигнали, а для поляків зробили вигоду. Ну, а біля поляків переховувалися всі люди, які походили із Совєтського Союзу. Тут ще були люди з югославських республік: “усташі” (хорватські націоналісти) та серби, які підтримували Дражу Міхайловича [сербський генерал, у 1941-1945 рр. — командувач формувань четників (учасники націоналістичного великосербського руху). – Прим. ред.]. Їх всіх на вимогу комуністичного уряду Броз Тіто насильно депортували до червоної Югославії. Деякі з них кінчали життя самогубством, не бажаючи попасти в руки комуністам.
…Деяким полякам набридло жити без діла, і вони виїжджали до Польщі. Їм ніхто не забороняв їхати на Батьківщину. Тут знову перевіряли всіх, хто мав право на отримання картки DP. В основному перевіряли списки: чи дійсно в ньому записана та людина, яка проживала в таборі. Оскільки було багато випадків, коли видавали пайок: каву, цукор, цигарки тощо, виписані на “мертві душі”. Поляки страх не хотіли, щоб між ними знаходилися люди, які не були польськими громадянами. І всяко старалися таких позбутися. Це було не так легко зробити, бо що, наприклад, можна було зробити мені, коли я записався галичанином?! І ніхто не міг мені цього заперечити.
…У таборі в Гаген-Кабель переважали люди не польського походження. Багато людей було з таких частин, де був мій брат Петро. А найбільше було “власовців” з армії РОА. Сюди з Австрії дійшла чутка, що англо-американці зрадили козаків, які добровільно здалися їм у полон, і насильно видали їх в криваві руки Сталіна. Козаки теж не бажали повертатися на Родіну: деякі стріляли себе, жінки з дітьми скакали з моста у бурхливу ріку і там топилися. Одиницям з них чудом вдалося вирватися з того нещастя, і вони знайшли притулок у таборі Гаген-Кабель. Про них знали декілька душ. Знали їх священик Михайло Борецький і його диякон Йосип Манкевіч. Я був їхнім приятелем, і вони мені повідали про цих трьох нещасливих козаків.
Отець Михайло був родом з Волині, а Манкевіч – з Кам’янця-Подільського. Манкевіч під час революції служив у петлюрівській армії, мав звання сотника армії УНР. Після визвольних змагань жив у Польщі. І оце я знайшов близького земляка. Він завжди мені розказував про всі таборові новини, оскільки працював у конторі табору.

БОРЕЦЬКИЙ ТА МАНКЕВІЧ

Постійно спілкуючись з Борецьким та Манкевічем, я став ще більше розуміти, що людина має Богом дане право вживати всі засоби для продовження свого життя. Бо вона жиє тільки один раз на цім світі у мільйонах років його існування.
У таборі я жив в одному домі з моїм братом Петром, але тільки з іншого боку і на верхнім поверсі, де вікно розміщалося в стелі. Тільки й було видно небо. На нижнім поверсі жив Гончаренко з дружиною. Вулиця мала назву Блюмінштрасе.
Вільного часу було у нас вдосталь. Ми грали в карти, або якщо вдавалося вигнати самогонку, то пиячили, співали пісень, сперечалися, а часом дехто й бився. І так проходив час.
Я часто заходив до о.Михайла або закликав його до себе в гості. Він та Манкевіч полюбляли випити, та ще й добре випити. Дуже часто за випивкою ми засиджувалися допізна. Якщо випадала субота, то пили до півночі, бо о. Михайло казав нам, що йому треба рано в неділю йти правити службу Божу. І йому грішно пити горілку, сидячи після опівночі. Тоді він лягав, а ми пили за його здоров’я і давали йому вже лежачому пити. Він казав, що лежачому не є грішно пити після опівночі.
Православні українці влаштували в гаражі церкву і щонеділі відправляли там службу. Поляки собі облаштували костьол. Комендантом нашого табору був якийсь Фаринич.
Вдень пересування по табору було вільне, а вночі – заборонялося. Якщо когось вночі польська таборова поліція ловила, то порушника арештовували, і йому треба було заплатити сто німецьких марок штрафу.
Якось я йшов пізно ввечері. Мене затримали та замкнули в підвалі. Брат Петро та моя наречена почали шукати за мною і знайшли мене в цім підвалі. Вікно в ньому виходило на вулицю. Брат став кликати мене через це вікно, і я відізвався. Тоді він зайшов до польської поліції та почав домагатися, щоб мене випустили. Поляки сказали, що для того, щоб мене звільнити з-під варти, потрібно заплатити сто німецьких марок. Діватися не було куди, і ми заплатили штраф. Ці гроші, як було прийнято, поліція пропила.

ОДРУЖЕННЯ

11 січня 1947 року я одружився з Параскевією. Нас повінчав отець Михайло Борецький. Незабаром знову прийшла звістка, що нас будуть розподіляти по інших таборах, бо власники цих будинків домагаються від окупаційної адміністрації повернення їм їхньої власності.
… Попри наш табір протікала річка Рур, а також проходила залізниця. Біля табору колія йшла через довгий тунель. Тоді зазвичай, через нестачу потягів, люди обсідали вагони з усіх боків, у тому числі сиділи на даху. Якось одного дня я бачив, як такий потяг, весь обвішаний людьми, заїжджав у тунель. Творилося щось неймовірне: всі пасажири, які їхали на даху вагонів, вдаряючися головами об склепіння тунелю, злітали, як мухи, і падали під колеса вагонів або на узбіччя тунелю. Говорили, що тоді загинуло понад сорок чоловік. Після цієї трагедії потяг завжди зупинявся перед тунелю, і якщо хтось їхав на даху вагона, то таких стягали силою.

ЛІНТОРФ

У першій половині лютого 1947 року було оголошено, хто в який табір буде відправлений. Мене з жінкою призначили в DP-табір Лінторф, а брата Петра — в DP- табір Мюльгайм-Рур. Ці табори знаходилися недалеко один від одного. Ми не намагалися проситися в один табір, бо писалися на різних прізвищах: Петро писався, як Марушанський і родом нібито з Волині, а я був Моренчуком з Галичини.
20 лютого ми приїхали в Лінторф. У цьому таборі під час війни жили робітники невільничої праці. Тут бараки були з цементних плит, огороджені колючим дротом. Біля в’їзної брами ще стояла шибениця, на якій нацисти вішали в’язнів за будь-яку провину. Шибеницю залишили, як німого свідка тих лихих часів.
Крім нас з Пасею, в одну кімнату бараку поселили ще чотири сім’ї. Я з жінкою зайняв місце перед вікном. Навпроти мене, перед другим вікном розташувалася друга пара, у заднім куті – третя (один буковинець з жінкою), в іншому куті – Соболевський (Кирпа) з жінкою. І по середині кімнати розмістився Василь Романів зі своєю вагітною жінкою. У цей табір також приїхав мій земляк Манкевіч, а отець Михайло Борецький поїхав у Мюльгайм-Рур.
Якраз була люта зима, і нам доводилося щоденно ходити в ліс, рубати там дерева та тягти до табору, щоб мати на розпал для розігріву помешкання. Нам ще не була велика біда, бо пан Соболевський (Кирпа) працював в таборовій кухні, то міг принести відро чи два вугілля. Так що ми не дуже мерзли. Їжу давали із загальної кухні: один буханець хліба на чотири душі, суп та чай.
Греко-католики відразу в одному з бараків облаштували церкву. Дуже багато було баптистів, які не давали спокою нікому, а завжди ходили по бараках та вербували людей до своєї секти. Вони якимось способом мали допомогу від Америки і заманювали деяких людей до себе. А голодний піде скрізь, де що хто дає. Ми, православні, ходили до греко-католицької української церкви. Священик був молодий, і його часто можна було бачити в якім-небудь бараці між молодими людьми. Особливу увагу він приділяв жінкам.
Комендантом нашого табору був якийсь пан Дикий. Його національність була мені невідома, але він говорив українською мовою. Табір у переважній більшості складався з українців. Навіть поляки писалися українцями. Табірне життя все більше нагадувало українське: кругом чулася українська мова, з Мюнхена привозили україномовні газети ”Українська трибуна” та ”Час”. В конторі табору Лінторф писарем працювала видатний український історик пані Наталя Полонська-Василенко. Вона проводила всю реєстрацію людей і видавала DP-картки, на яких стояли печатки UNRA та британського Директора. На моїй картці стояли такі печатки: UNRA Assembly Сentre 41/187 і дата 22 february 1947; UNRA Team 245 Lintorf Baor, Nils O.Melim, Director UNRA Team 245 Baor. Номер моєї картки був 116558. З такою карткою можна було вільно пересуватися Німеччиною.
… Нас почали закликати, щоб ми йшли працювати до німців. Але багато не відгукувалося на ці заклики, бо казали, що ми досить наробилися на них під час війни. Я ж декілька тижнів їздив на роботу в Дюссельдорф (це було недалеко від Лінторфу). Але пізніше її залишив, бо за ті гроші нічого не можна було купити.

НА РОЗДОРІЖЖІ

Почали ходити чутки, що будуть брати людей до Канади, насамперед тих, хто має там яких-небудь родичів. Почалася реєстрація людей та заповнення анкет. Потрібно було відповісти на дуже багато всіляких запитань. Я заповнив одну таку анкету і висловив побажання їхати до Канади. Також південно-американські держави: Бразилія, Венесуела та Аргентина почали вербувати людей до своїх країн. Я мав бажання їхати тільки до англомовної країни.
У квітні 1947 року почули, що будуть брати самотніх та бездітних людей до Англії. У той час у британському парламенті сер Стафорд Кріпс домагався, щоб біженцям із Східної Європи дозволили в’їзд до Великої Британії. Він говорив у парламенті, що вже два роки молоді люди сидять в таборах без діла. Його промова була надрукована в українських газетах, які надходили в табір. Почався запис людей, які бажали їхати до Великої Британії.
Через декілька неділь моя жінка забажала їхати до Англії, мотивуючи це тим, що до Канади, можливо, доведеться ще чекати зо два роки, а до Англії записують вже зараз. Довелося і мені змінити свій план: їхати не до Канади, а до Англії. Моє попереднє рішення було викликане тим, що моя дружина мала сестру в Канаді, яка виїхала туди ще в двадцяті роки. Проте моя жінка не мала з нею добрих відносин через те, що та в одному з листів радила нам повернутися на Батьківщину, бо там, мовляв, вже все змінилося на краще. Моя дружина відписала її дуже гострого листа, в якім сказала: “Ти їдь туди, кого любиш, а мені не радь, куди їхати з Німеччини”.

НА АНГЛІЮ

Через два роки після війни ситуація у світі змінилася. Кремль з вигодою для себе використав допомогу країн антигітлерівської коаліції у боротьбі з Німеччиною. У той же час лідери США, Великої Британії були незадоволені тим, як Сталін насаджував комуністичні режими у всьому світі.
Англійці вже не дозволяли представникам совітської репатріаційної місії безкарно діяти у таборах для біженців. Британська окупаційна адміністрація заборонила насильну репатріацію. Від цього часу стало почуватися веселіше. Ми почали визнавати англійців як висококультурних та гуманних людей. Страшний час пройшов, але він видався дуже довгим, бо тягнувся ледве не два роки від закінчення війни.
…Всі люди, які записалися їхати до Англії, проходили дуже строгу перевірку, а також медичну комісію. Задавали дуже багато запитань: де народився, хто залишився вдома, що робив до і під час війни, де був, коли закінчилася війна, в яких таборах жив, чи маєш чужинецькі гроші, золоті чи інші цінності і ще цілу низку інших питань. На медичному огляді, крім того, що ретельно обстежували, то теж задавали багато питань: чи не хворів на яку-небудь хворобу, чи хтось з родичів не був розумово неповноцінний чи глухонімий, і чи не було когось в роду, хто хворів на заразні хвороби і таке інше.
Нарешті всі перевірки були позаду, і 20 травня 1947 року нам з дружиною поставили печатки на картках, в яких зазначалося, що ми їдемо як добровільні робітники до Великої Британії. Вже 31травня ми виїхали з Лінторфу і приїхали в Мюнстер. Тут пробули один тиждень. Знову проходили перевірку та нову реєстрацію. Ми ще не вірили, що нас беруть на працю до Англії.
6 червня наша група виїхала з Мюнстера до Зеєдорфу і цього ж самого дня прибула в це місто. Тут застали багато людей, найбільше їх було з Прибалтики. Прибалти приїхали сюди з сім’ями ще в період 1944-1945 роках.
Нас розселили в бараках. Вже вкотре проходили скринінг та медичний огляд. Харчування було дуже погане, кожний день були голодні. Інколи ходили до фермерів та приносили від них картоплю чи молоко. Після тих всіх таборів, в яких я жив, то цей був найгірший. Саме в цей час стояла спекотна пора. Ми голодними цілий день лазили скрізь по табору і поза ним, щоб швидше вбити час. Люди почали розчаровуватися цим виїздом. Проходив день за днем, а нічого не чути, коли будемо виїжджати до Англії.
Нарешті таборова адміністрація оголосила, щоб приготуватися до від’їзду та щоб ніхто не відходив з табору. Після цього оголошення пройшло ще три довгі дні в очікуванні, аж поки не сказали, що будемо виїжджати до німецького порту Куксгафен. 21червня ми виїхали потягом і цього ж самого дня приїхали в порт. У цей же день нас посадовили на військовий корабель, і о десятій вечора ми відплили від німецького берега до Англії. Жінки з табору виїхали раніше від чоловіків. І їх відправили до Англії на іншому кораблі.

ТУМАННИЙ АЛЬБІОН

Погода на морі була спокійна, і через 24 години ми опинилися в англійському порту Галл (HULL). Ночували на кораблі. Кожному видали такий самий пайок, який отримували моряки — чарку рому, добру їжу та цигарки.
23 червня 1947 року я вперше ступив на англійську землю. У цей день мені виповнилося рівно 31 рік. Тут знову нам влаштували скринінг, а потім поселили в бараки недалеко від порту. Кожному видали 5 шилінгів [англійська монета, що перебувала в обігу до 1971 р. і дорівнювала 12 пенсам, або 1/20 фунта стерлінгів. – Прим. ред.]. Харчування було дуже добре. Англійці зглядалися на нас і дуже прихильно відносилися.
Через два дні оголосили, щоб ми готувалися до переїзду. Нас привели на станцію, посадили в гарні пасажирські вагони і привезли в Лондон. Там ми пересіли на чудні двоповерхові автобуси червоного кольору і приїхали на іншу залізничну станцію. Тут знову сіли на потяг і приїхали в місто Гавант, що знаходиться на півдні Англії, а звідси автомашинами нас привезли до Бедгемптону.
У цій місцевості під час війни перебували американські солдати та офіцери. Тут нас поселили в прекрасні цегляні домики. Вони складалися з невеликих кімнаток на дві особи, в яких стояли двоповерхові ліжка. Ввечері цього самого дня, коли прибули ми (чоловіки), привезли жінок. Їх корабель завіз в лондонський порт, а звідти потягом привезли в Гавант, а тоді — до Бедгемптону. Серед нас було багато самотніх жінок та мужчин.
Повечеряли всі разом в загальній їдальні і розійшлися по своїх квартирах. Вночі почалася гроза та страшенна злива, а у всіх прибулих – розлад шлунку. Цілу ніч ми бігали до туалетів, бо вони знаходилися окремо від квартир. Дехто навіть вже не надівав штанів, а вганяв, як навіжений, всю ніч. На ранок кожний виглядав, ніби з гробу встав. Всі до одного були хворі, але ніхто не знав причини цієї напасті. Мені подумалося, що ті кухарі, які працювали на кухні, чогось нас не злюбили і, напевно, вирішили нам досадити. Можливо, насипали чогось до їжі. Англійці провіряли цю оказію, але причину подали, що ми забагато їли. Звичайно, це була неправда, але вони хотіли подати якусь причину.
У Бедгемптоні було дуже весело. Нас добре годували, видавали 5 шилінгів на тиждень та водили на показ кінофільмів. Одного разу трапився такий випадок. Всім оголосили, щоб йти подивитися кінофільм. Коли кінозал був заповнений вщерть і розпочався показ фільму, то з екрану почала линути музика комуністичного інтернаціоналу. Що тут почалося: всі люди почали свистати та покидати зал. Пізніше англійці вибачилися перед нами та сказали, що це була помилка: не той фільм привезли. Але більше такого не траплялося…
10 липня ми пройшли нову реєстрацію і отримали поліцейські паспорти. Оскільки наш табір розташовувався у мальовничій місцевості, яка навіювала думи про рідний край, то люди поназивали таборові вулички українськими назвами. Головна вулиця називалася Українська, тоді йшли Київська, Львівська, Чернівецька. Греко-католики облаштували церкву і молились в ній кожний день. Мали свою богомільню і баптисти.

ДО ПРАЦІ

Час проходив, але без діла було вже надокучливо сидіти. Люди безперестанку грали в карти, сідали кругами на траві та товкли “дурака”. Нарешті почали пропонувати роботу. Перші групи поїхали на північ Англії на шахти та текстильні фабрики. Мені ж подобалася південно-східна Англія, і я вирішив піти на будь-яку роботу, аби залишитися тут. Спочатку звернувся у залізничне відомство на предмет роботи, але там відповіли, що згідно розпорядження Міністерства праці, всі ті, кого привезли до Великої Британії, повинні відпрацювати два роки на тих роботах, куди направить міністерство. Оце на таких умовах нас привезли до Англії. Хто не згідний з цим, то може повертатися назад до Німеччини.
Моїй жінці запропонували їхати доглядати дітей та стежити за порядком у домі в графстві Кент. Це графство якраз знаходилося на південному сході Англії, і я порадив дружині, щоб вона брала цю працю. Вона погодилася і виїхала туди. Я ж провів у таборі ще шість тижнів після від’їзду Пасі. Весь цей час програв у карти, бо більше ніякої не було заботи. Нарешті мене викликали і запитали, чи хочу йти працювати на ферму. Я погодився і підписав якийсь папір. Мені дали адрес цієї ферми та прізвище господара: Mr. T. Cresweld. Cockerhurst Farm, Shoreham, Near Sevenoaks, Kent.
8 вересня 1947 року я виїхав потягом з Гаванту і через дві години приїхав в Лондон. Звідси пересів на потяг, який їхав на Довер, і через 20 хвилин приїхав до місця призначення. Коли вийшов із станції, на мене вже чекав фермер з автомобілем. Ми сіли в авто і через п’ять хвилин вже були на його фермі.
Тут я зустрівся з дружиною, і вона мене повела на верхній поверх будинку. Там було дві кімнати для життя. Понад три роки жив по таборах в бараках і оце показалося, що не погано мати приватну квартиру.
На цій фермі нічого, крім пшениці, вівса та ячменю, не вирощували. Також був сад та ділянка для випасу худоби. Крім нас з дружиною, тут працювали ще чотири робітники-англійці. Старшим робітником, який давав накази, був Гічкок, Франк Аткінсон працював на тракторі, Альфред Лі та я робили все, що було потрібно, а Білл тільки доїв корови доїльною установкою.
Першу роботу, яку мені дали, це було обрізання зарості на межах. Через те, що я довгий час фізично не працював, то в перший же день понатирав сікачем мозолі на руках, бо старався якнайбільше зробити. На другий день вже пішов до праці з позавиваними руками. Я любив роботу, якою б вона не була. Мені стало весело від того, що вже працюю і маю можливість жити зі своєї праці. Першу платню мені виплатили 13 вересня: два фунти і півтора пенса [англійська бронзова монета, що дорівнює 1/12 шилінга. – Прим. ред.].
Фермер виплачував платню робітникам щосуботи. Працювали з сьомої ранку до п’ятої вечора. У суботу робота закінчувалася опівдні. Ми з дружиною завжди в суботу після обіду їхали в Севенокс в кіно чи що-небудь купити. Туди з Шорена ходив автобус № 404, раз на дві години. Господар та його жінка, її звали Вероніка, мали власні автомобілі. Щоденно кожен з них відправлявся у своїх справах. Він був любитель пограти в крикет, а вона їздила відвідувати своїх родичів чи знайомих. У них було двоє дітей: 6-ти річна дівчинка Салі і 4-х річний хлопчик Пауль.

ДОМОВИК

Казали, що будинок, в якому ми жили, мав 300 років. До цього часу я не вірив, що існують страхи, подібні тим, які англійці називають “гоуст”, а по-нашому – домовик, аж поки направду мені не довелося мати з ним діло.
Одного разу серед ночі, коли я спав, почув, що хтось з мене стягає ковдру. Я подумав, що то жінка хоче пожартувати. Я почав стримувати ковдру та тягнути на себе. Але ця невидима сила так потягнула, що вирвала її з моїх рук і повністю розкрила мене. Я тоді заговорив до жінки, яка спала на другім ліжку, що не жартуй, бо хочу спати. Проте я побачив, що вона спить спокійно і навіть не чує, що я до неї говорю. Таке зі мною повторилося два рази, на ліжку, вночі, а третій — коли сидів та щось читав біля вогню. Недалеко від мене була шафа в стіні, де були всілякі старі книжки та різні папери. Раптом шафа заворушилася, немов жива: двері відкрилися і звідти на мене полетіло багато різних папірів. Я тоді закричав, що я не боюся тебе, невидимий страх, але боюся видимого — в людській подобі. І від того часу вже мав спокій.
Моя жінка з цим страхом зіштовхнулася тільки раз. Якось, коли я перебував на фермі допізна, вона почула, що я її кличу; вона вибігла з кімнати на коридор, але там не було нікого і нічого. Хлопчик господарів теж часто вибігав серед ночі зі своєї кімнати в коридор і несамовито кричав, що його начебто хтось будить. Виходили батьки, заспокоювали його та відносили назад до кімнати, проте це повторювалося знову.

ГУД-БАЙ, ФЕРМА!

У цей період, коли я працював на фермі Кокергерст, 21 жовтня 1947 року я вступив у лави Союзу українців у Британії [українська громадська установа у Великій Британії, заснована 1945-1946 рр. – Прим. ред.]
Наші господарі, крім молока та яєць, більше ніяких своїх продуктів не мали. Картоплю, цибулю, капусту, м’ясо тощо вони купляли. Я працював важко, але втоми не відчував. Для мене найголовнішим було те, що мав роботу та спокій.
… Поряд з фермою був ліс, де водилося багато фазанів. Наш хазяїн, коли відкривався сезон полювання, завжди ходив в цей ліс і відстрілював кілька гарних фазанів. Я цих фазанів ніколи не їв через те, що господарі тримали їх три-чотири дні. Коли з них вже пір’я відлітало, і вони починали смердіти, аж тоді їх готували до їжі. Я цим гидував.
На фермі Кокергерст я відробив рік і сім місяців. Більше з дружиною ми вже не захотіли тут залишатися і почали проситися в Міністерстві праці, щоб нам дали іншу роботу.

РОБОТА В ГОТЕЛІ

Якраз на той час було потрібно чоловіка та жінку в готель, де жили дівчата, які працювали в полі. Вони відносилися до формування ”Woman Land Army” (Жіноча земельна армія). Ми з жінкою залюбки погодилися піти працювати в готель.
Місце роботи знаходилося біля міста Борегамвуд (недалеко від Лондону) в графстві Мідлесекс. 8 квітня 1949 року ми приступили до праці. Моя робота зводилася до того, щоб вранці на кухні розігріти котел з водою і щоб в ньому постійно був окріп на чай та гаряча вода. Ще дивився за порядком на городі. Після полудня я запускав дизельний мотор, який вводив у дію динамо-машину, що виробляла електрику, від чого було світло в домі цілу ніч. Цей мотор виключав о десятій годині вечора.
У готелі жило 36 дівчат. Старшою над ними була пані Шанон. Мені дуже подобалося тут працювати. Жінка працювала на кухні. Разом з нею тижнево отримували 4 фунти 16 шилінгів. Але довго не довелося нам пробути на цій роботі.
Власник цього будинку, який у нього реквізували під час війни, домагався, щоб йому повернули його власність. Я проробив тут вісімнадцять тижнів. Нас всіх відправили, а готель закрили.

З ШАНЛЕЯ У ЛОНДОН

12 серпня 1949 року я почав працювати в госпіталі, який знаходився в містечку Шанлей, недалеко від Борегамвуду. Жити там не було де, то мені дали місце в готелі в Борегамвуді, де раніше жили колишні польські солдати, а жінці — кімнату у госпіталі. Вдень я працював на городі біля госпіталю, а на ніч — їздив у готель.
Тут було повно поляків, які заправляли всім. Багато з них не ходили до праці, а сиділи в бараках. Мені не подобалося тут працювати, і я вирішив покинути це місце роботи. Тут мені платили тижнево 4 фунти 12 шилінгів. За ці гроші потрібно було розрахуватися за проживання в готелі та за харчування.
У цім таборі я познайомився з українцями, які служили в польській армії. Вони мали знайомих, які жили в Лондоні. Я познайомився з одним таким українцем, який проживав у Лондоні, та попросив його, щоб допоміг мені знайти там квартиру. Одного разу в суботу я поїхав до Лондона, де мені вдалося з допомогою цього знайомого, Івана Сидорака, зняти кімнату в тому ж будинку, де він жив. Це було на Hatherley Grove, London W.2 (Західний Лондон). У Шанлеї я проробив чотири тижні і отримав платню за останній тиждень 6 фунтів і 4 шилінга.
9 вересня 1949 року ми разом з жінкою оселилися у Лондоні. За кімнату потрібно було платити щотижня 3 фунти 15 шилінгів. Дуже трудно було знайти яку-небудь роботу. Я був готовий робити що-небудь, аби тільки мати чим заплатити за кімнату та щоб було за що купити їжу.
Через тиждень Міністерство праці дало мені роботу в госпіталі в нічну зміну. Тижнево отримував 5 фунтів 11 шилінгів. Жінка почала працювати в іншому госпіталі, де отримувала щотижня 3 фунти 10 шилінгів. Грошей не вистачало, продукти діставали на картки, але ми були раді тим, що маємо роботу і квартиру.
Люди, які служили в польській армії, мали привілеї і їм пропонували кращу працю. А до нас, хто приїхав з таборів DP, ставилися як до союзників німців і нерадо приймали на працю. І ще дивилися на нас як на антикомуністів, думаючи при цьому, що ми захищаємо фашистські ідеї. За таких обставин ми не мали ніякого права домагатися поліпшення умов проживання. Відповідь була завжди одна: не подобається, тоді повертайтеся назад до Німеччини.
…6 листопада 1949 року Велика Британія відзначала День пам’яті загиблих воїнів. На цій оказії мені довелося побачити англійського короля з королевою та дочками і стару королеву Англії – мати.

ПРИЇЗД БРАТА

Якраз у той час приїхав до Англії брат Петро разом з жінкою та дитиною. Вони оселилися недалеко від Кентербері в графстві Кент. Тут вони працювали в одної багатої англійки. Чомусь їм там не було добре. І вони змінили працю та переїхали жити в місто Нью-Ромні, яке розкинулося на узбережжі Дуврської протоки.
…Мені набридло поночах працювати, і коли я дізнався, що в госпіталі потрібен слюсар, то пішов до головного інженера і розказав, що знаю слюсарську роботу біля парових котлів та помп. Йому якраз був потрібен такий працівник. Мене перевели на денну роботу.
У госпіталі було чотири великих парових котли. Один з них завжди був на ремонті, три — були задіяні зимою і два — літом. Я тяжко працював. Якщо хтось не виходив на роботу, то мене кликали кочегарити замість відсутнього.
У вільний час від праці відвідував брата Петра. Він мені порадив переїхати жити поруч з ним і допоміг знайти працю по сусідстві. Це була приватна робота в старого полковника. Він жив з жінкою і дав нам квартиру в тому самому домі, де це подружжя мешкало. Я залишив роботу в госпіталі, і 14 липня 1950 року ми з жінкою переїхали до Нью-Ромні.
Я працював на городі та дещо робив в домі. Жінка дивилися за домом та порядкувала на кухні. Щотижня ми одержували два фунти і десять шилінгів. Дружина завагітніла, і нам порадили звідси виїхати.

ЗНОВУ ЛОНДОН

Я знову поїхав до Лондону та почав шукати помешкання. Кімнату знайшов на Норленд парк, 11. Полковник дуже не хотів нас відпускати та почав лякати, що ми будь-що повинні залишитися у нього. Але як ми сказали, що чекаємо на дитину, то він сказав, що не хоче нас з дитиною. Ми пропрацювали тут дев’ять тижнів і повернулися назад до Лондону.
Наприкінці вересня 1950 року знову клопіт: неможливо знайти працю. Перебував без роботи чотири тижні. Допомоги не отримував ніякої, бо попередню працю залишив сам і в грошовій виплаті як безробітному мені було відмовлено.
У той час потрібно було реєструватися в поліції, якщо змінив квартиру або роботу. За кімнату доводилося платили три фунти щотижня.

ПРАЦЯ В ГАЗКОНТОРІ

Нарешті Міністерство праці дало мені роботу в газовій конторі. 18 жовтня 1950 року я почав працювати в North Tens Gas Board Brentford. Тут працювало ще кілька українців: Бабицький, Чорнорай, Береза, Лебещак та Магунь.
Працював як в пеклі. Я обслуговував газогенератори. Це були апарати для виробництва газу з вугілля. Моя робота полягала у тому, щоб постійно засипати вугілля в шахтну піч. І доводилося цілу зміну перебувати наверху цієї печі та дихати газом. Не міг нормально їсти, а пив тільки воду. Увесь час боліла голова.
За цю роботу щотижня отримував 4 фунти 17 шилінгів. Після проплат за помешкання та проїзд на прожиття залишався один фунт. Доводилося працювати над норму, щоб отримати додатково ще один фунт.
Увесь час шукав кращої праці та ближче до свого місця проживання. На початку листопада 1950 року ми з дружиною перебралися жити знову на Hatherley Grove, W.2, але в будинок № 4. 26 січня 1951 року я залишив роботу в газконторі, де пропрацював чотирнадцять тижнів.

У КОЧЕГАРНІ

Знову пішов у Міністерство праці, щоб дали мені роботу. Якраз була робота поруч з нашим будинком, і я радо погодився бути кочегаром у котельні, що обслуговувала житлові будинки. 7 лютого 1951 я почав працювати в New London Property 155 Queens Court W.2. Це була велика приватна жидівська компанія, що мала багато блоків (кортів) з квартирами та льодову площадку (Іce Rіng), на якій відвідувачі каталися від дев’ятої години ранку до 11-ї вечора.
Робота була у дві зміни: з шостої ранку і до другої години дня та від другої — до десятої вечора. Зо мною працював валієць Білл Джонс. Ми з ним працювали поперемінно. Поруч з нами в іншім блоці працював його син Рон. Вони обидва були дуже великі п’яниці. Коли напивалися у корчмі, то йшли спати не до своєї квартири, яку мали в підвалі на цій самій вулиці, де я жив, а йшли на ночівлю у кочегарку. Вранці, коли я приходив до праці, то перш за все змушений був Білла відтягувати за ноги від котла, бо він заважав працювати. Проте він так спав, що нічого не чув, як я його тягнув десь в кут кочегарки. Попервах я думав, що це зрідка з ними буває, але потім побачив, що їз запоїв вони не виходять. Валійці часто у мене позичали гроші, але віддавати не спішили. Також вони не раз приходили до мого дому та просили ложку чаю чи цукру. Дружина завжди давала для них ці продукти. У них ніколи не водилися гроші і взагалі вони нічого не мали, бо все пропивали. Жили з того, що находили в смітниках. Пізніше інженер попередив мене, щоб ніколи не позичати грошей для них, бо вони не віддадуть. Часто траплялося так, що валійці не з’являлися до праці і тоді викликали мене, і я змушений був працювати в дві зміни, 16 годин.
Я в той час не розумів англійських законів і не належав до профспілкової організації. Часто працюючи у дві зміни, я отримував таку саму платню, як за звичайний день. Також не доплачували мені ні за святкові, ні за вихідні дні. Щотижня я отримував 6 фунтів 8 шилінгів. Коштів, які залишалися після проплати за кімнату (3 фунти), — 3 фунти 8 шилінгів — вистачало на прожиття, оскільки в той час продукти були дешеві.
… Брат Петро залишив роботу в Нью-Ромні і приїхав до Лондону з жінкою та дочкою. Перший тиждень вони не мали де жити, то перебували в нашій квартирі. Їм було важко знайти квартиру, тому що вони були без роботи. Нарешті вони знайшли помешкання на Іnvernes Terrace W.2. Братова найнялася доглядати дім і за це отримала кімнату в підвалі. Брат Петро довгий час залишався безробітнім, зрештою, знайшов роботу на фабриці.
У цей час Міністерство внутрішніх справ Великої Британії проводило скринінг серед прибулих до Англії. Прийшло повідомлення з’явитися туда і мені. Там знову мене розпитували про те саме, що в Німеччині. Я не признавався, що родом із Східної України, і далі твердив, що народився на Галичині. Відчував небезпеку, і тому не казав правди.

НАРОДЖЕННЯ СИНА. РОБОТА В ДЕПО ТА В ГОСПІТАЛІ

31 травня 1951 року в нас народився син в Paddington Hospital. 17 червня того ж року ми охрестили його в Українській автокефальній православній церкві в Лондоні і дали ім’я Олександр. Обряд хрещення проводив протопресвітер Сергій Молчанівський. Хрещеними батьками стали братова Олена і Феодосій Кирпа з Полтавщини та мадярка Гелена Юніта з Омеляном Янушевським, який походив з Холмщини…
У кочегарці я проробив два роки і чотири місяці і залишив її на початку січня 1953 року. Не міг довше витримати з напарниками-п’яницями, які мені робили тільки збитки. Наприклад: у кочегарному приміщенні стояла ванна, у якій я кожний день купався після праці; так ці валійці постійно у ній забруднювали воду мені на шкоду, бо самі вони ніколи не милися і не купалися.
…Нову працю було дуже важко підшукати, безробітним залишався одинадцять тижнів. Всі заощадження, які були – розійшлися. Нарешті, 2 лютого я влаштувався в паровозне депо на South Hall, що знаходилося в передмісті Лондона. Сподівався, що буду працювати на паротягу, однак довелося чистити паровозні топки та розвантажувати вугілля. Мені ця робота була не вподоби, але вимушений був працювати, бо треба було утримувати дитину та жінку.
Часто по дорозі на роботу я зустрічався в потязі з містером Петерсоном, з яким я раніше працював у госпіталі. Він порадив мені знову повернутися на працю до них. Я не дуже був радий цією пропозицією, але мене не влаштовувала робота у паровозному депо. З іншого боку, у мене не було виходу, бо треба було якось жити. Я вважав себе білим негром і змушений був робити те, хто вже ніхто тієї роботи не хотів виконувати.
27 червня 1953 року я почав працювати в госпіталі, який знаходився за адресою: Mortimer Street, London W.1. У цьому госпіталі працювали робітники, які поділяли соціалістичні ідеї, та москвофіли. Я не міг ні з ким ні про що говорити, або розказувати про життя під комуністичним режимом. Якщо я розказував правду, то мене називали фашистом. Завжди треба було мовчати. Дуже трудно було мені нічого не говорити. Я розумів цих робітників. Вони ніколи не перебували під владою тиранії і не розуміли мене, чому я є противником комунізму. Я намагався їм пояснити, що у Великій Британії існує демократичний спосіб виборів до представницьких органів влади, а не так, як це є у совітів, коли людей примушують голосувати за пролетарів-продийсвітів. Від такої моєї мови від мене зразу відверталися.
Тут я працював слюсарем, був черговим кочегаром біля парових котлів. Працював позмінно. У цей час мені платили 4 фунти за 44 години. До профспілки мене не прийняли, чогось боялися. Я ніколи не допитувався, яка причина цієї відмови.
Одного разу я здибав інженера з моєї колишньої роботи на Queens Court . Він мене розпитав, де я працюю та скільки заробляю. Я йому все розповів: де працював від того часу, як пішов від них. Він мені пообіцяв, що з охотою прийме на ту саму працю кочегаром і я буду заробляти не менше, як зараз в госпіталі. Та ще й не доведеться вже нікуди їздити, бо місце роботи було поруч з моїм будинком, де я проживав.

НОВА КВАРТИРА

14 травня 1954 року я вдруге приступив до роботи в Мідлесекс госпіталі. Відразу почув полегшу: близько було від дому, куда я міг навідатися у будь-який час, і щотижня мені платили 7 фунтів, а ще через шість місяців — 8 фунтів 10 шилінгів.
Однак мав одну біду: ніяк не міг знайти добру квартиру. На той час в Лондоні — це була найважча справа. Ми з дружиною проживали в одній кімнаті, де все було разом: вітальня, спальня та кухня. Вода та туалет були загальні на увесь дім, який мав 10 кімнат.
… 20 грудня 1954 року перемінив своє прізвище на рідне (8 років писався неправдиво) – від цего числа став знову писатися Марунчаком. Причину подав, що мене неправильно записали при реєстрації. В Англії до цього ставилися байдуже, бо тут можна міняти ім’я чи прізвище щороку.
1 січня 1955 року мені вдалося одержати нову квартиру в цього самого домовласника, у будинку якого ми знімали кімнату (він володів дев’ятьма будинками). Якраз хтось вибрався з квартири на тій самій вулиці, де я жив з сім’єю, то ми відразу перейшли туди жити. Тут у нас була окрема кухня, але воду приносили відром. Вітальня та спальня були в одній кімнаті, де стояло два ліжка. Наша адреса була: 16, Hatherley Grove, London, W.2.
Жити стало веселіше. Жінка брала роботу додому, я допомагав її, коли не був на праці. У нас з’явилася вільна копійка, у той час, за те, що ми заробляли, можна було жити. У березні 1955 року ми придбали свій перший телевізор…
5 червня 1955 року, саме на Зелені свята, виповнилося рівно 25 років, як мою всю сім’ю, вислали з України на Урал. Чверть століття я бурлакував. Але тепер я став вільною людиною і живу у вільній державі під протекцією британської корони.
…Моя робота у котельні полягала у підтриманні такої температури у котлах, щоб постійно у квартири подавалася гаряча вода. Взимку квартири обігрівалися через центральне опалення. Котельня, яку я обслуговував, обігрівала 400 квартир, у переважній більшості з них проживали жиди.

ВОЛЯ УКРАЇНІ!

В Англії мене часто розпитували про життя у Совєтському Союзі, я завжди розказував правду: те, що бачив на власні очі. Моїм розповідям ніхто не вірив. Більшості цих людей подобався комунізм, і вони не боялися, якщо в них до влади прийдуть комуністи. Коли у мене вривався терпець, то я казав своїм опонентам: “Поїдьте туда і подивіться, що там робиться, бо вам важко буде повірити в те, що я розповідаю.” Один раз я сперечався з одним таким прихильником совітів і сказав йому, що я приїхав сюди не на заробітки, а щоб зберегти своє життя. Але йому не доходило, як це можна масово винищувати людей, створювати штучний голод, прирікаючи мільйони людей на страшну смерть, та висилати людей в дику тундру на вірну погибель. З цих суперечок я виніс одне, що чим більше я доказував про справжнє життя в совітів, то тим більше від мене відверталися.
22 квітня 1956 року у Лондоні пройшла дуже велика демонстрація з приводу приїзду найвищих совітських керівників Хрущова та Булганіна. У багатотисячній демонстрації брали участь українці з Лондону та з провінцій, а також прибалти,чехи, словаки та інші представники народів Східної та Центральної Європи. Колони демонстрантів розпочали свій рух з “Marble Arch” (це місце в Лондоні, де можна вільно говорити всім і все ). Звідси демонстранти пройшли по головних вулицях Лондону до Темзи, і аж там розійшлися. Я йшов попереду і ніс транспарант з написом: “FREEDOM FOR UKRAІNE!” (Воля Україні!). Напередодні я роздавав летючки на головній вулиці: Edgware Road. Увечері цю демонстрацію показали по телебаченню, а наступного дня вийшли газети з фотографіями.
Від цього часу всі, хто мене знав на роботі, почали відвертатися від мене. Я на це не звертав ніякої уваги, а продовжував чесно працювати. Однак, ситуація змінилася: всі жиди, які жили в courts, почали вважати мене фашистом. Про це мені говорили валійці, які працювали в котельні.

НОВА ПРАЦЯ

11 лютого (понеділок) 1957 року інженер Mr. Greves повідомив, що до кінця тижня мене звільнять з роботи. Я запитав: “Яка причина?” Він відповів, що Mr. Smіth (головний менеджер courts) сказав, що у нього немає коштів для виплати мені платні.
За час, що залишався до звільнення, один знайомий англієць, який працював в компанії Qeens Court порадив мені піти в Porchester Bath до менеджера, з яким він говорив про моє працевлаштування. Я зайшов до цього менеджера — Mr.C.Lucy. Він розпитав мене, де і що я робив, і потім післав до інженера — Mr.McDowal. Той так само мене розпитав, чи добре я розуміюся на парових котлах. Я розповів, що багато років працював на паротягах на Уралі, Далекому Сході, Україні та в Німеччині. Він цією інформацією був задоволений, і ми вже вдвох з ним пішли до Mr.C.Lucy. Тут вони обидва мені сказали, що приймають мене на роботу. Якраз на цьому тижні жінка Mr.C.Lucy здибалася з моєю жінкою біля школи (син Mr.та Mrs. Lucy і наш ходили в одну школу) та запитала її, чи я не потребую роботи…
16 лютого я почав працювати для Paddington Borough Concil London W.2 Porchester Bath and Hall. Тут було велике сучасне приміщення, де розміщалися бойлери (парові котли) фірми Paxman. Бойлерна (Boіlar House) була призначена для підігріву води в системі теплопостачання і гарячого водопостачання 900 квартир, школи, парової лазні (Turkish bath), купальні та пральні. У котлах шоденно за 14 годин робочого часу згорало нафти: взимку — 2300 галонів (10456 літрів), літом — 800-900 галонів (до 4000 літрів).
Праця була у три зміни: від шостої ранку до другої дня, від другої — до десятої вечора та нічна зміна — від десятої вечора до шостої ранку. Місце роботи було недалеко від будинку, де я жив – всього дві хвилини ходу. Тут мені почали щотижня виплачувати платню в розмірі 12 фунтів.
Зо мною ще працювали два британці та голландець. Зразу відчув полегшу та гарне ставлення до мене людей, які тут працювали. Кожний тиждень мав один вільний день від праці і фізично мало що робив. Котли опалювалися нафтою і тільки треба було наглядати за всім та тримати порядок.
…На попередній роботі, звідкіля мене відправили, робітники, з якими я працював, і вони знали мене як чесного і порядного працівника, влаштували страйк з приводу мого звільнення. А головний столяр Mr. Jakson, то взагалі в знак протесту покинув роботу, якій віддав 10 років.
Тим часом я був дуже радий та щасливий, що мені вдалося дістати таку роботу. І був радий тим, що мене відправили з попередньої роботи, бо я ніколи не збирався її покидати. Вийшло так, що Хрущов мені допоміг.
Ми підтримували дружні звязки з подружжям Mr.та Mrs.Lucy. Часто ходили один до одного в гості. Наші сини (їхнього сина звали Clіnton) ходили до однієї школи і були дуже великими приятелями.

ЗУСТРІЧ З БАНДЕРОЮ

11 жовтня 1958 року ходив на зустріч зі Степаном Бандерою, яка відбулася в Holborn Hall, London, W.C.1. На цій зустрічі було дуже багато українців, членів ОУН. Лідер українських націоналістів мав дуже довгу промову та виглядав гарним і сміливим чоловіком. Він мені дуже сподобався. Рідко бувають такі промовці, щоб я їх любив, але Степан Бандера був для мене символом українського духу.
В тім оточенні, в якому я перебував, до мене завжди ставилися з недовірою. Я цьому не дивувався, бо тут, в Англії, вихідці із Західної України були сотнями із одного села, а мене хто міг знати? А люди із Східної України були розкидані один від одного на сотні кілометрів і ніколи між собою не спілкувалися.
Мені набридло дивитися, як західняки мене підозрювали, і я перестав брати активну участь в націоналістичній організації. Я офіційно не був членом ОУН, бо не приймав присяги, але завжди симпатизував цій організації. Бо це була найбільша і найсвідоміша українська сила, діяльність якої відчувалася по всьому світу.

МЕНІ ВЖЕ СОРОК П’ЯТЬ

24 лютого 1959 року мені зробили операцію на спині. Оперували в Royal National Orthopadik Hospital London, W.1. Перед цим мене мучив страшний біль в крижах. Того ж самого дня, коли мене прооперували, я пішов на роботу в нічну зміну і ніхто нічого не знав, що я був на операції. Від того дня спина мене більше не турбувала…
23 червня 1961 року мені виповнилося 45 років. Мені почалося легше життя, став заробляти стільки, що міг проводити нормальне життя. Став багато пити пива. Для цікавості я занотував, скільки його випивав за рік. Виявилося , що за рік споживав 503,5 пайнти. Англійський pint приблизно відповідає нашому бокалу пива. Влітку мав два тижні відпустки. Мене прийняли до профспілки: Transport and General Worker Union.
… Часи міняються, нічого немає вічного. 11 листопада 1961 року почув новину по радіо: Микита Хрущов розпорядився винести з мавзолею труп розбійника Сталіна. Мені якраз напередодні цього дня вночі приснився сон, що якихось три чоловіки ніччю зайшли в мавзолей у Москві і молотками побили цьому найбільшому злочинцеві голову та груди. Всі люди були дуже раді цією подією, а найбільше — українці.

НОВЕ ПОМЕШКАННЯ

За допомогою Mr.Lucy ми одержали нову трикімнатну квартиру від Paddіngton Borough Concіl, яка знаходилася за адресою: Flat 68, 108, Westbourne Terrace, London W.2. 20 липня 1963 року ми перейшли туди жити. Найбільше радів з цієї події син Олександр, бо йому дісталася окрема кімната. Син у цей час навчався в одній з найкращих шкіл Лондона — Marylebone Grammar Shool, яка знаходилася недалеко від нашого будинку.
Нам стало дуже добре жити, син вчився, ми з дружиною обоє працювали. Жінка мала працю в актриси Ірини Гандль, до якої вона щоденно ходила на три години. Місце її роботи було поруч з нашим помешканням.
31 березня 1965 року Paddіnghton Concil приєднали до Citi of Westminster і було утворено один великий район, який став одним з найбільших та найбагатших районів Лондона. На його території знаходяться королівський палац, Британський парламент, всі міністерства, багато іноземних посольств та установи Співдружності.
Від цього часу я вже працював для Citi of Westminster. В тому році я вже заробляв за 40-годинний робочий тиждень 18 фунтів 10 шилінгів.

ПІД ЗАХИСТОМ БРИТАНСЬКОГО ЛЕВА

Задумав собі прийняти британське підданство. Головною причиною, яка спонукала мене до цього кроку, була та, що я завжди відчував якесь переслідування. Бувало, не раз вночі прокидався і відразу хотів кудись втікати, бо здавалося, що за мною женуться більшовики. Другою причиною стало те, що мій син Олександр народився в Лондоні і для нього ця обставина повинна знадобитися у його подальшому житті. Мав надію, що колись мій син скаже, що моє рішення було правильним і вірним. Важливим було і те, що мені в Англії жилося добре та спокійно.
Згідно британського законодавства, кожний громадянин, який виявив бажання отримати британське підданство, насамперед, повинен дати об’яву в місцевій газеті. 19 вересня 1963 року я дав таке оголошення в газеті “Paddіngton Mercury”. 2 жовтня того ж року в магістраті написав прохання, яке завірив суддя, а 5 жовтня послав це прохання до Міністерства внутрішніх справ.
Мене мучили сумніви: ставати чи не ставати британським підданим. Я тоді перебував у розгубленому стані, не спав ночами, все думав: не було надії, що зможу повернутися на Україну, ось уже двадцять років жив блукачем, і ніхто за мене не може поклопотатися, якщо б довелося в якій-небудь справі…
27 січня 1964 року до мене прийшов агент Джон Барнет зі Скотланд Ярду стосовно мого подання до Міністерства внутрішніх справ. Він розпитував мене про все. Я розповів правдиву історію свого життя, а він усе записав. Я признався, що все те, що було записане в моїх документах дотепер, є неправда. Розповів про причину такої своєї поведінки, і агент мене чудово зрозумів. На прощання агент сказав мені, що ще ніколи не зустрічав людину з таким цікавим і тяжким життєвим шляхом у такому молодому віці. Детектив приходив ще декілька разів, щоб уточнити деякі події.
3 квітня 1964 року я одержав повідомлення з Міністерства внутрішніх справ про те, що мені надали британське громадянство, але не визнали моєї національності як українця, а записали, що я був громадянином СРСР. Мотивували це тим, що уряд Великої Британії не визнає Україну як самостійну державу, а тільки як частину Совєтського Союзу, який Британія визнає.
20 квітня 1964 року я присягав у магістраті на вірність королеві Єлизаветі ІІ. Суддя затвердив мій підпис. Моя присяга звучала так: «Я, Іван Марунчак, присягаю всесильним Богом, що я буду вірним підданим перед її величністю королеві Єлизаветі ІІ, її спадкоємцям по закону (І Іvan Marunchak swear by Almіghty God that І wіll be Faіthful and bear true allegіance to Her Majesty, Queen Elіzabeth the second Her Heіrs and Successors, accordіng to Law).
Доля судила мені вже четвертий раз присягати чужим: два рази — Сталіну, коли служив у Червоній армії, один раз – Гітлеру, коли німецькі війська прийшли на Україну, а оце четвертий раз — британській королеві. За законом Великої Британії, в моїй справі було четверо свідків, які підтримували моє прохання. Ними були: Mr.Charles Lucy, Mr.Charles Meduwall, Mr. John Smith та Mr. Joseph Cassidy. У документі зазначалося, що якщо я протягом п’яти років вчиню який-небудь кримінальний злочин, то можу бути позбавлений громадянства. Рішення про надання мені громадянства набрало силу 30 квітня 1964 року, а 1 травня я отримав відповідне посвідчення. Майже через рік, 7 квітня 1965 року, мені видали перший британський паспорт №576583. У той час при владі були консерватори на чолі з прем’єр-міністром Алексом Гюмом (Alex Daglas Hume), а міністром внутрішніх справ був Генрі Брук (Henry Bruk).

ВІЛЬНЕ ЖИТТЯ

Моє життя йшло розмірено. Під час відпустки, 9 серпня 1965 року, я разом зі своєю сім’єю здійснили морську подорож у місто Фолькестоне (Франція). Я та моя жінка вперше за 18 років проживання в Англії відвідали європейський континент. Також мій син перший раз в своєму життю ступив на землю Європи. У Франції ми відпочивали тиждень.
31 березня 1966 року я перший раз брав участь у голосуванні до британського парламенту. Останній раз голосував у Совєтському Союзі, на Уралі, в Свердловську, 1937 року. Тут, у Лондоні, голосував за кандидата від консерваторів містера Скотта.
На роботі все добре, багато часу працював понад норму – як правило, 48 годин щотижня, але за це добре платили. Одного разу мав зустріч з лорд- майором Лондону, сером Нортоном. Він разом із своїм супроводом зайшов у бойлерну, привітався зі мною та розпитав, хто я є, що робив перед тим, як приїхав до Англії, та де я саме проживав. Я все йому розповів, а він уважно вислухав і на прощання потиснув мені руку.
23 червня 1966 року мені виповнилося 50 років. Аж дивно стає, як згадую, через що прийшлося пройти та прожити. А зараз ніби другий раз народився на світ. Маю гарну квартиру, добру роботу, гроші та найголовніше – свободу.
12 лютого 1967 року брав участь у багатотисячній демонстрації біля совітської амбасади. Тоді приїжджав голова совітського уряду Косигін.
8 квітня 1974 року наша сім’я перейшла жити у нове помешкання на Hallfield Estate, W.2.
2 червня 1976 року відбувся великий мітинг в Acton Hall (Західний Лондон), на якому виступив Ярослав Стецько.
…Мені вже минуло 62 роки, я продовжував працювати кочегаром. 22 січня 1979 року відбувся страйк з ініціативи профспілки, до якої я належав. Двоє з нашої бойлерної пішли на страйк, а я відмовився, тож довелося працювати безперервно 40 годин. Я перестав платити членські внески до профспілки. Через те, що я не підтримав свою профспілку та страйкарів, на мене дивилися як на ворога, але я стояв на своєму і сказав, що страйкувати не буду, навіть якщо мене будуть виганяти з роботи.
18 липня 1979 року вичитав у газеті, що цього року в Совєтському Союзі вийшов новий закон про те, що всі люди, які живуть на еміграції, вважаються і надалі громадянами СРСР, а також їхні діти. Отже, нечиста сила і далі слідкувала за тими людьми, які від неї повтікали й жили у вільнім світі.
4 березня 1980 року отримав подарунок від CІTY OF WESTMІNSTER 100 фунтів та лист з подякою за мою добру та чесну службу. У цьому ж році на 24 травня припали Зелені свята і якраз випало, що рівно 50 років назад більшовики вислали мою сім’ю на Урал.
Я вже став заробляти щотижня 120 фунтів. Грошей вистачало на всі справи, і я ні в чому собі не відмовляв.

КОЛЕГИ І КЕРІВНИКИ

За увесь час роботи через бойлерну Porchester Bath, де я працював кочегаром, пройшло тридцять чоловік. Вони були різних національностей, це англійці, валійці, ірландці, голландці, мадяри, греки, норвежці, родезійці, азіати. Всіх цих людей мені доводилося вчити, як правильно працювати з бойлерами.
З-поміж цих кочегарів, які пройшли через нашу бойлерну, то найгіршим працівником був виходець з Південної Африки, родезієць Rothwell. Він був великим п’яницею та ледацюгою. Під час його чергування у бойлерній часто траплялися аварійні ситуації. Характерний приклад: будучи на чергуванні, він пішов у корчму, а котли залишив без нагляду. У бойлерній сталася пожежа, один котел вийшов з ладу. Аварію ліквідував інженер, хоча за ремонт котла він виложив з власної кишені 2000 фунтів. Потім цей родезієць “втнув” ще декілька витівок, після чого його відправили з роботи. Проте на його захист стала профспілка і справа з його звільненням затягнулася на місяць, але врешті-решт родезійця було звільнено. Одного разу я цьому родезійцю сказав, що якби ти так працював у Совєтському Союзі, то тебе би відразу б розстріляли.
Всю роботу, яка належала слюсарям чи електрикам, я виконував сам. Якщо часом щось потрібно було відремонтувати, то викликали мене, бо я найкраще розумівся на бойлерах. За ці виклики мені окремо доплачували платню.
У цей же період моєї праці інженерами були: C.Mc.Dowal, H.Dowdeswel, Danіels, C.Jacobs і Whіte.
Найкращий джентльмен, якого я знав за час мого життя та праці в Англії, це був генеральний менеджер Mr.C.D.Lucy. Це була направду інтелігентна, розумна та щира людина. Не бачив такої чудової людини ні перед тим, ні після того, як він пішов на пенсію. Мені довелося працювати під його керівництвом 22 роки. Його любили і поважали всі люди, які працювали під його керівництвом…
У 1981 році я заробляв тижнево 140 фунтів, але тепер все було дуже дороге: харчі, квартирна плата. Крім того, з платні утримували значну суму державного податку. Але й те, що я одержував на руки, вистачало, щоб добре жити.
…Працюючи майже чверть століття в Porchester Bath, мені доводилося робити з п’яницями, ледарями, брехунами. Я ж завжди відповідально ставився до праці, дивився за всіма механізмами, як нібито вони були моїми власними, не хотів, щоб щось було пошкоджене. На що звернув увагу, що в демократичній Британії ніхто нічого не боїться і ніхто нікому не може зробити чогось злого, адже життя людини та її права охороняються законом. Якщо робітник має працю, то заробляє досить, щоб забезпечити себе та свою сім’ю. Якщо підвищуються ціни, то робітникам підвищують платню, отже, життєвий рівень не гіршає. Якщо робітник втрачає працю, то йому платять як безробітному, а також видають допомогу на його дружину і дітей. Також уряд оплачує всі житлові витрати, тому людина захищена навіть не маючи роботи.

НА ПЕНСІЇ

19 червня 1981 року я вийшов на пенсію. Всі робітники, які тут працювали: слюсарі, електрики, кочегари, зробили для мене спеціальний подарунок — чотири срібні келихи. У церемонії моїх проводів на пенсію брало участь багато робітників. Також були присутні менеджер та інженер. Було багато пиття.
Головний менеджер містер Роу у той час був у відпустці, тож він вирішив церемонію проводів повторити ще раз. І 3 липня ми зібралися вдруге. Знову було багато пиття, і ми довго забавлялися. Наприкінці учти містер Роу виголосив промову. У ній він дуже хвалив мене, що я протягом 24 років ні разу не спізнився, ні одного дня не пропустив від праці і ніколи не хорував (хоч направду я хорував п’ять днів). Насамкінець він виголосив тост за моє здоров’я, всі присутні приєдналися до цих привітань, і нарешті він вручив подарок — електричну бритву для гоління. За все це я висловив щиру подяку всім, хто був на церемонії.
Я почав одержувати дві пенсії. Одну державну — тижнево 31 фунт 72 шилінги, а від City Consil of Westminster — щомісяця 165 фунтів.

ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ. ОБЛАШТУВАННЯ ЖИТТЯ СИНА

За всі роки, які я провів у Лондоні, то ніколи не пропускав нагоди брати участь в демонстраціях проти совітської тиранії на Україні. Багато разів українці домагалися, щоб совітський уряд дозволив виїхати у вільний світ українським дисидентам, адже деяких з них утримували в психіатричних лікарнях. І, нарешті, цих дисидентів пустили: Л. Плюща, П. Григоренка, В. Мороза, С. Караванського та інших. Але деякі з них, як, наприклад, Плющ, коли приїхав у вільний світ, то в своїй промові сказав, що він є неомарксист і невіруючий в Бога. От і маєш, Іване!
Перебуваючи на пенсії, часу я мав вдосталь. Допомогли з дружиною купити сину Олександру будинок на західній околиці Лондону, я допомагав з ремонтом кімнат, облаштовував усе на власний розсуд.
У Олександра була наречена міс Джейн. Перед одруженням він разом з нею здійснили подорожі в США та Португалію. В Америці вони відвідали мого брата Петра та його дочку Ольгу. 14 жовтня 1982 року Олександр взяв шлюб з міс Джейн. А 17 березня 1983 року я став дідусем. Свого сина Олександр охрестив в Українській автокефальній православній церкві, дали йому ім’я Андрій. Хрестив дитину Михайло Галиця – настоятель кафедрального храму в Лондоні.
У той час мене знову запросили на старе місце роботи, бо я був їм потрібен. І так відробив ще один рік у бойлерній. Таким чином, на одній роботі відпрацював 25 років і 119 днів.
4 січня 1985 року в мене з’явився ще один онук – Пилип. Тепер Андрійко часто ночував у нас, адже невістуці важко було з двома дітьми, а молодий батько з ранку до вечора перебував на роботі. Доводилося і мені займатися вихованням внуків, водити їх до школи.
11 березня 1988 року помер мій кум Феодосій Кирпа – хрещений батько Олександра. Було йому 93 роки.

ЗВ’ЯЗОК З БАТЬКІВЩИНОЮ ТА РІДНЕЮ

29 травня 1988 року в обох українських церквах правилася служба Божа на славу тисячоліття хрещення України. Після служби всі люди зібралися біля пам’ятника святому Володимиру в центрі Лондону, який відкрили два верховні церковні лідери – православний Митрополит Мстислав і український католицький Кардинал Іван Любачівський. А потім був концерт у виконанні багатьох хорів із Канади, Америки, Австралії та Британії. Вперше після Другої світової війни я почув стільки гарних українських пісень в майстерному виконанні. Тоді я і вирішив вперше за 47 років мого життя за кордоном написати листа в Україну з проханням до голови Гуменецької сільської ради дати мою адресу тим, хто хоче зі мною поспілкуватися. Через п’ять тижнів я отримав відповідь від свого небожа – Олександра Тарасовича Марунчака. Він сповістив мені сумну звістку, що моя перша дружина Ніна та дочка Анастасія померли.
16 липня 1990 року український парламент проголосив Декларацію про державний суверенітет України. А 2 березня 1991 року я вперше після війни говорив по телефону з родичами. Це був мій небіж Анатолій Мостовий і його дочка Таїсія Німак із Кам’янця-Подільського. 19 квітня 1991 року вперше відвідав Україну мій син Олександр. Їхав він через Київ до Кам’янця, потім побував у Гуменцях. Посидів він у хаті, де я народився, навчився ходити та говорити, відвідав на цвинтарі могили наших предків. Для нього все це було дуже цікаво й зворушливо.
А 10 серпня того таки 1991 року несподівано прилетів до Лондону син моєї сестри Олександр Тарасович Марунчак. Він жодного слова не знав англійською мовою, таксі привезло його під самий мій будинок з одним доларом у кишені. 22 серпня 1991 року небіж повернувся в Україну. 24 серпня 1991 року в Україні святкували День Незалежності, а 1 грудня – відбулися вибори президента. Нарешті моя рідна Україна стала самостійною соборною державою!
22 березня 1992 року я вперше зателефонував до Києва – розмовляв з небожем Петром Холодюком – сином моєї покійної сестри Ольги. Цього ж дня українська громада Лондону вітала міністра закордонних справ України пана Зленка. Я мав честь вітатися з ним. Чомусь саме мені і моїй дружині він протягнув руку при виході із залу.
27 липня 1992 року в Українськім клубі відбувся прийом першого посла України у Великій Британії академіка Сергія Комісаренка. Все відбувалося дуже велично, проголошувалися тости за незалежну Україну.
9 лютого 1993 року до Лондону на запрошення британського уряду прибув з офіційним візитом Президент України Леонід Кравчук. 11 лютого ми з дружиною мали нагоду бачити його при в’їзді до Букінгемського палацу, де відбувалася зустріч з королевою Єлизаветою ІІ.
25 жовтня 1993 року ми приймали гостей з України: приїхав мій небіж Анатолій Мостовий з донькою Таїсією Німак. Я бачив його востаннє в 1943 році, коли йому ледь виповнилося 5 років. Тепер переді мною стояв літній чоловік, який в свої 55 років вже мав троє онуків.
31 січня 1994 року отримав від українського посольства документи в справі реабілітації моїх батьків, братів та мене особисто. У паперах було зазначено, що мою заяву розглядали народні депутати районної ради та комісія з питань поновлення прав реабілітованих. В архівах знайшли підтвердження про те, що мою сім’ю було вислано в 1929 році на Урал, що вважалося незаконним актом. Документ мав номер 308.
31 серпня 1994 року до мене прилетів з Америки мій брат Петро, з яким ми не бачились багато років. Він виглядав дуже хворим, не міг нічого їсти, погано спав, його нічого не цікавило. На той час він мав вже двоє онуків – Григорія і Степана. Зять був американцем шведського походження. Гостював у мене мало – лише тиждень. Протримався він недовго – 12 січня 1996 року мого брата Петра не стало. Я замовив панахиду за упокій його душі, котра була відправлена в православному кафедральному соборі Лондону, та розмістив некролог у газеті “Українська думка”.
20 лютого 1996 року я звернувся до Верховної Ради України і висловив бажання стати членом Товариства політичних в’язнів і репресованих.
2 червня 1996 року виповнилося рівно 66 років, як нашу сім’ю вислали на Урал. Багато подій минуло з того часу, а в уяві все залишилось таким, нібито це було зовсім недавно. 23 червня я відзначав у новому будинку сина своє 80-річчя. Онуки співали мені “Многая літа”, невістка Джені приготувала великий смачний торт.
3 липня 1996 року я зустрічав в Лондоні небожа Петра Холодюка, який разом зі своїм братом мешкають у Києві. Гостював у мене два тижні. Гарний чоловік, який має велику фізичну будову тіла.
У листопаді 1996 року я отримав від Таїсії Німак часопис “Подолянин” – обласну газету, яка виходить у Кам’янці-Подільському. У ній було коротко викладено мій життєвий шлях від 1930 року.
25 березня 1997 року я направив лист до посольства України в Лондоні у справі відшкодування за довгі роки репресій та з проханням видати мені український паспорт.
23 червня 1997 року виповнилося рівно 50 років, як я прибув до Англії. З цієї нагоди мій син з невісткою влаштували великий прийом, на якому були присутні 40 гостей. Мені було чим гордитися – виростив сина, двох онуків, живемо з дружиною в центрі Лондону, придбали окремий будинок для сина, дочекався незалежності моєї України.
24 серпня 1997 року мене запросили на прийом в Український клуб, де посол України академік Комісаренко нагороджував Почесними грамотами з нагоди Дня Незалежності. Я теж отримав таку і був дуже зворушений. 28 серпня я приймав у своїй квартирі гостей з українського посольства – пана Миколу Кравченка з дружиною Олександрою.
15 серпня 1997 року – знаменний день у моєму житті – я отримав український паспорт з рук посла Сергія Комісаренка. Я був першим емігрантом Англії, хто удостоївся цієї честі. Вручення пройшло в урочистій обстановці. Паспорт за номером КСО 16757 дійсний до 14 жовтня 2007 року. 18 листопада цього ж року я одержав листа від голови Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих та посвідчення члена товариства, видане на моє ім’я під номером 00471. Майже два роки пішло на те, доки владналась моя справа.
29 березня 1998 року вперше в українському посольстві брав участь у голосуванні – вибирали український парламент. Відіслав заяву в Гуменецьку сільраду з проханням повернути чи компесувати те майно, яке було відібране у моїх батьків у 1929 році. Оформив доручення на право представляти мене у всіх справах на Таїсію Німак. Папери були завірені українським консулом у Лондоні.
1 лютого 1999 року посольство України надіслало мені запрошення на зустріч з міністром закордонних справ Борисом Тарасюком. 10 лютого мені вручили посвідчення про те, що я є громадянином України.
31 жовтня та 14 листопада 1999 року двічі брав участь у голосуванні в посольстві – обирали Президента України. Я голосував за Кучму. Виходило так, що Кучму не любили, а Симоненка боялись. Нам не залишили вибору.
Від 1 січня 2000 року завершувалося 20-те століття, в якому війнами та голодом було знищено мільйони людей. Зустріч нового тисячоліття відбувалася дуже урочисто: у храмах дзвонили дзвони, влаштовувалися феєрверки, весь Лондон потопав у сліпучих вогнях. У людей був чудовий настрій.

У РІДНІЙ ХАТІ

5 липня 2000 року я вперше за 56 років вирішив відвідати рідний край. У поїздці мене супроводжував мій син. Коли “Боїнг” приземлився в Бориспольському аеропорту, нас зустрічали племінники Петро та Василь Холодюки зі своєю родиною. Петро має квартиру біля самого Дніпра з чудовим видом на золоті куполи древньої Києво-Печерської лаври. Прийняли нас дуже гарно – частували самогоном, пивом, вином, допізна співали українських пісень.
Наступного дня вирушили потягом до Кам’янця-Подільського. Подорож була втомлива і тривала 11 годин. На пероні станції Кам’янець-Подільський нас зустрічала родина Мостових: мій небіж Анатолій з донькою Таїсією, яка вручила мені великий букет квітів. За декілька хвилин ми під’їжджали до будинку панства Мостових. Дружина Анатолія – Неля зустрічала нас у добрій українській традиції – з хлібом-сіллю. Я був дуже зворушений цим, бо мене ніколи ніхто ніде так не зустрічав. Дуже вдячний цій родині за те, що вони влаштували для нас з сином таку чудову (історичну) зустріч.
У цей день у Кам’янці святкували Івана Купала. На Кам’янеччині це свято ще називають Іванцем. До нашого гурту приєднався брат Таїсії – Олександр з сім’єю, який проживає на Підзамче. Розважалися та співали пісень до самого світанку.
У суботу відправилися в моє рідне село Гуменці, що за 10 кілометрів від міста. Насамперед зайшли на цвинтар поклонитися померлим родичам. Тоді пішли до хати, в якій я народився і не був 71 рік. Я поклонився порогові і зі сльозами цілував одвірки. На мене раптово нахлинули спогади: як я малим скакав через цей поріг, як мене тягли за вуха комсомольці та комнезами і обзивали “куркульським недобитком”. А мені було тоді лише 13 років!
Показав синові місце, де було колись наше присадибне поле і млин, — все було знищене, навіть слідів не залишилось. Уціліли тільки хата та льох, які належали тепер сімейству Мостових. Анатолій Мостовий є сином моєї сестри Франки. Мій син зробив фотокартки на пам’ять.
У рідну оселю прибули мої небожі: діти мого швагера Тараса, який 17 років промучився в сталінських концтаборах, – Люся, Ганна і Олександр Марунчаки, дочка брата Якова Віра Желіховська (Ганна, Олександр та Віра проживають у Гуменцях). Одна небога – Люся прибула аж з Волгодонську (Росія), щоб побачитися зі мною.
Дуже зворушений та душевно втомлений, я пішов до річки, що протікає повз нашу садибу і помив там ноги. Згадав, як купався в ній малим хлопчиком, як вона крутила колеса нашого млина, а тато завжди виходив дивитися, чи є багато води в ставку. 71 рік минув з того часу, як нас, мов малих пташенят, витягли з рідного гнізда, та 56 років, як я не бачив рідну оселю. Я дякував Богу за те, що зберіг мене для цієї щасливої миті!
Наступного дня повернулись до Кам’янця. Пані Неля Мостова зустрічала нас великим тортом, на якому було написано “56 років”. Знову неначе щось обірвалося в моїй душі…
Декілька днів оглядали місто. Я показав будинок, де знаходилося колись ГПУ і де мене тримали в ямі, як тримають кролів. Відвідали Стару фортецю, церкви, Кафедральний костьол Св. Петра і Павла та інші історичні місця. Провідав дітей моєї сестри Параскевії – Ганну та Олександра.
12 липня у будинку Кам’янець-Подільської міськради ми з сином дали прес-конференцію для місцевих ЗМІ. Зокрема, я розповів про свій життєвий шлях, а Олександр, який є заступником редактора англійського тижневика “News of the world”, повідомив своїм колегам з Кам’янця про сам тижневик, а також розповів про характер і стиль роботи британських журналістів. Ми відповіли на чисельні запитання присутніх. Виявилося , що заступником редактора газети “Подолянин” є мій родич та небіж – Микола Петрович Марунчак. Він організував зустріч з журналістами, а також мою — із заступником мера Кам’янця-Подільського паном Дмитром Васильяновим. Наступного дня в газетах з’явилося повідомлення про те, що в Україну з Лондону приїхав Іван Марунчак з сином Олександром.
Ввечері 13 липня ми знову сіли на потяг, який привіз нас у Київ. Ми пішли до Холодюків. Вранці ми з сином пішки перетнули міст через Дніпро, піднялися східцями до Києво Печерської лаври, вклонилися святим мощам, побували в святій Софії Київській та поклали квіти на могилу патріарха Володимира. Оглянули ми також Маріїнський палац, будинок Верховної Ради України. Нанесли візит голові Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих – Євгену Пронюку. Він прийняв нас у своєму офісі, що знаходиться на Подолі. Сфотографувалися з ним на пам’ять.
Я розповів пану Пронюку про свої роздуми. Вже дев’ять років існує незалежна Українська держава, а я за батьківську спадщину ще й досі не отримав жодної копійки. Просив голову сільради, щоб повернули мені половину садиби й присадибної ділянки, щоб побудувати хату для сина та онуків, проте навіть відповіді не одержав. У реабілітаційному документі №308 було зазначено, що батьківське майно оцінено в 70 000 карбованців. На той час, у 1993 році, це складало 3 американські долари. Такого мізерного відшкодування я не міг прийняти, бо це велика образа за ті поневіряння, які я зазнав у дитячому віці, адже виріс без батьківського піклування, науки та освіти. Комуністична влада зробила мене безпритульним, знищила моїх батьків, а мене назвала “куркульським недобитком”.
Ми повернулися до Лондону, хоча й не без пригод. Українські авіалінії відклали рейс мало не на добу, і нам довелося брати квитки на літак Британської авіакомпанії. Я був дуже радий, що відвідав рідну Україну, Київ, Кам’янець Подільський та мою малу батьківщину – Гуменці. Вслід за моїм приїздом до Лондону пошта принесла українські газети з Кам’янця, в яких розповідалося про мою подорож до України.
Великої ваги подія відбулася 23 листопада 2002 року у селі Гуменці. У цей день – День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій — у центрі села було відкрито пам’ятник жертвам репресій 1930-1952 років. На шести гранях трьох вертикальних плит з граніту габро викарбувано 200 прізвищ гуменчан, які стали безневинними жертвами жорстокого сталінського режиму. За будівництво пам’ятника взявся і довів цю справу до кінця мій небіж Микола Марунчак. Авторами та виконавцями меморіалу стали — заслужений майстер народної творчості Володимир Лашко, брати Киселюки: Леонід, Петро та Анатолій.
Влітку 2003 року я знову відвідав рідну землю, рідню, поклав квіти до пам’ятника репресованих односельців.

НА ДУШІ – СПОКІЙ, А В СЕРЦІ — ЗАДОВОЛЕННЯ

Нарешті душа моя отримала спокій, а серце – задоволення. Все те, чого не зміг досягти в житті “куркульський недобиток”, втілює в життя його син Олександр Марунчак. Працюючи журналістом однієї з найбільших за накладом газет світу, він мав зустрічі з багатьма видатними людьми сучасності, політичними діячами, послами, міністрами. Він відвідав багато країн світу. Отримав подарунок – великий портрет з надписом від кардинала Йосипа Сліпого, зустрічався з принцесою Анною, дочкою королеви Єлизавети ІІ. Зараз є відповідальним за випуск тижневика “News of the world” в Дубліні і Глазго, куди літає у справах. Висовувався кандидатом від ліберальної партії в міську раду; обидва його сини Пилип і Андрій є студентами.
Гадаю, тепер є чим гордитися “куркульському недобиткові”! Доля змилостивилася над ним і віддала належне його єдиному синові. Благослови ж його, Господи, і далі на добрі справи і на те, щоб він завжди з гордістю ніс ім’я працелюбного українського роду Марунчаків! А я пишаюся тим, що мій народ вже має самостійну Українську державу та справжніх українських зверхників.

Нелегельне життя куркульського недобитка: 2 комментария

Добавить комментарий